Вік основної аудиторії – 10-15 років
Жанр – пригодницька проза
Мова видання – українська
Тетяна Стрижевська. Файні товсті дівки, йо!. – К. : Фонтан казок, 2017. – 192 с.
Судячи з назви "Файні товсті дівки, йо!" – ця книга про вдалий спосіб схуднення, бо на обкладинці двійко щасливих худеньких дівчат. Насправді все зовсім інакше, а ті дві подружки завжди були як дві трісочки. Назва ж лише для того, щоб привабити більше читачів, хоча навряд це спрацьовує.
Словосполучення "Файні тОвсті дівки, йо!" постійно використовує стара карпатська баба Катря по відношенню до своїх малолітніх гостей. Але що насправді вона має на увазі, так і залишається незрозумілим. Стилізована діалектна мова бабці частину читачів може відлякати, оскільки кількість специфічних слів у її говірці просто зашкалює. Ця фішка без достатніх адекватних пояснень, на мою думку, у багатьох сценах себе не виправдовує.
Щодо головних героїнь. Мілка і Зоряна – жертви гламурного способу життя, абсолютно різні: "розрив-трава" Зоряна, активна, нахабна, і рідкісна "чотирьохлиста конюшина" Мілка, тиха і нерішуча. Вони надто сучасні, відірвані від природи. Їхня "справжність" обмежується виключно дієтичним харчуванням, на якому сидять і їхні "просунуті" матусі, одна з яких працює редактором відділу моди у жіночому журналі.
"Мілчина мама, яка приносила дорослу косметику, "пробники" парфумів і давала дівчаткам побавитися без усіляких настанов "не переборщити!", була для Зоряни просто феєю! Так само, як для Мілки – тітка Таня, яка дозволяла приміряти свої лабутени, ботильойни та туфлі д’Орсе!" (С.104).
Одним з найбільших страхів дівчат є страх погладшати, що їхні ікри будуть як в "Ірки Точій", яка носить 44-й розмір:
"Її прізвище так їй пасувало, що в неї навіть не було обзиванки (ніяких бомбовозів чи жироп!). Її просто називали Точійка – вона точила все їстівне, що бачила! І неїстівне теж – наприклад, олівці, якщо вони без ластику на кінці! Й анітрохи не страждала через надмірну вагу, хіба що на фізрі, коли останньою добігала марафон на стадіоні, завжди голосно сміялася і мала в друзях ледь не півшколи, навіть серед старшокласниць (Зоряна казала, що це через старшу сестру, яка займається важкою атлетикою і будь-кому вуха відкрутить за сеструню!)" (С.34).
Обидві дівчинки дуже сильно обмежені емоційно та інтелектуально, і байдуже, що вчать англійську мову і займаються танцями. Я би сказала – заморочені на дрібницях. Вони розуміються у відтінках фарб, косметиці та різноманітних аксесуарах, не розстаються з інтернетом, але їхній емоційний спектр куций і життєвого досвіду у них майже нуль. Дівчата практично не мають, що згадати з реального життя. Їхні "пригоди" обмежуються невдалим фарбуванням волосся, фарбуванням нігтів, щоб не залетіла комашка, потаємними забавами у комп’ютерні ігри та поїданням петрушки, аби швидше "росли груди". Без парфумів і косметики виходити на вулицю – це те саме, що "оголеною йти" (С.104).
А ще Мілка вигадала для себе термін "felling less", тобто без почуттів, бо їм майже тринадцять, а вони ще по-справжньому не закохувалися, на відміну від своїх однокласниць, які постійно в когось закохуються (С.63). Навіть сон, який сниться Міланці, базується не на реальності, а на комп’ютерній грі "Warcraft", де вона дівчинка у синій туніці, а він ельф та маг у вогненному плащі (С.76).
Нудне життя...
