пʼятницю, 11 грудня 2020 р.

Сашко Дерманський «Стонадцять халеп Остапа Квіточки»


 

 Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – 7-12 років
Жанр – гумористична казка
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - погано

Сашко Дерманський. Стонадцять халеп Остапа Квіточки. – К. : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2016. – 192 с.

 

Колись я дуже любила твори Олександра Дерманського і кожну книгу чекала з великим нетерпінням. Але останнім часом все частіше прочитане розчаровує мене вже з перших сторінок. Не стала винятком і ця книга, яка мала бути гумористичною казкою.

Обкладинка інтригує, але й дивує водночас. Дуже давно в одному бразильському серіалі був епізод, де головна героїня на ім’я Бейджа їхала голяком вночі на коні. Всі були вражені такою з’явою, бо Бейджа справедливо вважалася неймовірною красунею.

Тут теж кінь і голий чоловік (не повністю, в сімейних трусах у горошок) у вінку з квітів, із кошиком, гускою і лантухом із чимось, що потім виявилося зефіром. "Ах, Аполлон, ах, Аполлон" – згадає дехто, вгледівши кучерики на голові голого вершника. Не Аполлон, вже точно не Бейджа, а новий учитель у сільській школі. Згодом виявиться, що його по батькові "Валерійович" не пасує до трусів у горошок (С.70). Остап навіть запитує у директора:

"– А які б ви труси порадили до мого по батькові?

– Можливо, у смужку, – невпевнено відповів Павло Панасович і задумався. – Ні, краще картаті. Точно, картаті – як у шотландців... Слухайте, що ви мені голову?! Голову морочите своїми трусами?! – раптом скипів директор. – Я вам директор школи, а не дизайнер одягу..." (С.71).

Ця історія має довге продовження, і не менша за історію з гускою, хоча і коротша від лінії з байбаком-втікачем, який був директорським улюбленцем, а тепер оселився в норі у лісі.

У "кращих" гумористичних традиціях твір має викликати сміх повсякчас. І чим простіші жарти, тим потенційно більшу аудиторію охоплять, але тим дурнішими будуть ті жарти.

Сюжет напрочуд простий. Точніше – два. Один про юнака Остапа Квіточку, який народився зубатим (за аналогом з Сірком, тільки доля тут геть інша) і якого випадково акушерка прокляла одразу після народження, і тепер він систематично втрапляє у халепи. До речі, звуть проклиначку, а надалі працівницю "обласного управління народної освіти" (С.85) – Анжела Джолівна Марущак, це щоб вже було смішно. Її колега – старший інспектор "Петро Бредович Нужненко" (С.85). Зацінили, правда?

А другий сюжет – про чорта Вельзепера (над його ім’ям знущаються весь текст, постійно його перекручуючи), який цей "шестибальний" прокльон і зареєстрував, але по службі це його не підвищило, навпаки – круто і вельми недобре змінило життя чорта. Ці два сюжети розвиваються паралельно, поки не сходяться в одній точці. Остап рятує сільську школу від закриття, а чорт зі своєю чортицею знаходять шлях до нашого світу, де їм у вигляді тваринок у шкільному зоопарку дуже добре живеться.

Вже з першої сторінки видно, наскільки книжка залежна від маскультури: "То це лише на перший погляд нам здається, що всілякі там дива бувають лише в казках і в рекламі" (С.3). Далі гірше, бо в книжку приплітається політика. Наприклад, серед різноманітних написів на дверях "Відділ гріхопадіння", "Відділ теорії зради", "Відділ шкуродерства", "Відділ практичного смоловаріння", "Відділ вдосконалення падлючої підготовки кадрів", "Відділ обліку та реєстрації грішників", "Секретний відділ" бачимо "Консульство РФ" (С.11). Або далі: "Йдучи під вогняним таблом, Вельзепер краєм ока помітив, як напис "Приймальний пункт" змінився на яскраво-червоне повідомлення: "Увага: акція! Приведи трьох друзів – і отримай путівку нагору!" (С.69).

Люди дурні, пафосні, злі або хитрі. Чорти теж хитрі, але деякі закохані. Їхня мова така образна і поетична, що постійно хочеться сказати "Фе!" на ці "рожеві шмарклі". Вибачте, але саме так, нічого з собою не можу вдіяти.

