Валерій Шевчук «Панна квітів та інші казки»

 

Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – 10-15 років
Жанр – архетипні казки
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - дуже добре

 

Валерій Шевчук. Панна квітів та інші казки. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2014. – 256 с.

Шевчук В.О. Панна квітів: Казки моїх дочок – К. : Веселка, 1990. – 183 с. (цитується за першим виданням)

Архетипні казки в Україні зустрічаються не часто, хоча саме наша мова багата на архетипи. Така казка насамперед вирізняється тим, що у ній дані моделі, які можна перенести до інших народів і часів, переосмислити, і завдяки тому такі тексти практично вічні. Також у такій казці немає насмішки, вона серйозна, глибока і часто трагічна. Під час її написання використовується весь спектр емоційних барв, а не лише "добрі" фарби, що здебільшого й асоціюються з творами для дітей.

Казки у збірнику "Панна квітів..." створювалися не сьогодні, вони родом з молодості самого автора, були написані давно, але саме зараз повернулися у наш інформаційний простір і стали на нього впливати. У передмові автор зізнається, що багато сюжетів йому підказували, а іноді і брали дуже важливу роль у процесі створення його донечки. Саме до них приходили більшість образів і сюжетних ходів, і тому, певно, через цих дітей і відбулася актуалізація архетипів, бо така робота зі словом серйозна і не дозволяє гратися.

    Мотив же гри, особливо у творах для дітей, насамперед популярний не лише у наші постмодерні часи, але і за доби Радянського Союзу, коли твори для дітей вважалися спрощеними і не серйозними, слугували ідеології і не сприяли розвитку особистості, як це має бути.

Типово для такого тексту є наявність великої кількості метафор та образів, які потрібно декодовувати, що мала дитина зможе зробити не завжди. Всі тексти ніби знаходяться на межі дійсності і сновидіння, багато героїв є персоніфікованими стихіями, явищами природи, небесними тілами тощо. Жодного знайомого нам імені, але багато Імен архетипних, які пишуться з великих літер.

З народними казками ці твори ріднить те, що найчастіше їхніми героями і героїнями стають діти з бідних родин, сироти або ті, хто з’явився неначе нізвідки. Так народна казка вселяла людям упевненість, що все в житті буде добре, якщо бути щирим, сміливим, сумлінно працювати і проявляти свої найкращі риси. Це називається моделюванням майбутньої реальності через виховання молодого покоління, і цей механізм протягом віків найкраще реалізовувався саме через народну казку.

До збірника увійшли кілька оповідань і повістей. Про деякі з них я розповім.

"Золотий стіл". Він стоїть на дивовижному Полі, а на ньому різноманітні ласощі. Зірочка приходить до тих дітей, що хочуть скуштувати таку смакоту (імовірно, в реальному житті вони такої можливості посмакувати чомусь не мають), і показує шлях до Золотого Столу.

Дівчинка, що слухає казку, теж мандрує до Золотого Столу, бо прагне насамперед не солодощів, а побачити страшного-престрашного Вовка, бо такі вовки "гарно сняться" (С.14). Не такого, як у зоопарку, а дивовижного.

До Золотого Столу приходять ті, хто прагне казки. А чого ж насправді хотіла дівчинка? А вона хотіла налякатися, бо якщо вовк страшний, то може й з’їсти. Отже, ця казка про те, як пізнати, що таке страх і дізнатися, чи ти щасливий, коли все в тебе добре.

У казці "Чотири сестри" розповідається про чотири пори року, кожна з яких панує над світом, посідаючи золотий трон. Кожна з них була красунею, та панування над світом виснажує, це дуже відповідальна справа, і тому за три місяці владарка має передати владу наступниці, а сама заснути у чарівному Блакитному палаці, щоб набратися сил і відновити свою вроду. Чим довше на тому троні, тим старішою стаєш, ризикуючи перетворитися на стару бабу.

Так минали століття, поки одна з сестер-цариць не забажала стати єдиновладною правителькою. Як підказують нам архетипні європейські сюжети, це була зима. Нічим не гірша від інших, не зла і не жорстока, але саме вона послухалася нашіптувань Чорного Птаха, що злетів з рук Чорного Вітру. Він переконав красуню, що світ має належати їй увесь час, а з сестрами можна не рахуватися. Але спочатку він розбив її люстерко, щоб не змогла побачити себе справжньою. Це важливий архетипний мотив: зло часто стається тоді, коли з’являється хтось ззовні, зацікавлений у руйнуванні порядку і справедливості.

