Зірка Мензатюк «Дике літо в Криму»

Категорія – реалізм
Вік основної аудиторії – 10-15 років
Жанр – пригодницька проза
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - дуже добре

Зірка Мензатюк. Дике літо в Криму. – К. : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2018. – 192 с.

Ця книга є продовженням повісті "Таємниця козацької шаблі". Наталочка, яка героїчно повернула козацьку шаблю, символ української державності і свободи, нині разом із батьками їде на відпочинок у Крим. Та це не просто відпустка, а неймовірна пригода, бо житимуть вони не у готелі чи хоча б на квартирі в якомусь приморському селищі, а в наметах на узбережжі.

Це дивовижно: засинати під шепіт хвиль і прокидатися разом із сонцем. Та водночас і фізично важко, бо сподіватися можна лише на себе, сам собі готуєш, переш, борешся з негодою. Коли хоча б трохи живеш за таких умов, багато про себе дізнаєшся, а люди здружуються, якщо між ними є щирі почуття. А саме такою, щирою у своїй любові, є родина Наталочки.

Ця книга відрізняється від "Таємниці козацької шаблі" насамперед тим, що у ній майже немає фантастики і казковості. Десь поряд маячить чортик Антипко, який разом зі своїми батьками теж приїздить на відпочинок. Щоправда, хто не знає про ріжки під модною фірмовою бейсболкою, може подумати, що на відпочинок приїхала родина "столичних крутеликів" (С.15).

Наталочка постійно думає про його можливі злі наміри, і це спонукає її до більш активних дій, коли дівчинка стикається з черговою загадкою. І нова таємниця не забарилася з’явитися. Цього разу Наталочка разом із новими друзями шукатиме скарб – татарський весільний пояс, срібне диво, легендарну філігрань від майстрів-ювелірів із Бахчисараю, що є національним надбанням, як і кожне унікальне вміння чи технологія. Цей пояс, без якого у татарів і заміж не брали, господиня була змушена полишити за часів виселення з Криму.

Але якоїсь казкової містичності, як це було постійно у першій книзі, у творі немає. Окрім згадок про привида, який навчився надсилати СМС-ки, і з точки зору фантастичного це не дивно, бо мережі зв’язку, інформація і поки незрозумілі людству енергетичні структури, імовірно, можуть взаємодіяти.

За рахунок цього текст стає серйознішим, навіть жорсткішим, бо головні герої, як і читачі, трохи подорослішали. Змінюється й аудиторія книги – це вже не молодша і середня школа, а суто середня, хоча шрифти видання зроблені під дещо молодших читачів.

Історичний аспект залишається головним, але підсилюється психологією за рахунок значного зменшення фантастики. І це дуже цікаво, бо підсвідомо змушує читачів ще більше ставити себе на місце героїв твору.

Наталочка прагне пригод, мріє про цю подорож, відчуває, що мандрівка буде особливою. Але ж наскільки важко спочатку тягти на собі рюкзак з речами, тоді іти крутосхилами по вузьких стежках й облаштовувати свій "дикий" побут. Певно будь-яка міська дитина на початку почувалася б так само жахливо, як і головна героїня та її мама, яка бідкається, що не матиме в горах манікюру і довго не проживе без праски, дзеркала і суконь.

Окрім того, гори небезпечні. Там можна зустрітися зі змією, сколопендрою і дикими звірами. Та й урвища і підступні стежки на краю прірви не дозволяють забувати про обережність ані вдень, ані вночі. У горах не ходять навпростець і дуже легко заблукати. І це дуже гарний досвід для тих, хто прагне пригод і природної романтики насправді, а не лише завдяки кіно і книжкам.

