Вік основної аудиторії – 10-15 років
Жанр – шкільна проза
Мова видання – українська
Вадим Бойко. Клаповушко і Ко. – К. : Веселка, 2006. – 80 с.
Книги бувають різні: цікаві і не дуже; написані для всіх і виключно для самого автора, який переливає у текст себе; ті, що не старіють десятиліттями чи навіть віками, і ті, які застарівають за кілька років після виходу. Ця книга незвичайна тим, що є посмертним виданням, кольоровим, оригінальним за версткою, дорогим, з великою кількістю ілюстрацій.
Починається вона з фрагменту інтерв’ю, де читачі докладно дізнаються про життя Вадима Бойка і його досить типовий для радянських часів легкий "письменницький шлях". І все б то нічого, хоча сильно таки дряпає приналежність автора до письменницької родини. Щиро кажучи, не був би він сином відомого письменника, навряд писав би щось сам. Такий висновок я зробила після прочитання цієї книги і, гадаю, багато хто буде зі мною згоден.
Ще більше обурює те, як автор хизується своїм "талантом" писати на замовлення. Сучасним українським дітям конче потрібно знати, як цей школяр писав для радянської газети у тематичний номер, присвячений "боротьбі з колоніалізмом". Хто пише на такі теми та ще й з власної волі – агітатор, партійний діяч, але аж ніяк не письменник. Надалі таке письмо на замовлення стало для школяра нормою та ще й гарним заробітком, бо за публікації віршів тоді добре платили.
Але, як виявилося, це були квіточки порівняно з тим, про що розказують нам у цьому інтерв’ю далі: "Розповім і про те, як людина може стати драматургом... Тільки почали функціонувати письменницькі дачі в Кончі-Заспі. Ще немає парканів. Усі живі класики у вишиванках і довгих сімейних сатинових трусах ходять один до одного в гості. Всі – мовби брати й сестри" (С.4).
Вибачте, але тут вже у мене немає цензурних слів. Це ж треба було таке придумати – вишиванки і сімейні труси?!! Навіть якщо якийсь бовдур таке собі дозволив у ті часи, то це не означає, що всіх "класиків" треба вдягати у цей одяг. І навіть якщо у тому інтерв’ю таке було, навіщо з цього починати книгу у 2006-му?!
Гіршого образу, щоб діти сміялися над Україною і літературою, годі й шукати. Вже після того на цій книзі можна було б поставити хрестик і далі не витрачати на неї час. Але я таки зацікавилася, що ж пише автор, який має такі "дитячі спогади"?
Краще б я не читала, бо найчастіше мені під час читання думалося про дерева і фарби, витрачені на цю маячню.
Книга заявлена як шкільна проза. Головний герой має ваду – специфічні вуха, тому він і Клаповушко ("за метрикою", тобто за паспортом). Читачам обіцяють: "непрості стосунки з однокласниками, з компанією, без якої важко уявити життя" (С.2). Але замість психологічної прози отримуємо вигадку й антиреалізм. Щоправда, не одразу.
На початку все начебто нормально, хоча від головного героя час від часу нудить. Це збалувана дитина з багатої родини (а чи не автобіографічна ця повість?), та цей герой позиціонується як абсолютно нормальний і позитивний. Родина настільки заможна, що на неї працює жінка, яка готує, прибирає і в цілому "тягне" на собі весь будинок (С.7). А це Радянський Союз, зауважте, тоді теж таке було, якщо ви не знали. Для всяких партійців.
І тому не дивно, що серед набору прочитаних книжок у Клаповушка твори про Котигорошка, Карлсона і Незнайку (С.36). Хоч щось із сучасного чи зі світової класики, невідомої через "залізну завісу" у радянський час, слабо?.. А коли треба зробити порівняння, то це "Пушкін у математиці" (С.65). Ото український письменник щонайперше Пушкіна згадає!
Від самого початку Клаповушко хизується своїми предками, бо в нього "проникли найкращі якості чоловіків усього нашого роду" (С.11).
Ви просто оцініть цей самозакоханий монолог:
"Феноменальні математичні здібності, безперечно, передалися мені від Владислава Петровича Болевського, університетського професора. А звідки в мене літературні здібності?
