Сашко Дерманський «Царство Яблукарство»

Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – 7-12 років
Жанр – пригодницька казка
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту – добре

Сашко Дерманський. Царство Яблукарство. – Вінниця: Видавництво «Теза», 2008. – 192 с.

«Царство Яблукарство» – не перша книга цього автора, яку мені випало щастя прочитати, і тому я одразу приготувалася до великої кількості пригод, приправлених гумором і тонкою світоглядною філософією. Можливо, якби ця книга потрапила до моїх рук першою, то вона б мені сподобалося, але після надзвичайної «Смарагдової Книги...» і не менш чудової історії про вужа Ониська, розповідь про Царство Яблукарство і боротьбу із черговим підступним злом мене не вразила.

І тому згадка у тексті про «Короля Буків», який так подобається головному герою, викликала сум, хоча й посмішку. Бо це завжди кумедно, коли герої нового твору захоплюються іншими книгами того самого автора.

Але повернемося до сюжету «Царства Яблукарства». Натан – звичайний семикласник з типового українського міста, який, проте, любить проводити літо в селі у бабусі. Біля бабусиного будинку росте стара яблуня, чиї яблука надзвичайні на смак. Згодом виявиться, що вони ще й чарівні.

Опозиція «місто-село» у цьому творі традиційна для сучасної української літератури для дітей, ніби сільське життя не просто протиставляється міському, але вивищується й омріюється.

Натан із незаможної родини, що також є традиційним, він мріє про мобільний телефон, на який збирає гроші. Цей хлопчик – єдиний у класі, хто ще не має такого необхідного у житті мобільника.

Через цю мрію все й стається, бо, прагнучи віддати решту з великої купюри, Натан женеться за дивним чоловіком, який купив у них з бабусею яблука. Гонитва приводить хлопчика до метро, де він бачить, як дивний чоловік сідає у не менш дивний вагон у вигляді яблука і їде до станції «Царство Черв’якарство» (зрозуміло, що це Яблукарство, з яким щось сталося).

Відверто посміялася над умовою потрапляння до чарівного вагону: так і бачу, як юні читачі кататимуться на ескалаторах туди-сюди, щоб викликати вагон-яблуко. Шкода, що автор не передбачив ніякого запобіжника від такої нерозважливої поведінки у метро.

Окрім чудернацького чоловіка, який аж надто радів яблукам, Натан зустрічає двох дивних істот, які потім виявляються не людьми, й одразу видно, що вони небезпечні. Але ще більше мене зацікавив дідусь-ветеран, єдиний, хто заступився за хлопчика і став між дитиною і злими прибульцями з іншого світу. Гарно написаний образ, достовірний, і дуже добре, що сама така людина виступає в ролі захисника, а згодом і командира невеличкої визвольної армії. Це правдоподібно і згладжує негативне ставлення до учасників бойових дій у Великій Вітчизняній війні, яке останнім часом сформувалося в українській літературі для дітей.

Як застереження лунають із вуст цього діда запитання, поставлені вже не у нашому світі, а перед боєм за Царство Яблукарство:

«– Та що ж у цих нелюдів замість душі, коли такі слова викликають у них бурю захвату, коли чужу смерть мають за виставу, за розвагу? Що ж у них там всередині, хлопці? – процідив крізь зуби дідусь Гармидер» (С.157).

Але повернемося на початок. Натан потрапляє до Царства Черв’якарства і знайомиться з тамтешніми реаліями. У чомусь вони, як на мене, повторюють реалії чарівного світу зі вже згаданої «Смарагдової Книги...», хоча тиранія в усі часи користується одними й тими самими інструментами і методами.

Історія Царства Яблукарства починається за суто міфологічними законами. Дякуючи за допомогу, птах показує чоловіку шлях до чарівної Першояблуні Віри, а з зерняток його яблука виростають ще чотири яблуні – Добра, Любові, Пам’яті та Гордості. Спочатку навколо яблунь люди утворюють поселення, а тоді з’являється і ціле царство. Але є заборона: неможна зривати яблуко з найвищої гілки, бо тоді буде лихо. Зрозуміло, що цю заборону порушують, а яблуко виявляється червивим, із нього, ніби зі скриньки Пандори, у королівство виповзає ціла армія різноманітної нечисті, нищить чарівні яблуні, а тоді береться і за людські душі.

Люди червивіють, змінюються до невпізнання, а для загарбників вони є «личинками» чи істотами «другого сорту». Тільки саджанець яблуні Гордості вдалося переправити до нашого світу, це саме він є тою яблунею, яка росте у бабусі Натана.

Гордість дуже важлива, як каже про неї один із головних борців зі злим царем та його червивим почтом:

«– Без гордості, малий, не повернеш пам’яті, сили не матимеш. А щоб добро робити, сила потрібна, – відповів дядько Семен. – Без сили нікуди. А якщо в людини хоч крапелька гордості лишилася – таку людину не зламаєш, не підкупиш, на манівці не зведеш...» (С.86).