Наталочка разом із батьками і друзями родини отаборюються на улоговині за Алуштою. Вже тут дівчинка проявляє себе як справжня туристка, проходить перше випробування – не скиглить і не нарікає на тяжкий шлях. Насправді від шаленої утоми Наталочку рятує фантазія, бо вона уявляє гори сплячим драконом, і треба поводитися тихо і ступати обережно, щоб не розбудити казкових охоронців скарбів. Це гарний спосіб відволікти себе, переключаючи увагу на власну рольову гру, і його варто запам’ятати і дітям, і дорослим.

Трохи пізніше до туристів має приєднатися пластун Северин, який дуже подобається Наталочці. І це цілком природно, бо хлопець вродливий, розумний і сміливий. На його появу чекаєш із нетерпінням, але все не так просто.

Дівчинку приймають до туристичного братерства. Для неї дивно, але цікаво бачити, що вони не перші зупинялися на цій горі, люди залишають наступникам сірники, сіль і деякі продукти, а старенький чайник уже не раз переходив з рук у руки. Це важливий досвід відчуття приналежності до чогось більшого, ніж твоє власне життя, до великої групи однодумців. Загалом, Наталочка навчиться багато чому важливому, ось так, не помічаючи того, як це і буває в реальному житті.

Справжні туристи ще й напрочуд винахідливі:

"Просто диво, як багато найнесподіваніших речей можна зробити з порожніх пластикових пляшок. Одна з них слугує умивальником. Підставка для мила – теж із пластикової пляшки, з її денця, в якому проколото дірки, щоб з мила стікала вода.

Мама зберігає в пляшках різну крупу – там її не псують миші. Ще в них тут є пляшка-мухоловка, пляшка-совок, щоб вигрібати попіл. А ще з трьох пляшок пан Орест зв’язав сидіння, досить зручне, коли покласти його на камінь" (С.166-167).

Ось вам і сталий розвиток в дії!

Наступний урок, коли трохи мине втома, – занурення у природу, коли ти можеш розчинитися в морській воді, у сонячному промінні, у вітрі... Море і гори живі, вони дихають, і, здається, відчувають і мислять, а вночі стають зовсім інакшими, не такими, як удень, ніби в них прокидається інший, темний бік. Дні тут довші, можливо тому, що "ніхто нікуди не спішить" (С.62). А відзначений на березі моря День народження – неповторний, як і подарунки. Бо коли вам ще дарували джерельце з питною водою?.. А це насправді безцінний дар.

Цю гармонію важливо пізнати кожному, такі відчуття оновлюють людську енергетику, й особливо це необхідно для мешканців великих міст.

І ніяка віртуальність не може бути сильнішою за ці враження. Не вмістити в інтернеті "Як тут легко дихається! Як гупає серце після крутого підйому! Як сонце пече шкіру!" (С.148) і ще багато інших неймовірних відчуттів.

"Життя завжди яскравіше й багатогранніше, ніж картинка на екрані. Кожна мить його неповторна, нею варто дорожити й насолоджуватись, але, здається, Наталочка й сама по-справжньому усвідомила це тільки тепер, на дикому кримському узбережжі" (С.148).

Небезпека йде не лише від природи, але насамперед від людей, не всі шанують закони туристичного братерства. Щойно повністю переключаєшся на позитив і пригоди, реальність нагадує про себе. Як, наприклад, коли поряд зупиняється компанія молоді, яка поводиться нахабно і не поважає сусідів. Вони палять, смітять, беруть чуже без дозволу, гучно вмикають музику... Їм нічого не вартує зрубати молоде дерево для держака, бо воно "само росте" (С.77). І мова у них відповідна: "не возбухай, папаша" (С.77), "хароша дєвочка" (С.78). Щоб виселити таких "свиней" з райського куточка, можна і на хитрість піти, аби тікали світ за очі.

І недаремно Наталочка напустила на них ос. Ця "молодь" таки наробила лиха, влаштувавши пожежу – хтось кинув недопалок, а на спеці й у сухих травах то велика біда. Добре, що поряд опинилися люди, які змогли загасити вогонь, поки він не перекинувся на дерева. А то б міг вигоріти увесь схил, та й люди б загинути, якби потрапили у вогненну пастку. Колись я бачила такі чорні плями в горах – страшне видовище.

