вівторок, 27 серпня 2019 р.

Іан Вайброу «Капосна книжка Малого Вовчика»



Категорія – для малечі, переклад
Вік основної аудиторії – 5-10 років
Жанр – казка
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - погано


Іан Вайброу. Капосна книжка Малого Вовчика. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2012. – 144 с.

Ну дуже симпатичне кумедне вовченя на обкладинці і докладна мапа на першому ж розвороті. Усе це має привабити читача і навіяти дух неабияких пригод. Але от самих пригод, тим паче неабияких, у творі майже немає. Натомість маємо черговий переспів відомих казок про вовків, як то «Червоний Капелюшок» та ін. Але про це трохи далі.

Отже, Малий Вовчик втрапив у халепу. Батьки вирішили, що синочок недостатньо злий і капосний, і тому відправили його через всю Звірляндію на навчання до Вовчила-Хижачила у Школу Поганців. Він має подолати дні важкого шляху через ліси, гори, пустелю, міста... І все це сам! Без компанії і допомоги. Дивно, та ніде під час подорожі до бажаного навчального закладу Малий Вовчик так і не здибав справжніх друзів.
Треба сказати, що ця школа знаходиться у страшному-престрашному лісі (недарма він називається «Моторошним»), а її директор та на сьогодні єдиний вчитель – справжній псих, чию мову можна передати виключно великими літерами.
Книга передбачувана і проста. Вовчик постійно мріє про «Срібний Значок Злого Вовка», який він отримає лише коли вивчить «Дев’ять Правил Поганця».
Шлях малого важкий, і він постійно плачеться у своїх листах, як йому тяжко дається довга дорога: вологі ночі, «пришелепуватий» намет, самотність і ще багато дрібних і великих лих просто таки впали на мале вовченя, як сніг на голову. А він лише пожартував вдома, що чемний і добрий...
Люди не люблять хижаків, бо ті «порушують права бідних тварин» (С.21) – яке дивне формулювання, погодьтеся! Те, що в казці хижаки вбивають безневинних тварин – то нормально, а ось порушення прав... Якась крива мораль.
Та й взагалі стосунки у вовчика із людьми складні. Вже при першій зустрічі із людьми у місті Шумськ-Гамськ він примудрився нажертися прального порошку. Прагне обманути малого і лис пан Крутихвіст, що колись також вчителював у Школі Поганців, яку так гарно називає «Капосною Школою Підступності та Лиходійства».
Хоча наприкінці саме пластуни допомагають Малому Вовчику зрозуміти, що його школа – нісенітниця, і треба жити інакше. Завдяки цій дружбі з людьми Вовчик відкриває замість Школи Поганців «Академію Пригод». І, як би сказали психологи, проходить соціалізацію.
Та все не так добре, як здається на перший погляд. Не рятують твір від стереотипів і передбачуваності навіть придумки, як то «кролячі крученики», «мишачі пиріжки» і «щурячі пластівці». А те, що готувати їжу з інших тварин – це погано, ніхто не подумав?
Замало і соціального контексту, наприклад, думка про перший урок, який у школі засвоїв Малий Вовчик: «...малі вовченята прибирають, а дорослі вовки сидять і дивляться телевізор» (С.52), – цікава і глибока, але ж це поодинокий випадок...
Ідея книги добра: дорослішання дитини через пізнання дорослого світу і розуміння своєї самості, якби розумно сказали науковці. Але ж яке вторинне її втілення!
Коли у творі з’явилася дівчинка Червоний Капелюшок, то це я ще пережила. Коли виявилося, що Вовчило-Хижачило конфліктував із «трьома поросятами», я засумувала. Та коли один в один була повторена історія про дівчинку, мисливців та вовка (із розрубуванням живота останнього нещасного звіра і діставанням «малої тюхтійки»), мені вже хотілося скрипіти зубами від образи та огиди. Ну, не можна вважати читачів дурниками!
Згодом з якогось дива Малий Вовчик називає себе «малонешерлокхолмс В.» (правопис збережено). Хоча раніше любов’ю до читання людських книжок не відзначався. І таких необумовлених стрибків у нашу реальність досить багато.
До речі, Вовчило-Хижачило помер страшною смертю – його розірвало на шматки від надмірного вживання консервованих бобів. Але на думку автора це, певно, було дуже кумедно – вовк «бабахнув». Особливого співчуття в інших героїв щодо смерті вовка немає.
Форма книги – щоденні листи. Це було б цікаво та оригінально, якби всі подальші частини циклу не були такі ж самі. Вже у першій книзі така обмежена форма набридає, а коли всі книги такі ж...

Висновок: А в цілому, щиро кажучи, ця книга була схожа для мене на жуйку, чий фруктовий смак давно зник. Й особисто в мене не виникло ніякого бажання читати наступні томи збірників листів Малого Вовчика.

Маргарита Крук

Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.

 

Немає коментарів:

Дописати коментар