Щиро кажучи, дуже сумніваюся, що багаті батьки могли довести своїх дітей до такого жахливого стану, коли майже немає спогадів. Навпаки, чим більше грошей, тим більше потенційних можливостей щось побачити або пережити. Якщо ж це справді так, то не дивно, що дівчата підсвідомо, коли потрапляють у гори, намагаються триматися від батьків подалі, щоб позбутися їхнього надокучливого піклування і розірвати зв’язки, які заважають їм дорослішати.
Спілкуються дівчата і на дражливі теми, як то перші місячні, які між собою називають "гостями на червоному мерсі" (С.70), та проблеми з прищами на обличчі. Нині це доволі модні теми в українській літературі для дітей.
А от баба Катря дуже цікава, схожа на мольфарку, і зовсім не така, як їхні батьки.
"Він [Мирослав] чемно привітався, спитав у пані Катерини дозволу "повести в гори" дівчат, на що та лише засміялася і махнула рукою, мовляв, ідіть, звичайно, ідіть! От би мама так її пускала у місто гуляти! Мілка пригадує, скільки вона просила відпустити її на фестиваль індійських фарб "Холі" з однокласницями – та ніяк не вдалося вмовити! У мами за кожним кущем у Києві – маніяк та вбивця, на кожному пішому надземному переході – нетверезий водій за кермом!" (С.93).
Але обереги з чорнобривців перед тим дівчаткам дала.
Конфлікт "місто – село" у цій книзі є базовим. Тут він підсилюється тим, що "село" – насправді глухе, гірське і майже відрізане від цивілізації, а "місто" – гламурне і дуже специфічне через спосіб буденного життя головних героїнь. Це важливий сучасний конфлікт, безумовно, але у цьому творі він часто вирішується досить пласко. І те, що мешканці гір або не розуміють, або й відверто сміються над містянами (як над макіяжем "димчасті очі"), не робить їм честі, бо це не вирішує конфлікт.
Іноді здається, що ці світи просто не можуть знайти спільну мову. Як, наприклад, у традиціях. Для Мирослава колядувати – дуже відповідально, бо кожен парубок "хоче водити зірку", а столичні дівчатка "ніколи не колядували по хатах" і "вони б із сорому згоріли, якби треба було в чужому коридорі співати колядку!" (С.108). І як це вирішити?..
Живучи звичним життям, дівчатка прагнуть екстриму, не дуже розуміючи, що це таке, відвідин квесткімнат і всяких цікавих розваг. Й справжній сільський екстрим вони отримують по повній програмі: моторошна фотографія прабабки на стіні хати, підйом на канікулах вдосвіта, а не о десятій чи о дванадцятій дня, миття під сільським душем (хоча на початку дівчата користувалися вологими серветками), туалет на вулиці і всі інші принади напівцивілізованого життя.
Вони не розуміють, для чого виварюють у відрі білизну і чому треба "іти по хліб", а не на закупівлі в супермаркет, як у місті. Мілка відмічає, що у колибі вогонь справжній, а не штучний. Дівчата не знають, як поводитись у грозу. А й справді? Під деревами ховатися небезпечно. А що робити з мобільними і металевими прикрасами, якими обвішалися красуні?
Це зовсім інший, не пізнаний світ:
"Бабуня та дядько Сергій, вочевидь, уже спали, бо в хаті стояло таке безгоміння, до якого дівчата не звикли. Ні гудіння телика з вітальні чи розміреного сопіння холодильника з кухні, ні сварки чи гучної музики у сусідів, ні звуку крапель води по стінках душової кабінки! А крім глухої тиші, ще й глупа темрява її оточила! Мілка навіть не підозрювала, що така існує" (С.38).