Чорний Птах застосовує відому, та від того не менш ефективну тактику – розділяй і владарюй. Він запевняє Білокосу, що сестри їй заздрять і хочуть звести зі світу, каже, що та стане учетверо красивішою, коли відбере красу сестер. Він підмінює поняття краси: "Красивий той, хто сильний у світі, а сильний той, хто має владу" (С.20). А ще виділяє її поміж іншими, обіцяючи полюбити, коли вона стане такою могутньою. Обманює, та саме так зло і проростає у серцях не тільки казкових істот.

Як же перемогти таке лихо? Сестра сама владу не віддає, каже, щоб сестри приходили пізніше, а тоді їхній час спливає і вони мають засинати. Тільки любов’ю, а ще трохи хитрістю, бо Білокоса не винна, що обманулася, і ціна, яку вона заплатила за свою помилку, і без того дуже висока.

Я читала цю повість із великим захопленням, бо вона надзвичайно кінематографічна.

Повість "Місто без квітів" також має розповсюджений архетипний сюжет, де барви перемагають сірість. За сюжетом самої повісті, у Місті без квітів правила сумна королева, якій прислужували чорні прислужники. Це було зовсім не те місце, де хотілося залишитися, але мешканці не мали вибору. Вони просто не знали, що можна жити інакше – типовий приклад тоталітарного буття. Й ось двом дівчаткам наснилися кольорові сни, де вони побачили, наскільки змінилися їхнє місто і сама королева, коли навколо з’явилися квіти. У цій казці королева є серцем міста, в якій ми бачимо його внутрішню суть, тому так важливо, щоб вона раділа та усміхалася, щоб була вродливою. Бачите, добро і врода і в цій казці мають одну природу. Красиве по-справжньому не може бути злим – це також архетипний закон.

І сміливі дівчатка вирушають у небезпечну мандрівку, дивом прослизнувши повз охоронців сірого міста, які лише схожі на людей, а насправді то вовки і ведмеді. Дівчата вперше замислюються, що знаходиться за їхньою вулицею, і за останньою вулицею, і за високою сірою стіною, де насправді знаходиться світ. Про це каже їм мама, та вона сама, як і всі інші дорослі у цьому місті, не знає, що таке цей безмежний "світ", бо ніколи не була за стіною.

Як би сказали психологи, щоб досягти чогось, треба вийти з зони комфорту, й архетипні казки оповідають про те саме, але завдяки сюжетам і метафорам. Якщо перекладати ці смисли мовою психології, то це безмежний світ можливостей, які вирішили спробувати відкрити в собі дівчатка, і тому стіна для них відчинилася.

Але квіти так просто у зачароване сірістю місто не принесеш. Потрібне особливе насіння, яке дасть чарівниця Мати квітів. А окрім насіння квітів, ще можна взяти з собою "насіння" дерев і "насіння" кущів від Матері трав і Матері дерев.

Ця повість теж особлива: у ній неймовірні описи природи, де реальність і магія настільки переплітаються, що стають нероздільними.

Повість "Бігунець і Котило" найбільш драматична з усіх у збірнику. Бігунець – маленький чоловічок, який вміє дуже швидко бігати. Він з’явився у лісі Недоборі на світанні й одразу проявив себе як цілком позитивний герой. Бігунець добрий, сміливий, і головне – він хоче і може потоваришувати з будь-якою живою істотою. Навіть із Павуком, у чиїй печері поселяється.

З будь-якою?.. До певного часу він вважає, що саме так. Поки не зустрічає Котила.

Котило – кругле чудовисько велетенського розміру, яке котиться світом і жере все, що трапляється на його шляху, а позаду залишає пустку у вигляді чорного сліду – чорної мертвої дороги. Він їсть дерева, камені, землю, пташок, звірів, комах – усе. Ця велика гладка куля не має ні рук, ані ніг. У неї є тільки ніс, очі, вуха і великий рот із зубами-ножами і язиком-лопатою, "звідки тхнуло цвілою трутизною" (С.66).

На місці Бігунця в архетипних казках можуть бути різні герої, а от його антагоніст – прадавній архетипний образ, і він завжди однаковий за суттю, хоча може бути дещо відмінний за формою. Саме так в архетипних текстах змальовують сірість і порожнечу, голодну, невблаганну, з якою неможливо домовитися і яку не змінити. Її можна тільки перемогти, щоб життя не стало поживою цієї істоти.