І це неважко визначити. Колись мій прадід Михайло Калістратович Недригайло-Званський і Володимир Володимирович Маяковський одночасно закохалися в одну і ту саму дівчину. Вони обидва надсилали їй віршовані присвяти. Ті поезії, на жаль, не збереглися, але факт залишається фактом: не за Маяковського та дівчина вийшла заміж, якщо стала моєю прабабусею...
І витоки спортивних моїх здібностей (успішно займаюся карате) не викликають сумнівів. Козацького роду прадід мій Кіндрат Йосипович Рекубрацький прикрашав груди георгієвськими хрестами після рукопашних боїв...
Ось які в мене гени переплелися!" (С.11-12).
Коли людина настільки хизується своїми пращурами, це означає, що в ній самій геть нічого немає. І це той корисний досвід, який реально може дати ця книга читачам, хоча акценти тут, зрозуміло, розставлені зовсім інакше.
Клаповушко вчиться у крутій школі з гуманітарним ухилом, де всі віршують. Вірші, цитовані у повісті, – це совок і радянська агітка. Наприклад: "Добре знає чесний мент, / Де злочинний елемент! / Він – гроза для всіх бандюг, / А хорошим людям – друг! / Славним людям на догоду / Виведе на чисту воду / Весь районний кримінал / Наш ментівський ідеал!" (С.20).
Хоча головний герой насправді не далеко від того пішов: "– З такими віршиками милими / Спілкуйся ліпше із дебілами! / Бажання в мене, ой, нема-таки / Робить вам шпори з математики!" (С.29).
Він заздрить дітям з більш багатих родин "крутих-нових" (і це теж, до речі, не негативна риса, а норма). Його дражнять, але у компанії терплять, бо цей хлоп дуже розумний, дає списати математику і пише за них твори англійською.
Ось ці твори – просто "жесть", як би сказала молодь. Не смішно, а тупо. А як би ви оцінили варіанти "Моєї майбутньої професії", як то робота на звалищі сміття або штучне запліднення на фермі. Радянщина у чистому вигляді.
Сам же Клаповушко у своєму творі знущається над вчителькою просто і від усього серця, ображає її, змальовуючи порятунок з вогню (він нібито хоче бути пожежником) немічної вчительки, якою вона стане за багато років. Це просто страшно читати. Посварився і втратив повагу старшої людини, замість того, щоб вирішити свою проблему, просто поспілкувавшись. От до якої дурості можна дожитися, якщо комплексувати через свою зовнішність.
Та знов-таки все це ще можна було б пережити, бо тут хоч трохи смислу є в тексті. Але вже за кілька сторінок реалізм повністю змінюється вигадкою. Відчуття таке, що щось реалістичне вже просто неможливо було придумати, от і почалася маячня.
У квартирі Клаповушка нізвідки з’являється "пан Бараболя" (та сама історія, що і з хлопчиком, у нього специфічний ніс), який пропонує свою допомогу. За сумісництвом Бараболя ще й чарівник, який теж не останній віршувальник.
Якби це була якісна казка чи фантастика будь-якого жанру, то тут треба було б транспарант розгорнути з написом "Не вірте незнайомим чарівникам! Вони не бажають вам нічого доброго, коли з’являються ось так!". Але оскільки це просто вигадка, то тут все просто: сказав, що допоможе, отже допоможе.
Доводить свою "справжність" цей чарівник у досить специфічний спосіб, насилаючи на хлопця хвороби, бо той побажав не піти до школи. Хтось досі не сумнівається у його доброті?
Але ж це вигадка, не хвилюйтеся. Вуха у Клаповушка стають величезними і надають йому чарівних здібностей. Наприклад, він тепер може літати. Й у такому стані супергероя Клаповушко летить до своєї школи, де у нього все чудово. Він може витворяти все, що забажає. Та головне – покатати у польоті свою "зазнобу" Марійку, через яку він і вступив до цієї школи. Але сенсу у цій половині книги стільки ж, скільки у беззмістовному маренні-сні.
Хоча й кажуть, що про померлих неможна казати негарно, але для цієї книги у мене немає жодного доброго слова. Це мікс радянщини і беззмістовної вигадки.
Висновок: Як би не хвалився автор у передмові, вважаю, що ця книга не буде корисна дітям, а декому може і зашкодити.
Яна Стогова
Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.
Немає коментарів:
Дописати коментар