У "чортячій" лінії навіть мова "совкова". В усіх цих "протирати хвоста" (читай штани від роботи), пересуванні на "нижчі" (по-нашому, читай "вищі") рівні у партійній ієрархії, гаспидські чини тощо вгадується совкова номенклатура і тодішній сленг. Можливо, для тих, хто жив за тих часів, це й буде смішно, але засмічувати подібним голови дітям навряд варто.

"Начальство зовсім не дбає про умови праці" (С.8), у кожного начальника є секретарка, бажано, щоб "молода фурія" (С.12), яка заварює начальству каву з сіркою (чи що вони там п’ють зі своїм замінником цукру?). Як там каже начальник своїй секретарці: "– А ви не думайте, полум’яна моя. Ви тут не для того, щоб думати, а для того, аби вправлятися зі смоловаркою і робити, що я скажу. Так що припиніть думати про всяке паскудство, краще роздрукуйте мені електронний звіт з того відремонтованого пульта" (С.19).

Загалом-то все пекло живе за законами спочатку Радянського Союзу, де людина (читай – чорт, особливо нижчого рангу) – ніщо, а тоді ніби після Майдану, коли грішники беруть гору над чортами і вже їх смалять у казанах на вогні.

Вони навіть розмовляють радянськими кліше з епохи "шкідників" і "ворогів народу": "– А як я дізнаюся, що ти не брешеш, Вельзеперде? – ошкірився гаспид. – Вивів з ладу устаткування! В таку неспокійну годину! В час, коли грішники розперезалися далі нікуди, все мітингують, качають права, їм, бач, два вихідних на тиждень подавай! Вічні муки їх, бач, не влаштовують! То смолу їм у казанах щодня міняй, то ще їм якоїсь дурниці закортить!.. А ти... Ти в такий момент мені апаратуру надумав палити?! А що, як це диверсія, га?! Може, ти в яку підпільну грішницьку організацію вплутався, кажи?!" (С.13-14).

От тільки всі симпатії читача належать Вельзеперу, простому роботязі, який хотів повернути собі посаду завдяки наполегливій праці, а в результаті пропустив усі важливі події свого світу, поки подорожував по горах, ловлячи кажанів (дурне заняття на кшталт роботи попелюшки). Його обурюють дуже сильні емоції, коли розуміє, що партійна ієрархія зруйнована і він ніколи не стане "гаспидом": "Здавалося, увесь його багатолітній відчай зібрався тієї миті докупи в знеможених грудях і, не в силі більше триматися, вихлюпнувся назовні розпачливим криком" (С.36).

Грішники ж – справжні монстри, з якими не домовитись.

"Вже чотири роки нашим пеклом керують грішники. Саме стільки минуло від їхнього повстання. Мітингували-мітингували, а тоді зчинили такий заколот, що куди там! Ми й чхнути не встигли, як вони захопили владу. Тепер не ми їх, а вони нас у казанах варять" (С.36).

Надалі, коли у пекло приходить "демократія", чорти створюють свою "Партію порятунку пекла" (С.50) та називаються "чорти-пепепісти" (С.64), що чомусь прочитується як реально існуючий БПП, а грішники торгують спійманими чортами. Найвище ж начальство від народного перевороту не страждає, воно "ніжиться на сонячних островах і горя не знає" (С.91).

Все це легко упізнати, та коли паралелі надто видно, то і на реальність подібне накладає свій відбиток. Реальність також викликає сміх, а це недобре.

Пекло теж, до речі, досить дивне. Наприклад, тут грішники мають потребу "ходити до вітру" (С.143), чим так вдало користується Вельзепер для втечі. Їх легко обдурити, тому не дивно, що грішників головний герой називає "придурками".

Реальність Остапа Квіточки також дуже наближена до сучасності і показана через гумористично-знущальну призму. Наприклад, одним із найбільш яскравих героїв є Тягнирядно, який майстерно варить самогон, особливо полюбляючи варіанти на зефірі і мармеладі. І розмовляє він відповідно, часто використовуючи слово "канєшно", не збираючись заміняти його на несуржикове "звичайно" (С.55). Дозволяють собі використовувати суржикові слова і чорти. Наприклад, "бєшений" (С.64). Іншим же представником нашої реальності є вельми придуркуватий дільничний міліціонер Триндець (за паспортом – Анатолій Петрович Гніденко), який полюбляє словосполучення "тиць-триндиць" (С.76). До речі, тут теж згадується партія "Зелених" у контексті намазаної зеленкою понівеченої лисини Петра Бредовича (С.131).