У Котила є емоції, але здебільшого негативні: нищити, вселяти страх, панувати – ось найбільш розповсюджені його бажання і почуття. І навіть те, що в минулому йому сподобалася дівчина, було не коханням, а жагою володіння живою істотою.

Дуже важливо, що Бігунець – не дитина, він дорослий, емоційно зрілий образ, бо лише такі можуть змагатися з настільки сильним архетипним ворогом. У нього є майбутнє: Бігунець думає про дівчинку, яка явилася йому у мріях, і будує хатку з річкової гальки і черепашок. Котило – навпаки, живе тільки сьогоденням, де він знову і знову їсть, і тому програє.

Через образ їжі дуже цікаво показано, наскільки небезпечним є світогляд споживання, і це дуже важливий досвід, який має отримати дитина у сучасному світі. Ворона пояснює, чому з Котилом неможливо подружитися:

"– Він тільки і знає, що їсти, – сказала Ворона. – А ті, що думають про саму тільки їжу, не бувають добрі. Щоб подружитись із кимсь, треба любити приятеля. А як можна добрі справи чинити, коли тільки про власне черево дбаєш?

– А хіба, – спитав Бігунець, – ти не дбаєш про власне черево?

– Всі ми дбаємо про те, щоб наїстися, – сказала розважно Ворона. – Але в кожного є багато й інших турбот. Ми любимо світом помилуватися, і хоч я, приміром, сама без музичного слуху, але люблю інших пташок послухати. Ми про своїх дітей дбаємо, щоб вони виросли живі-здорові й розумні, а ще ми любимо міркувати про світ і про те, як у ньому живі істоти живуть" (С.69).

А сам Бігунець задає дуже важливе питання: "Ти велике, могутнє і кругле, – думав він, – навіщо ти є? Сієш смерть і залишаєш за собою чорні дороги – пустка після тебе й сухий вітер. Тебе ніхто не любить і не дружить з тобою, навіщо ж ти тоді є?" (С.77).

Це теж архетипне питання, бо для прадавнього світогляду і нашої підсвідомості, якщо вона не заражена інформаційними вірусами, цілком природно, що все у світі не просто так, а для чогось, все важливе і цінне. Якщо не робиш добра, то ти непотрібний, і це не ідеалізм, а прадавня мудрість.

Бігунець – герой сонячний, як промінчик, тому навколо нього і з’являються веселки, коли він купається. Він харчується пилком квітів, грибами, горіхами і добрим зіллям (С.64), тобто ні в кого не відбирає життя, щоб жити самому. Коли він біжить, то справді стає схожим на сонячний промінчик. І його природа також важлива, коли він мандрує на Небо за допомогою Золотого Птаха, якого до нього прислало Сонце. Лише герой, що належить небесному архетипному простору, може настільки легко здійнятися над землею.

Бігунець і зачарована Берізка утворюють архетипну пару закоханих, і це зумовлює перемогу над Котилом, який хотів тільки володіти дівчиною, що від страху перед ним і перетворилася на Берізку. Котило ж залишається самотнім. А за Бігунця заступаються всі його друзі, навіть комашки, які перемагають свій страх перед передчасною жорстокою смертю, уособленою в чудовиську.

Це вже майже наприкінці читачі дізнаються, звідки взялося це зло. Котило – лиха Зірка, яка втекла з неба від гніву Сонця і сховалася на Землі, хоча, схоже, що чудовисько забуло про своє минуле. Він є антижиттям й антизіркою, бо він не світить, а навпаки розповсюджує морок, зло, смерть.

Котило ж не зникає зовсім, він перероджується у жабу, значно меншу і зовсім не страшну. Але ж мова іде про архетипний текст. Чи таку вже й не страшну? Вам же відомий вислів "жаба задавила"? Чи не став Котило уособленням заздрості після того, як втратив значну частину своєї могутності?.. А заздрість, як відомо, є джерелом багатьох лих.

Це дуже сильна і глибока казка, з якої не так просто вийти, якщо вона зачепить читача.

Повість "Панна квітів" метафорична, за сюжетом є мандрівним текстом. Дівчинка з незвичайними зеленими очима, яка не знає, хто її батьки, просто живе собі. Її життєві ситуації постійно повторюються. Вона знаходить собі роботу, працює, та згодом її починають ображати, звикаючи, що диво поряд. А коли так, то і не диво воно зовсім. Вона не сперечається, просто босоніж іде, куди очі дивляться, і знаходить собі новий дім. Під час подорожі природа відновлює її сили.

