Олександр Есаулов «Game over»

Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – 10-15 років
Жанр – комп’ютерне фентезі
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - дуже добре

Олександр Есаулов. Game over. – К. : Зелений пес, 2010. – 368 с.

Олександр Есаулов. Game over. – Х. : Фоліо, 2013. – 144 с.

Ви любите комп’ютерні ігри? Я їх просто обожнюю! Це так класно: зануритися у віртуальний світ і про все забути! Там ти – герой, там ти – непереможний, там ти – най-най-найкращий! А вдома... Вдома всяке буває.

І персонажі цієї книги були зі мною цілком згодні, якби не одне "але" – вони справді потрапили до комп’ютерної гри і стали мешканцями віртуального світу.

"Game over" – перша книга великого і дуже цікавого циклу історій про хлопчиків і дівчат з нашої реальності, які волею долі отримали можливість подорожувати між нашим світом і віртуальністю. Так вийшло, що їх занесло до справжнісінької комп’ютерної гри, яка так само реальна, як і все, що нам доводиться переживати вдома.

Головний герой книги – Петрик. Йому дванадцять років, і він начебто нічим не відрізняється від сучасних підлітків. Бігає, стрибає, ганяє м’яча, але найбільше полюбляє грати у комп’ютерні ігри. Настільки полюбляє, що часом це шкодить навчанню. Але ну її, ту математику, коли треба пройти надскладний рівень і здобути перемогу над ботами і монстрами! Ніяких емоцій, бо всі вороги несправжні, не живі, їм не боляче...

Саме так думаємо ми, завантажуючи черговий рівень улюбленої гри. Так вважав і Петрик. Поки зла чаклунка Гірея, вродлива і підступна, не затягла його та інших дітей до свого віртуального світу, щоб билися на її боці проти гравців-людей. Одна справа – воювати з комп’ютерними ботами, або, як їх називають у творі, байти, кілобайти, мега, гіга, тера та інші байти (справжня військова ієрархія), і зовсім інша – коли твої суперники навчені люди, справжні солдати, які й не згадують про своє людське походження. І натиснути ESC або якось інакше завершити гру не так вже й легко, коли тебе полонила віртуальність. Додому повернешся лише якщо добре служитимеш чаклунці, а поки житимеш у казармі з такими ж полоненими, як ти сам. Якщо ж не послухаєшся, отримаєш удар електричним батогом – і це найлегше з можливих покарань. І можеш скільки завгодно сумувати, що порушив мамину заборону і замість уроків вирішив півгодинки погратися, проміняв реальність на віртуальність і понад усе захотів не відриватися від улюбленої гри. Хочеш жити у грі? Будь ласка!

Цікавий соціальний експеримент, скажу я вам, бо від такого досвіду можна не лише дуже швидко подорослішати, а й стати черствим та жорстоким. Щастя, що з героями цієї книжки так не трапилось. Хоча психологія героїв змінюється, бо коли тобі не треба ні про що думати, особливо про майбутнє, і живеш тільки одним днем, а часом одним боєм, це затягує. Автомати, гранати і ще безліч іншої зброї... Швидке навчання тактиці і стратегії бою. Відчуття сили, влади, важливості, товариства...

"Він навіть не помітив, що таке життя стало йому подобатися. Це відбулося якось дуже швидко, буквально за кілька ігор. Йому подобалася надійна вага автомата, і те, що він хитріший за гравців, і те, що він завжди вигравав. Він подобався самому собі як бравий синій воїн-заекранник, якому нічого й нікого боятися. Скільки разів він уже зіштовхувався з гравцями і завжди їх перемагав. Це тішило самолюбство. Але час ішов, і до цього почуття він звик" (С.13).

У дітей навіть імена змінюються Петрик стає Рикпетом, а його друзі – хлопці Кадим, Васла, Ориг і дівчинка Шаната. Вони забувають про своє походження. Суто міфологічно і цілком достовірно з точки зору сприйняття нашої реальності.