Дуже цікавим є опис перетворення людини на червиву особу: «З часом тут усі червивіють. Більшість. Хтось швидше, а хтось пізніше. Дехто, буває, тримається довго, наче ніяких ознак зчервивлення не виявляє, потім раз – і за один день на червивого перетворюється. Тоді починає червів наслідувати, поклоняється їм, наслідує» (С.55).

Не уникнув цього згубного процесу навіть Відун – один із ворогів царя Черв’якара.

Тому не дивно, що у творі рефреном повторюється «бережіть зернятка своїх душ», а мені ж чується Гончарівське «бережіть собори душ своїх...». Хоча, певно, не має значення, чи це збіг, чи свідоме переосмислення відомого вислову.

Деякі мешканці захопленого царства намагаються протистояти злу, й не дивуєшся, що хлопчик Джо, якого першим зустрічає у казковому світі Натан, виявляється сином чоловіка, за яким і погнався хлопчик з нашого світу. У боротьбі яблукарцям допомагає не тільки Натан та його товариш Тимко, але і Натанові однокласники. Вони змінюються емоційно, коли починають розуміти, що це не гра, зізнаються, що також люблять село, а про свої неймовірні літні подорожі все вигадали. Хоча щодо поведінки однокласників особисто у мене є багато запитань: надто швидко відбувається це перетворення, а у любов до села просто не віриш.

Але свою роль хлопці і дівчата зіграли, створивши справжнє військо, яке нападає на загарбників і рятує приречених на страту сміливих яблукарців.

До самої страти у мене теж є зауваження, бо кат на ім’я Розпуста викликає не страх, а радше сміх: як то кажуть – не з цієї вона казки. А її поцілунок – суто цілунок дементора з «Гаррі Поттера». Можливо, цей епізод варто було б зробити дещо інакшим.

Хоча є й пронизливі моменти, коли Остап пропонує царю розвагу, щоб відтягнути час своєї страти, чи підступно відкинута обіцянка ворога, який погодився відпустити полонених, якщо яблукарець виграє поєдинок з борзняком.

«– То як, дядька Семена розв’яжуть? – спитав Остап.

– Розв’яжуть, не сумнівайся, – відповів Черв’якар, скалячись. – Мертвого. А потім прив’яжуть тебе. Та й для малого щось придумаємо. Взяти його!» (С.173).

Це чіпляє значно сильніше, ніж підступний план по використанню мобільних телефонів, які під впливом чужинської машинерії починають діяти як паралізатори тіла і волі. Ось у такій ситуації й виходить, що відсутність мобільного може врятувати життя не лише тобі, але й багатьом людям з твого власного світу, який став би для загарбників наступним. Хоча виховний момент у відсутності мобільного телефону, чесно кажучи, не вбачається.

У творі багато вигадок або напіввигадок, як то різноманітні істоти: черви, напівчерви, короїди, дротяники, щипавки, вовчки, борзняки, але й немало інформаційного шуму. Ідея спаплюженої, «відкушеної» мови, якою розмовляють вороги, цікава, але щось цих мовних ігор забагато. Особливо мене дратували вірші Відуна, в яких зовсім нічого не зрозуміло (мова червів хоча б вичитується). Так само було сумно, що дія підпорядкована заплутаному пророцтву, а не логічному розгортанню самого світу і сюжету. Поєднання ж імен головних героїв – Джо і Натан – у сорт яблук взагалі викликало неабиякий сум. Так само прямолінійною була й наявність прізвища Гордієнко у тих, в чиєму саду росте яблуня Гордості.

Не зважаючи на те, що книга написана добре, й у ній досить багато цікавих сторінок, але місцями вона по-справжньому розчаровує своєю політизацією. Наприклад, я так і не зрозуміла, нащо було робити царю дві голови, як на гербі Російської Імперії, одна з яких розмовляє мовою президента, а інша мовою одного з опозиційних політиків, який живе нині. Його «Однозначно!» просто неможливо не впізнати.

Так, правитель і блазень – давнє поєднання, особливо для культури середньовіччя. Але який смисл подібного у цій казці?

Одним словом, могло бути значно краще, а потенціал світу, на мою думку, так і не розкрито.

Висновок: Після прочитання у мене залишилося відчуття, ніби читача ошукали, показали барвистий світ, а тоді почали бавитися зі словами та асоціаціями. Хоча, можливо, це враження виникло саме через те, що я вже знаю: цей автор може створити значно правдоподібніший світ, якому віриш, і який відчуваєш серцем.

Дарина Пилипенко

Інші думки про книгу:

Ольга Купріян "Інтелектуальна книжка для дитини" (Фрагмент) - http://litakcent.com/2011/01/25/intelektualna-knyzhka-dlja-dytyny/