Дівчата залежні від інтернету і соціальних мереж, без яких не мислять свого життя. Зробити селфі на фоні гір для них ледь не першочергове завдання, щоб показати однокласникам, наскільки крутий їхній відпочинок. Тому новий пароль від батькового Wi-Fi стає справжнім нещастям. А в гірському селі взагалі немає мережі і нормальних телевізійних каналів з музикою і серіалами. Нічого немає, окрім якогось місцевого "із новинами та нуднезними передачами про рідний край" (С.13). От себе і "космополітизм" показав, що зовсім не дивно для таких родин. Цей космополітизм усюди: починаючи від моди і закінчуючи іноземними піснями, які дівчата знають напам’ять.
Це не лише їхня проблема. Це проблема більшості однолітків Зоряни і Мілкі, що красномовно ілюструється таким фрагментом:
"Він [Мирослав] ішов попереду, бо стежина була завузькою для них трьох, і Мілка хочеш-не-хочеш, а роздивлялася його. Голий торс був значно біліший від засмаглих рук. Перекинутий через плече бордовий рушник і темно-синя футболка тільки підкреслювали блідість спини... Руки міцні, м’язисті – не те що в її хлюпиків-однокласників! От що значить фізична праця! Це не футбол ганяти – до того ж не на стадіоні, а на моніторі!" (С.150-151).
Для двох гламурних дівчаток – це справжнісіньке заслання у глушину, яке, безумовно, стане корисним як для їхнього фізичного здоров’я, так і для психіки. Хоча тривалий час вони подумують про втечу і повернення до столиці. Подружки навчаться їсти усе незвичне і смачне, не рахуючи калорії і не думаючи про способи приготування страв. А як було на початку: "Хоча страшенно хотілося їсти – стиглої малини за хатою було не так багато, а від знайдених у городі огірків, великих, жовтих і не дуже шпичкуватих, тільки ще більше ссало у шлунку. От би зараз піци з чотирма сирами... Чи суші з вугром... Та де там "із вугром" – навіть з авокадо з’їли б залюбки!" (С.47).
Вони полюблять гори, потраплять у справжню грозу, навчаться цінувати прості речі. Зміняться, подивившись на світ по-іншому, що проявиться насамперед у дрібницях, як то під час гортання старого альбому з фотографіями:
"Цікаво дивитися – зовсім інше відчуття, аніж на комп’ютері гортати підряд усі кадри! В них, здається, і альбомів паперових немає – тільки диски та флешки, де тисячами зберігаються фотографії!" (С.137).
Дівчата знайдуть друга, щирого карпатського роботящого хлопця Мирослава, який працює в готелі на рівні з батьками і має мало часу для розваг і відпочинку. А Мілана ще й у нього закохається.
Дівчата з міста і цей хлопчик настільки різні, що це видно вже при першій зустрічі Зоряни із ним у далекому дитинстві. Зверніть увагу, як у цій дівчинці на рівні образів борються два світогляди:
"Тоді вона й помітила поміж гілляк, на найбільшій вузлуватій – крихітного хлопчика, схожого на гобіта, бо вниз звисали його величезні ступні. Він сидів на гілці й ласував плодами так, як можуть ласувати лише морозивом, кока-колою або чимось іншим напрочуд смачним, а не звичайним плодом морельки! І Зорянці тоді нестерпно захотілося теж скуштувати ті заціловані сонцем абрикоси – якщо придивитися, на деяких навіть були червонувато-коричневі цяточки, наче ластовиння!" (С.58).
Мирослав залюблений в гори, розчиняється в них:
"– Кожна гора – особлива! Як можна їх не розрізняти? Дивися, тут дуже густий ліс, а та – лиса, на тартаках перевели дерева! Он та гора – блакитно-зеленої хати, а за нею – самотньої воронової сторожки! Інша ткнеться до Тиси, і в тому місці, де вони сходяться близько, з води витинають два величезні валуни, схожі на випнуті черева нагодованих велетнів. А та гора – з дубом, на якому шпаківня! Тільки в нього якось поцілила блискавка – і у шпаківню більше птахи не прилітають! Відтоді я зву її Громовицею..." (С.109).