І якось дорога приводить дівчину до дивного будиночка, де самотою живе дідусь – старий Крінос. Він чаклун, який перетворює людей на тюльпани, щоб зберегти їхню красу, щоб ті люди не були самотніми. Лячна і дуже складна філософія, бо де правда? Бути гарною квіткою, забути про самоту – хіба це не звільнення від тортур життя? Але чому тоді тюльпанове поле сповите смутком і повне стражданнями?

Тільки Панна квітів може кинути виклик могутньому чаклунові. Але для того тендітна Зеленоочка має збагнути свою справжню природу, пропустити через себе силу життя. Вона не боїться сама стати квіткою, хоча для неї програш у цьому герці буде означати саме таке перетворення. Найбільше дівчинка прагне розгадати загадку: чому тюльпани в полі не розмовляють із нею, як всі інші рослини, чому ними не хочеться милуватися, як красою світу? І чи не відбувається поряд із нею велике зло?..

Ця казка – суцільне перетворення, лячне і прадавнє. Димко – дим із люльки чаклуна, зачарований охоронець вуж-пасок, Сон, що виходить з грудей Зеленоочки і спілкується з тюльпанами... А коли ми бачимо, як саме ростуть ці квіти, то стає насправді моторошно, бо вони проростають із тіл зачарованих людей через їхні роти. Це дуже страшно.

Не зі своєї волі вони стали тюльпанами, одурені чаклуном, який має свою правду, і не важливо, чи він щирий, чи просто його око тішать сотні тюльпанів. На запитання мають відповісти щонайперше читачі, а не героїня.

"– Піди спитай, що їм краще: жити в холоді, голоді й бруді, помирати щодень і не померти чи цвісти в полі прегарною квіткою?" (С.126).

Саме таким лячним є чаклунське безсмертя без відродження. Краще загинути, ніж жити на межі між життям і смертю. І для міфологічного світогляду таке животіння є великим злом, бо для архетипів за смертю іде відродження в іншому житті або й в іншій подобі. Смерть є злом тільки тоді, коли вона не природна, заподіяна, передчасна...

Ця казка дуже філософська і потребує обговорення, бо інакше вона може дуже злякати читачів, які справді в неї зануряться. Вона не дає однозначних відповідей, бо має бути пережита, інакше не сприйметься.

Повість "Дівчинка, котра шукала маму" для мене є трагедією. Головна героїня цього твору – маленька дівчинка, яка мріє зустріти свою маму. Крізь сльози мама привиділася їй на срібній стежці, вродлива, усміхнена, найдобріша у цілому світі і недосяжна як мрія. З того почалася подорож мандрівниці. Її супутниця – тільки стара балакуча лялька Галя без руки й одного ока, яка може і підтримати, і розрадити свою господиню.

У різних жінках бачить вона риси своєї мами. Спочатку у королеві Печалі, завжди сумної, але доброї. Її робота – випускати з чарівних скринь Смуток, Печаль, Горе і Біду. Вона не отримує від того радості. Королева Печалі любить дівчинку, яка зігріває її серце своїм теплом. Але хіба людське дитя зможе жити у такому домі довго? Навіть за умови, що королева відпускає її гратися і тішитися під сонцем.

Доля дівчинки сумна, бо вона згодом замінить втомлену таким життям королеву Печалі. Єдиний спосіб уникнути того – втекти.

Наступна жінка, з якою пробує жити дівчинка, – королева Багатства. Золота, холодна, що з дня у день перелічує свої скарби – мідні, срібні і золоті з чарівних скринь. У тому їй допомагає "донечка", яка спокушається коштовностями і сукнями з четвертої скрині, які можна буде вдягти лише тоді, коли вся робота зроблена.

"– Велика сила в цих грошах, дитино, – сказала королева Багатства. – Цілий світ за них можна купити, всіх людей і все їхнє добро. Ці гроші ми будемо лічити три місяці, бо кожну монету треба буде потримати в пальцях і приласкавити. Так перелічуватимемо гроші двічі на рік" (С.153).

Тут уже немає співчуття, бо радість для цієї королеви втілюється у прикрасах, дорогих шатах і, звісно, грошах, чиїм металевим запахом пропах будинок, а по кутках живуть Нудьги. Все має бути ідеально. Навіть "потворну" ляльку змушує покинути на дворі ця нова мама. Та хіба у багатстві і без любові довго проживеш, не бачачи білого світу?..