У творі дуже багато деталізованих надзвичайно гарних описів природи, завдяки яким світ стає видимим і живим. Ось один із них:

"За далекими вершинами сходило сонце. Гірські хребти лежали, наче динозаври. Ближній – рябий у темних плямах дерев, другий – бурий, як ведмідь, тоді синій з білим рогом маяка, що, знай, поблискував жовтим оком; наступний – блакитний, і останній, найдальший, – мовби зітканий з прозорого серпанку – ніби він є, а ніби й нема. Вони лежали в ранковому тумані і, зануривши голови в море, пили ясну світанкову воду" (С.108).

Хоча іноді ця природа буває лихою, як то шалена нічна злива, яка народжує смерчі.

І на тлі дивовижної краси Наталочка дізнається про страшну трагедію. На місці, де вони стали табором, раніше було мальовниче татарське село, яке за радянських часів зруйнували бульдозерами, щоб не залишилося і сліду, а мешканців запхали у вагони і відвезли за тисячі кілометрів на схід від рідного дому. Багато хто загинув дорогою і в наступні роки після виселення. Радянська влада не збиралася піклуватися про тих, хто мав померти на чужині. І байдуже, що тисячі татарських чоловіків воювали на боці Червоної Армії, на цей народ навісили ярлик "зрадників" і покарали.

Ми то розуміємо, що коли хтось хоче виправдати злочин, вигадує якусь важливу причину для своїх жорстоких дій. Та коли не знаєш правдивої історії, легко можеш повірити у таку придуману версію, що і було з нами протягом десятиліть.

Татари теж вигадують, але це зовсім інша фантазія. Вони розповідають казку про заздрісний "вітер-мусібет", лиховій, який розвіяв цілий народ по всьому світу, знищив села і домівки, змінив назви і став панувати на тій землі разом із новими господарями. Це єдина можливість ось так, у казковій формі, поневоленому народу, який знаходиться на межі знищення, передати історичну пам’ять своїм дітям.

"Тільки ж утомився він, дувши зі всієї сили, схотілося йому пити. Він звик спивати чиїсь роси в садах, та ба: не стало садів без тих рук, що їх доглядали, не стало джерел, що дзюрчали в зеленому затишку.

– Де мені напитися? – розсердився мусібет. – Невже пити солону морську воду?

– Пий солону, бо ти сієї солоні сльози! – відповіло йому море.

Припав мусібет до морської води. Що більше пив, то дужче хотілося. Глитав її, хлебтав, як пес. Пив, поки й луснув!

Пропав мусібет! Бо так стається з кожним мусібетом" (С.100).

Лише після проголошення незалежності України татари почали масово повертатися у Крим, додому, кидаючи роботу і все нажите на чужині, – "Тут наша батьківщина. Хто не втрачав її, той не зрозуміє" (С.144).

Земля і сьогодні чекає на відродження свого народу:

"Натрапивши на зручну терасу, діти пішли нею. Обігнули виступ гори й опинилися на захищеній горами рівній місцині. Мабуть, колись тут ріс сад або виноградник. Тепер розбуялася шипшина – колючі непролазні нетрі. Подекуди над шипшиною здіймалися всюдисущі дикі фісташки, а в одному місці височів виноградний пагін, не дикий – справжній садовий виноград. Він ледь погойдувався, мовби когось виглядав. Чи не тих смаглявих рук, що колись доглядали його, підв’язували лози, зривали достиглі грона? Понад півсотні літ минуло, а він усе чекав, щоб вони вернулися, щоб визволили від шипшинової навали" (С.90).

Актуальний образ і нині.

Та одна справа – читати про історичні події у підручнику, і зовсім інша – відкривати через емоційну причетність разом із головною героїнею цього твору.