Він бачить, як у лютій грозі танцюють дощинки, не переймаючись, що вони в горах і треба по багнюці спускатися разом із дівчатами. Це поетичне та образне мислення, схоже на українське поетичне кіно. От лише, навіщо стільки знаків оклику в тексті?..
Натомість для дівчат тумани над горами ("гори дихають") – це як з "маминої пароварки" (С.133), а сонячний промінь після грози освітлює гори, "як долька лимону освітлює чорний чай" (С.122) – дуже урбаністичні порівняння.
Та повернемося до симпатій. Мирослав у дитинстві повівся "не галантно", а зараз подорослішав. Всі змінюються.
"Чи треба казати, що хліб на багатті пригорів, поки ці двоє з’ясовували стосунки. Сварка закінчилася тим, що всі троє (і Міланку теж змусили, хоча вона і слова не вставила у той двобій!) навперемін позчіплювалися мізинцями, приговорюючи: "Мирися-мирися і більше не сварися!". Це ж треба – стільки сотень кілометрів розділяють Карпати та Київ, а "замирення" однакове! Після урочистої присяги пішли разом смажити нову порцію хліба. Із салом – так, за словами Мирка, смачніше.
Ось так із кісточок абрикосів, із бука-граба, еспадрильїв та підгорілого білого хліба почалася історія їхньої дружби" (С.89).
Все начебто добре, та відчуття таке, ніби ця мандрівка не матиме наслідків і продовження. Дівчата повернуться до свого буденного гламурного життя, перегорнуть цю цікаву сторінку, і все стане так, як було. Надто велика у них обох залежність від звичного їм модного і комфортного світу. Сумніваюся, що вони збережуть смак свіжовипеченого хліба, ламаного руками дорогою до сільської хати з магазину, і намащеного вершковим маслом білого хлібу з сіллю, і смак дикої немитої ожини прямо з куща, та спогад, як гарно мити волосся у відварі любистку.
Або коли дівчата збиралися у неділю до церкви, і баба Катря всю ніч шила для них сукні зі свого старого, але такого цікавого вбрання... У Києві не ходять щонеділі до храму, тільки іноді "поставити свічечку", коли потребують допомоги чи для деяких важливих обрядів. І роблять це зазвичай дорослі без дітей. Навіть Великдень, коли святять паски, для міських дівчат не таїнство, а цікава пригода, бо треба вночі йти вулицею, а під час причастя Мілка більше думає про потомлені ноги під час стояння на службі і нічого не розуміє з церковних співів, хоча ввечері читає "Отче наш" і звітує Господу у своїх гріхах, а священику те саме сказати не може (С.139).
"Зоряна могла розповісти те саме. Неділя – то для закупок продуктів. Для кіно. Для приготування уроків. Для піци чи ролів. Для катання на велосипедах чи роликах разом із татом, бо то його єдиний вихідний" (С.140).
І завдяки цьому короткому фрагменту стає зрозуміло, наскільки сильно змінився світ. У горах рух часу не такий помітний. Там релігія жива, все має значення, це не просто механічні ритуали і "самі лише строгі настанови" (С.146), свічки не купують по прейскуранту, а кожен "жертвує", скільки може, і від щирих співів священика навертаються сльози. Імовірно, мова іде і про різні патріархати, та у тексті таких натяків немає.
Хоча, ніде правди діти, іноді дівчатка приємно вражають. Наприклад, у спогаді про те, як Зоряна спитала "в учительки української літератури, чи знає вона сама напам’ять той уривок з "Енеїди" Котляревського (на дві сторінки із хрестоматії!), який змусила вивчити їх за три дні?" (С.66).