"– Навіщо нам той двір? – сказала королева, продовжуючи лічити. – Всі барви світу, які є там, знайдеш у цих скринях, а світла в них навіть більше, як у сонці.

– Але є трава, і небо, і світ, – прошепотіла дівчинка.

– Все те з’єдналось у металі і в коштовному камінні. Трава – у смарагді, сонце – у золоті, хмара – у сріблі, а небо – в аметисті. Світ же – це щось непевне й химерне: маючи те, що ми маємо, непотрібний він нам" (С.156).

Щойно збагнеш, що для живої істоти такий дім – в’язниця, не матимеш іншого вибору, як утекти. І треба тікати, поки сни остаточно не змінилися і Місячний хлопчик ще може до тебе прийти не для того, щоб смутити, а щоб втішити. Впустиш його у своє серце, і матимеш друга, хай і суму побільшає.

І цей будинок залишає дівчинка, не знаючи, що найстрашніше для неї попереду. Третя королева не живе у будинку, там вона лише спить, і називає себе королевою Веселості. Вона весь день у центрі свята, а люди, які з’їжджаються до неї з усіх усюд, постійно танцюють і веселяться, ні про що не думають і нічим не переймаються. Та не може бути такої суцільної радості, вона примарна, і в тому дівчинка дуже швидко переконається. Щойно хтось не має сил веселитися, зникає, провалюється під землю, помирає, охоплений страхом. Весь день вони так танцюють, а вночі сплять як убиті. І якби не Місячний хлопчик, не вибралася б дівчинка з цієї пастки.

Ця королева найжахливіша, бо ані королева Печалі, ані королева Багатства не приховували своєї суті. Ця ж наче живиться життями інших, щоб жити самій. Це дуже складний прадавній образ, який не так легко розшифрувати одразу. Лише наприкінці, коли бачиш її в оточенні тліну, розумієш, що такою явилася у цей казковий світ Смерть, саме тому вона і може щиро відповісти на запитання дитини і через те змовкла її лялька, прийнявши на себе чари цього страшного місця.

А що ж мама дівчинки? Вона померла і тепер живе на Хмарі у чудовому палаці, а всі ці блукання виявилися шляхом до потойбіччя, бо дитина не знайшла себе у реальності. Чарівний Лебідь відносить її на Хмару, і в тій подорожі відновлюється тіло ляльки й оживає квітка, яку королева Веселості назвала мамою дівчинки, а це чіткий маркер, що реальність вони залишили. Тому під час такої довгої подорожі і зустрічаються дівчинці лише нелюдські істоти, які володіють прадавньою магією.

Ці королеви рухають наш світ, наповнюють його, створюють ситуації вибору, коли треба знайти в собі сили перемогти смуток, здолати випробування, відмовитись від багатства у вигляді грошей заради чогось важливішого, і головне, не піддаватися облудним веселощам, які врешті-решт тебе обов’язково згублять. А можна і піддатися їхній силі, і тоді чари скринь з чарівних будинків поневолять таких людей.

І, щиро кажучи, після цієї повісті просто серце рветься від суму. Дивовижно, що все це відкрилося дітям.

Виникає питання: у якому віці краще читати такі казки? Це можна робити у будь-який час, бо кожен вік прочитає ці тексти по-своєму. Але особисто я раджу читати їх тоді, коли й казки народів світу, подібні за структурами та ідейним наповненням – у середньому шкільному віці.

І було б надзвичайно цікаво побачити ці твори у вигляді сучасних анімацій.

 

Висновок: Це дуже незвичайний збірник творів, які занурюють читача в архаїку, залишають наодинці з мріями, страхами, сподіваннями. Дуже радію, що ці твори отримали чергове повноцінне видання.

 

Наталія Дев'ятко

 

Інші думки про книгу:

Олеся Дибовська "Художній часопростір казок Валерія Шевчука" - https://www.academia.edu/30105550/ХУДОЖНІЙ_ЧАСОПРОСТІР_КАЗОК_ВАЛЕРІЯ_ШЕВЧУКА.pdf

"Валерій Шевчук “Панна квітів” аналіз твору" - https://dovidka.biz.ua/valeriy-shevchuk-panna-kvitiv-analiz

Garik Petrushok "З днем народження, Ілле!" - http://chytatsky.blogspot.com/2017/06/blog-post.html