Тут все справжнє: і реакція на перший влучний постріл, коли Петрик упевнений, що він убив свого супротивника; й аргументація Кадима, переконаного, що все це гра, а якби гравці будували міста, а не приходили на рівні, де потрібно відстрілюватися, то взагалі з ними нічого б не було; і страх за життя друзів, які можуть загинути під час бою; і бажання зробити кар’єру, дослужитися до високого звання деяких полонених, які тільки в грі можуть бути успішними, а вдома у них суцільні проблеми. Лячно, коли за золоті собачки на погонах ладен і друзів продати... І байдуже, якщо платою за зраду є самотність.

"– Що ти знаєш про мій дім? Ти сиділа коли-небудь по два дні не ївши? Га? Чи, може, тебе татусь на п’яні очі ременем лупцював? Пряжкою? Що потім сидіти три дні не можна? Я, може, тільки тут жити нормально почав. Мені краще з глюками, ніж там..." (С.31).

Розділяй і владарюй – головне правило негідників всіх часів. А інше – грай на страхах і слабостях. Не проста книжечка, як виявилося, не просто стрілялка і бігалка на кшталт звичних нам стрілялок.

Гірея настільки захопилася своїм чаклунством, яке є верхівкою програмування, що затягла до свого світу навіть котисько на ім’я Ксюта, яку перетворила на монстра. І її теж можна зрозуміти: гра існуватиме доти, доки вона цікава гравцям, доки вона складна, а виграти практично неможливо, бо інакше гравець розмагнітить, зітре гру, а з нею, імовірно, і саму Гірею.

Поєднання магії і чаклунства, що є безумовною родзинкою цього твору, неабияк захоплює не тільки юного, але й дорослого читача.

Хоча твір за жанром насамперед пригодницький, у ньому велика увага приділена психології. Зокрема, тій, яку ми називаємо тоталітарною.

"Слухай Силу, корися їй і не став дурних запитань. Слава сильного воїна – у слухняності Силі, а сила – це і є наша володарка Гірея! Втямив чи повторити?" (С.8) – один з головних законів світу, у який потрапляють гравці.

А керує своїми воїнами Гірея не лише завдяки системі "батога і пряника", але і за допомогою Голосу, який переказує її накази, нашіптує хибні думки, розпалює заздрість і селить у серцях неспокій, недовіру і страхи, розсварює друзів. Також цей Голос підслуховує, про що розмовляють діти. Гірея – типовий приклад тоталітарного ватажка.

"Покарання має бути зразковим! – думала вона. – Щоб більше ніхто й ніколи не міг навіть подумати про втечу! Чим можна провчити людину? Болем? Голодом? Спрагою? Презирством? Страхом? Так, страхом! Бо й біль, і голод, і презирство народжують одне – страх!" (С.47).

Вірного за найменший прояв людяності вона може обернути на безсловесного монстра, а може і зістарити людину, пришвидшивши для неї час. Бо іноді найстрашніше покарання – це не лише смерть.

Зневіра і розчарування в друзях, які не змогли або не захотіли тебе захистити, – теж страшна зброя. Гірея – образ справжнього невблаганного зла, яких мало у творах для дітей.

Але не лише вона – єдине зло у віртуальності. Іншим чи то її друзям та родичам, чи то її створінням, доступні і сканування мозку, і гіпноз, і маніпуляції зі свідомістю. Цифровий світ відкриває безмежні можливості. Тому іноді видається, що віртуальність і магія таки справді пов’язані між собою.

Всі герої різні за характерами, завдяки чому досить легко знайти найбільш схожого на себе і вже з ним проживати пригоди комп’ютерної реальності. Вони змінюються, їхні емоції щирі, глибокі, неоднозначні, а вчинки не шаблонні і часом непередбачувані, але цілком логічні в контексті їхнього світогляду.

Населяють комп’ютерний світ глюки, які є його мешканцями. І далеко не завжди – це просто картинки, яких не шкода. Іноді здається, що глюки еволюціонують, розвиваються психологічно і стають живими "віртуальними особистостями".