І ще трошки цікавого погляду на шкільне життя:
"Та бабцю Катрю вона побоювалася, як усі школярі директора – до нього дослухаються, стишують голос, коли він поряд, і припиняють каверзи. Всі школярі, крім Зоряни, бо та не боялася їхньої директорки і могла в очі сказати, що Ольга Мефодіївна, їхня математичка, натягує бали улюбленцям і дітям учителів! А як на Мілку, то бабця Катря – дуже цікава та приємна пані, не те що їхня директорка Алла Григорівна – грізна, мов бультер’єр, волосся завите, як у пуделя, і бризкається слиною, коли злиться, як той французький бульдог!" (С.91).
Хоча у тексті є і цілком позитивний приклад вчительки, щоправда, як виняток серед педагогічного колективу: "Голос його бринів, був захопливим та емоційним, як у їхньої вчительки з художньої культури – здається, з поміж усіх колег вона єдина по-справжньому любила свою справу, ніколи не лінувалася тягати тяженні енциклопедії з глянцевими сторінками та кінопроектор, щоб показувати їм картини світових художників та режисерів!" (С.109).
Другий конфлікт відбувається між самими дівчатами: Зоряна вже нібито все в горах бачила, хоча насправді це не так, а для Міланки все вперше, тому вона отримує значно більше емоцій і досвіду, і за розвитком цих ліній цікаво спостерігати. Чим далі, тим більше подруги віддаляються.
У цієї книги можуть бути великі проблеми з асоціюванням читачів. По-перше, ніхто, ані худий, ані гладкий, через певні стереотипи не бажає асоціювати себе з товстунами. По-друге, таких дівчаток у гламурних батьків навряд з пару десятків на всю країну набереться. По-третє, всі ці бренди і "модні тенденції", які згадують дівчата, застарівають протягом півроку. Так само, як і любов до Роберта Паттісона, актора з "Сутінків", вже пройшла до виходу книги.
З головними героїнями часто не весело, щиро кажучи, їх просто шкода.
"Мілка дорогою відчула смуток. Особливо коли близько-близько впустила до серця скрушну думку: "Це востаннє... А завтра вже будуть багатоповерхівки замість гір..." Їй буде не вистачати гір. І тинків. І кіз та баранців, що випасаються просто неба і їх можна погладити... І Тиси. І смаколиків бабці Катрі, і її трав’яних чаїв, і сережок-сміхотунців... Навіть підвісних місточків, хай їм грець! Їй буде не вистачати Мирослава... А він? Цікаво, він за ними тужитиме?" (С.174).
І водночас підсвідомо вона не прагне продовження спілкування:
"Мілка не хотіла в цю колибу! Що вони там робитимуть? Телефонами обмінюватимуться? Електронні скриньки писатимуть на клаптиках серветок? Чи, може, зафрендяться у соціалці? Краще б у гори сходили. Та хто її питав?" (С.176).
Можливо, хоча б Мілка зможе зберегти в серці це інше життя... Якщо зможе подолати стіну, збудованою самою собою між містом і горами.
Висновок: Сумніваюся, що ця повість сподобається великій кількості підлітків, а от дорослим варто було б її прочитати, щоб побачити, як можна ненавмисне познущатися над своїми дітьми.
Дарина Пилипенко
Інші думки про книгу:
Ірина Варламова "Зелений туризм дівчачої дружби" - http://www.barabooka.com.ua/zelenij-turizm-divchachoyi-druzhbi/
Тетяна Петренко "Файні тОвсті дівки, йо!: сільська екзотика проти міської гламурності" - http://bokmal.com.ua/books/fajni-tovsti-divky-jo/
Олена Нестеренко "Барви літа: чотири книжки про канікули" (фрагмент) - https://bokmal.com.ua/books/barvi-lita-5-knizhok-pro-kanikuli/
Оксана Пелюшенко "Тетяна Стрижевська «Файні товсті дівки, йо!»" - http://chytay-ua.com/blog.php?id=504
vaenn "Столичні дівулі та втрачений рай. “Файні товсті дівки, йо!”" - https://vaenn.wordpress.com/2017/06/13/fayni-tovsti-divky-yo/
Немає коментарів:
Дописати коментар