"– А чому вивезли татарів? – спитала Наталочка, щоб перевести набридливу розмову про її вечірні пригоди на щось інше. – Тут же в них село стояло...

– Стояло, однак зрівняли із землею, – кивнув головою дядько Михайло. – Чому вивезли? Як то кажуть, горе переможеним. Відколи Росія завоювала Крим, у татарів почалося "чорне століття". Їх так гнітили й переслідували, що чимало з них покидали домівки й утікали за кордон, у тодішню Османську імперію – Туреччину. А потім у Росії сталася революція...

– ...і в татарів після "чорного століття" настало іще чорніше, – докинула мама.

– Саме так. Під час Другої світової війни Крим звільнили від німців, "батько народів" Сталін вирішив, що настав підходящий час назавжди "звільнити" півострів і від кримських татарів. Татарські чоловіки воювали на фронті, отже, серйозного опору можна було не боятися. У Криму залишилися жінки, старі і діти. І в один день – 18 травня 1944 року – усіх примусово вивезли геть, – оповідав дядько Михайло.

– То був Сюргюн... – зітхнула Наталочка.

– Так, Сюргюн – вигнання. Вивезли їх майже двісті тисяч. Серед голого степу, від голоду і хвороб ледь не половина з них померла.

– Кажуть, що Сталін хотів вивезти й українців, – обізвався пан Богдан. – Та нас виявилося забагато. Не вистачило на нас ешелонів" (С.44-45).

Показую цей фрагмент повністю, бо відроджена історія необхідна для розуміння сучасності, і в контексті нинішніх подій кожна мисляча людина бачить, наскільки це важливо.

І далі в іншій розмові між українцями і татарами:

"– Я була ще мала, коли нас забрали з Криму: матір, сестричку Наргізу і братика Айдера. Айдер у дорозі захворів, а лікувати не мали чим. То він згорів від гарячки. Поховали його біля колії, а нас повезли далі...

– Так само в дорозі на Сибір помер і братик нашої бабусі, коли їх із Західної України москалі вивозили на Сибір, – сумно покивав головою Северинів тато" (С.141).

Жива, кривава пам’ять... І страшні деталізовані спогади про голод, холод, втрати...

Це як осягнення паралельної реальності, де навіть усі назви на мапі були іншими:

"Наталочці згадалося, як вони з мамою знічев’я роздивлялися карту Криму і постійно натрапляли на штучні одноманітні назви: як не Гвардійське, то Красногвардійське, як не Пушкіне, то Октябрьське, Совєтське, Колхозне, Танкове, Партизанське, Генеральське" (С.99).

Та не менш страшним є спогад про те, як сусіди татар інших національностей забирали речі, підбираючи все, що "погано лежить", не чекаючи, поки татарських жінок, старих і дітей вивезуть із селища. Від цього нахабного мародерства кров холоне... Але так зазвичай і відбувається під час великих трагедій, це не вигадка.

І так само проймає холодом, коли татарські діти, чиї рідні залишилися без дому, а багато хто й помер, не переживши страшних випробувань, починають служити тій злій силі, яка і спричинила ці нещастя:

"А згодом нас прийняли в піонери, і от я, горда собою, в червоному галстуку заходжу в наш курник. А мама побачила та як скипіла: "Скинь негайно ту ганчірку!" Мені так прикро стало... Галстук був у мене єдиною гарною, яскравою річчю. Згодом я зрозуміла, чого мама сердилась..." (С.143).

У нашому ж часі татарські діти Абдюль та Асіє стають щирими друзями Наталочки. Будучи дуже чутливою до почуттів інших, дівчинка емоційно сильно наближається до цих дітей. Вона вчить їхню мову, знайомиться з традиціями, культурою, історією. Татарська їжа, кава, одяг... Все це близьке, незвичне, цікаве.

