понеділок, 20 травня 2019 р.

Тамара Крюкова «Чорний альбатрос»



Категорія – фантастика, переклад
Вік основної аудиторії – 10-15 років
Жанр – пригодницьке фентезі
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - добре


Тамара Крюкова. Чорний альбатрос. – Х.: Ранок, 2012. – 448 с.

Остання частина циклу розпочинається з того, чим закінчилася попередня. Марика відмовилася від безсмертя, обрала між довгим життям без почуттів і коротким життям із мрією про кохання. Навіть свою владу вона віддає магам, не відчуваючи права бути верховною. Але вона встигає запропонувати докорінно змінити життя на острові Гроз.

Старці не можуть змиритися з цими змінами і повстають проти молодості. Старці здатні на підступне вбивство, виявляється, що зло живе не лише у серці Агриппи, якого на той час усі вважають загиблим. Це напрочуд цікавий філософський конфлікт, але ось те, що відбувається далі, мене, щиро кажучи, розчарувало. Як на мене, чим менше у фантастиці магії, тим краще. Навіть коли магія метафорична.
Сам Хронос – верховне божество Всесвіту – судить магів-злочинців, яким завдяки прощенню дароване переродження в якусь стихію чи природне явище. Їхня магія розчиняється у світі.
Після зникнення острова Гроз (часто швидкі реформи закінчуються катаклізмом) і всіх магів, бо за свої вчинки потрібно розплачуватися, залишаються четверо: Марика, Прошка, а ще двоє зачарованих – Агриппа й Азар. Один із них юнак, а інший – Чорний Альбатрос.
Повернутися до світу людей зможуть лише троє. Четвертий згине.
Про цю книгу мені говорити найважче. Метафоричні шляхи заводять героїв аж надто далеко в метафізику. Вищи сили граються ними. А за структурою шляхи героїв дуже сильно нагадують шлях матері Гліба на початку циклу.
Цей шлях через архетипи, у глибинах підсвідомості й колективного несвідомого. Постійно підкреслюється, що люди та істоти, яких зустрічають головні герої, не існують насправді, і це погано сприймається, не викликає таких потрібних емоцій і співпереживання. Подібні абстракції та узагальнення можуть бути занадто складними для дорослого, не кажучи вже про підлітка.
Не зважаючи на архетипність подій, загинути або заблукати на цьому шляху легко кожному з них. Інколи текст стає аж надто жорстоким і психологічно, і фізично. «Швидкі страти не приносять радості» (С.114) – зауважують люди, що радіють, коли комусь гірше, ніж їм самим.
Трясовина Прожитих Років; вежа, де залишають скараних на смерть, а павук висмоктує життя з їхніх тіл, зостається тільки лушпиння; продавець, що купує ще непрожиті роки, дні і навіть миті, почуття, натомість здійснюючи бажання, бо чому б не обміняти свій час на щось корисне, якщо марно витрачаєш значну частину життя... – багато дивного і лихого є у Позачассі.
Дещо по-справжньому лякає, дещо змушує замислитися над власним життям. Як, наприклад, зачарований ящик, дуже схожий на телевізор, у який багато днів дивився садівник, жив у віртуальній реальності і занедбав своє реальне життя.
Наведу одну красномовну цитату, щоб більшість із нас могла подивитися на себе збоку:
«Вона очікувала, що без зусиль впорається із крихітними розбійниками, але її долоня вперлася в скло.
– Відійди! – сердито прикрикнув садівник.
Марика озирнулася, а коли знову зазирнула в ящик, розбійники вже гнали карету, а жінка і візник у калюжах крові валялися на землі.
– Через тебе я не побачив найцікавішого! – розлютився садівник.
– Їх убили, – у сум’ятті мовила Марика.
– Саме так, а ти мені завадила побачити, як це відбулося. Або сядь, або йди геть!» (С.313).
Нікого не нагадує?
Кожному з героїв неодноразово доводиться робити вибір. Злу найпростіше, бо його зброя – обман та підступність, і тільки любов і зло несумісні. Хоча із цим твердженням можна посперечатися.
Наївності також не тяжко, бо їй ніби підіграє весь простір, навіть коли людина помиляється й ускладнює собі життя. Це видно по шляху Прошки.
Добро теж захищають вищі сили, але паралельно з тим добро займається самоїдством і нищить себе з середини, випалює душу цією отрутою. Погано, що сили для подолання цієї отрути не знаходяться в самій Мариці, а всі зміни у ній зумовлені зовнішніми обставинами.
Ще чомусь ця частина викликала у мене спротив її філософії. У повному циклі все, що відбувається з кількома поколіннями героїв, спричинене зрадою Агриппи, який свого часу убив свою ненароджену дитину і кохану жінку заради влади і безсмертя. Всі вони мають пройти страшними шляхами магії заради виправлення цього вчинку.
Не знаю... не приймає моє серце таких причинно-наслідкових зв’язків. Та й саме закінчення, хоча воно цілком логічне, мене, на жаль, не вразило. Як і всі попередні герої, Марика теж обрала особисте щастя й у тому знайшла себе. Навіть на початку подорожі дівчина обирає підсвідомо обручку, а не щось інше.
Така опозиція «чарівництво – особисте щастя» видається мені щонайменше неправдоподібною. І байдуже, що для омріяного щастя потрібно буде знехтувати самим ходом часу. Не з Глібом, а з зовсім іншою людиною можливе щастя тої, що відмовилася від влади і безсмертя. Ось тільки чи не надто подорослішала Марика у своїх подорожах?..
Хоча в цілому і цю книгу теж було цікаво читати, проте, в контексті всього циклу стає зрозуміло, що всі книги написані таким чином, щоб за потреби можна було зупинитися після будь-якої частини.

Висновок: У цілому цикл мені сподобався, він цікавий і глибокий. Але хотілося б трохи яскравіших останніх частин.

Яна Стогова

Інші думки про книгу:

 

Немає коментарів:

Дописати коментар