Ще більше зневаги дісталося школі і вчителям. Після цієї книги поважати їх просто неможливо.

Найбільше збиткуються з директора школи, а разом із ним взагалі над образами, метафорами, епітетами... Судіть самі:

"– Дорогі діти, дорогі батьки, дорогі вчителі! – промовив директор і прокашлявся. – Але в першу чергу – дорогі діти! Ви дуже дорогі для всіх нас. Тому в цей урочистий, не побоюсь цього слова, дорогий день, я хочу сказати. Хочу сказати вам такі слова. Дорогі мої, сьогодні, в цей прекрасний день, коли осінь викрадає в літа ключі від світу і ховає в свою щедру, плодоносну кишеню, а наші пернаті друзі вже збираються в далекі мандри, щоб прокурликати нам з небес своє прощальне "курли", ніби кажучи: прощавайте, прощавайте, лишайтеся тут, а нам вже летіти й летіти! Та в такі предалекі краї, що...

Погляд Павла Панасовича поринув в осіннє небо, а руки він розкинув так широко, ніби хотів те небо обійняти – від краю до краю. Завуч Парасина Павлівна, що стояла поруч, смикнула директора за рукав:

– Павле Панасовичу, лінійка.

Директор опустився на грішну землю, здивовано обвів поглядом присутніх, потім прокашлявся і продовжив свою промову" (С.21-22).

Або далі: "Отже, дорогі друзі, зараз усі ви вкотре увійдете. Увійдете в двері нашої рідної школи, щоб увібрати в себе. Увібрати в себе нові знання і переповнитися ними, наче глечик переповнюється цілющим молоком" (С.62).

Після таких монологів складається враження, що у директора не все гаразд з головою. А коли до школи спочатку прискакує молодий вчитель майже голяка, а тоді приїздить перевірка з управління освіти, яка має закрити некомплектний навчальний заклад, то ввижається, що потрапив у "дурдом"... До старої бабці, вчительки Ніни Силівни, яка недочуває і не бачить кольорів вже років двадцять, додаються перевіряльники, одна з яких найбільше заклопотана рецептами, а інший вірить, ніби у нього замість лисини буде волосся, якщо з неї щоночі теля злизуватиме сметану.

Все це просто "жесть", як би сказали "дорогі діти". І такого стьобу у творі вдосталь.

Зрозуміло: що занадто, то не здорово, але ж, людоньки, не у дитячій книзі... Так, окрім дивакуватого і кмітливого Квіточки і закоханого чорта адекватних героїв у книзі взагалі не спостерігається.

Хоча й на Квіточку навряд хтось із дітей захоче бути схожим. Прокляття прокляттям, та має ж бути хоч якась межа:

"У дитсадочку хлопчик часто перевертався з горщика, а під час обіду в його тарілці любили топитися мухи, та ще й на диво дебелі; у школі він отримував найбільше щиглів від старшокласників і частіше за всіх попадався на очі сердитій прибиральниці бабі Жені; а в інституті Остапові постійно не таланило на екзаменах: він увесь час витягав білети, на котрі не знав відповіді, а його шпаргалки викладачі знаходили, хоч би де він їх ховав.

Хоч би за що Остап Квіточка брався, на нього скрізь і завжди чигали не зовсім приємні несподіванки й сюрпризи.

Якось у зоопарку у нього вцілила власним гівенцем макака, а коли він написав на табличці біля мавп’ячого вольєра "Обережно, мавпи дуже влучно кидаються гівенцями!", його впіймали працівники зоопарку, добряче нам’яли вуха і витурили геть, не давши продовжити екскурсію" (С.28-29).

Маю багату уяву, тому особливо від раннього дитинства "героя" мене ледь не знудило... Це якась хвороблива увага до екскрементів і мух...

Й останнє, про що кортить сказати замість висновку: далеко не завжди добре, коли смішно, а надмірність, яка проявляється геть у всьому, дуже швидко набридає.

 

Висновок: На жаль, окрім розваги, у цьому творі немає більше нічого корисного. А щоб просто розважитися, у наш час необов’язково читати книжки.

 

Маргарита Крук

 

Інші думки про книгу:

Наталя Марченко, Ірина Стрельченко "Сашко Дерманський. Стонадцять халеп Остапа Квіточки" - http://www.chl.kiev.ua/key/Books/ShowBook/580

 

 

Немає коментарів:

Дописати коментар