"...думки і почуття не можна описати ніякою, навіть найскладнішою програмою" (С.137) – запевняє нас головна особа у Заекранні. Але якщо так, то чому до "віртуальних особистостей" відчуваєш стільки емоцій? І те теж одна з загадок цієї книги.

Супроти чаклунки Гіреї – Великий Процесор, епатажний чоловік середнього віку, який вдягається по-молодіжному, а вперше ми бачимо його у футболці з написом "BOSS", куртці-вітровці і в кепці з написом "I love you", а згодом він не соромиться вдягти купу металевих ланцюжків, на одному з яких бовтається напис "Я кльовий". От би й нас наше начальство любило! І це не жарт, бо він порядний і любить похизуватися, постійно демонструє свою владу, а тому слабший за підступну Гірею. Він єдиний, хто може розкласти Гірею на цифру, а це таки причина, щоб прагнути здійснити у віртуальному світі переворот і захопити владу. Ще трохи, і чаклунка до реального світу дотягнеться. Бо якщо у віртуальність можна увійти, то і з Заекрання вийти також, і щонайменше влаштувати електронний вірусний тероризм.

"Хто така людина? Шматок фізичної матерії з один раз заданими властивостями й практично однаковими програмами. Хіба вона може що-небудь змінити, якщо не може змінити навіть саму себе? Людина не може відновити навіть волосинку на своїй голові! А я можу задати цифровому тілу будь-які параметри! Будь-які! Якщо я захочу, мої діти будуть літати, плавати під водою, однією рукою піднімати машини, ставати невидимими, стріляти з пальців, ніколи не хворіти, не страждати від голоду і спраги. Вони зможуть усе! Хіба люди зможуть перемогти таке військо?" (С.86-87).

І саме цього насправді прагне Гірея, тому не дивно, що врешті-решт Великий Процесор потрапляє до її рук, а це означає, що він приречений на страту. І яким іронічним буде напис "Я дуже крутий", коли "крутого" поставлять на коліна...

Гірею дратують "модні прикиди" головного, і це теж гарний приклад суперництва між модерністю і консерватизмом. Бо чаклунка вкрай розумна, але має суто консервативні погляди на життя. І часом це зовсім не мінус, а також ознака сили. І вона таки насправді – найкрутіший програміст віртуальності, що визнає навіть Великий Процесор.

Чекати від Гіреї милосердя – даремна справа. І тільки диво може його врятувати. Та чи диво? Бо єдиним справжнім порятунком з тої жахливої ситуації, в яку потрапили герої цієї книги, є об’єднання і щира дружба, розуміння, що тільки разом вони здатні перемогти. Це дуже важливий досвід як для дітей, так і для дорослих. І як добре, що твої друзі насправді живуть з тобою в одному місті! Відшукати когось у Києві не так вже й складно, і в реальності теж можна добре розважатися. Чого вартує тільки інструкція з заливання ковзанки теплою водою... А нові пригоди не забаряться!

Книга дуже насичена подіями, спонукає до роздумів, героям співпереживаєш, сюжет розгортається часом несподівано, описане видно. І все це ненав’язливо приправлене психологією і світоглядною філософією, що дуже важливо для сучасної літератури.

Так вже склалося, що ця книга з циклу потрапила до моїх рук останньою, і в тому, певно, провина видавців, які в жодному з видань нормально не вказали, в якому порядку треба читати. Тому світ першої книги часом видавався мені малозаселеним порівняно з подальшими книгами. Та й сама вона ніби складається з кількох окремих повістей. Але якщо читати у правильному порядку, то зі сприйняттям тексту все гаразд.

P.S. Цитувала за другим виданням.

Висновок: На мою думку, цей цикл нині – одна з найкращих комп’ютерних історій в сучасній українській літературі для дітей.

Наталія Дев’ятко

Інші думки про книгу:

Жанна Капшук "По той бік монітору: перезавантаження" - http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/8786/