"Їй подобалося вимовляти тверді татарські слова. Сад – багча. Пшениця – богдай. Жито – чавдар (ха-ха, в Наталочки є однокласниця Оля Чавдар, вона, мабуть, і не здогадується, що називається житом!). Ці слова личили до каменистої кримської землі. До сухого спекотного повітря. До солоного моря в білих баранцях. Асіє казала, що баранці на хвилях – то білі отари морського царя. Так оповідає татарська казка" (С.98).

Але це не замилування, не розчинення у чужому на шкоду своєму національному, а повноцінний культурно-національний діалог. І це бачиш в усіх сценах цієї повісті, де присутні Наталочка і татарські діти. Варто повчитися такому взаєморозумінню у цих дітей і нам, дорослим.

І ось тут, коли контакт повністю налагоджено, з’являється Северин. Що зробить він, такий чудовий і позитивний? А те, чого ніхто від нього не очікує. Северин знає історію краще за Наталочку, вона живе у ньому, визначаючи думки і вчинки в його реальному житті тут і сьогодні.

"– Бачу, я тут зайвий, – нарешті мовив хлопець. – Ти водишся з татарами, – його очі блиснули, мов лезо ножа.

– Северине! Що ти мелеш? – скрикнула Наталочка. – Так, ми подружилися. Що в цьому поганого?

– А про Берестечко забула? Давно ходила по козацьких могилах? Забула, хто зрадив козаків?

– Ялан (брехня)! – глухо кинув Абдюль. Його брови теж насупилися" (С.103).

Жорстоко і начебто повністю правдиво, і нас так вчили. Але все не так однозначно. І наскільки глибока ця сцена: у такій складній ситуації Абдюль захищається рідною мовою, це дуже міфологічно.

А щодо історії... Між українцями і татарами багато крові, нашій ворожнечі сотні років. Рідне село Северина роками потерпало від татарських набігів, вороги ловили людей і на болоті, коли тих виказували чайки.

"Він говорив і говорив – і перед Наталочкою поставали пожежі, кров, руїна, знелюднені села, раби на галерах, невільниці в чужих гаремах. Давні кривди оживали, громадячись у неподоланні Еверести. Дедалі нижче схилялася Наталоччина голівка. Северин говорив страшну, жорстоку правду. І все ж... Щось тут було неправильно" (С.109).

Та уявляєте, як принциповому Северину дізнатися, що Богдан Хмельницький побратався з Тугай-беєм, легендарний кошовий Війська Запорізького Тарас Трясило був татарином, а коли "російський цар нищив Січ, козаків прийняв татарський хан" (С.123). Дізнатися і прийняти правду.

Країни, чиї народи довго живуть поряд, мають спільну історію, і вона завжди неоднозначна. Але щоб іти далі і розвиватися, деякі провини минулих століть треба пробачити, зрозуміти причини, чому так сталося, але ні за яких обставин не перекреслити і не забути. Розуміння історії дуже важливе в усі часи.

Це гарна повість, і єдине, через що я сумувала, коли читала її, – як шкода, що нині я можу бачити любі мною кримські морські краєвиди лише завдяки барвистим описам, а не на власні очі. У нас теж відібрали землю, яку ми любимо, образили, хай і не так жорстоко, як татар, та цю втрату навряд зможе пробачити моє покоління. І з кожним роком це стає все очевиднішим. Як і те, що втрачене повернеться.

Щиро вірю: з часом, і дуже скоро, все зміниться! І я, подібно до героїв цієї книги, теж стоятиму над якимось крутосхилом, зачарована грою світла на морських хвилях.

Відродження можливе, а світ живий, коли навчився його відчувати...

Висновок: Це дуже гарна реалістична, та водночас поетична книга, завдяки якій юні читачі можуть краще навчитися розуміти одне одного і дружити, не зважаючи ні на які розбіжності у поглядах на минуле і сьогодення.

Наталія Дев'ятко

Інші думки про книгу:

Тетяна Качак "«Дике літо в Криму» - нова повість Зірки Мензатюк" - http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2018/06/05/073344.html