Надія Марчук «Спадкоємець та донька повітрулі»

Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – 7-12 років
Жанр – фантастична казка
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - добре

Надія Марчук. Спадкоємець та донька повітрулі. – Л. : Апріорі, 2016. – 272 с.

Від перших рядків відчуття таке, ніби повернувся у "Лісову пісню". Тут свій Лукаш і своя Мавка, але історія їхнього кохання складається зовсім інакше, бо Горислав – щирий і пристрасний, а Ружа – не мавка, а повітруля, крилата магічна істота, яка може перетворюватися на дівчину. Вона спочатку закохується у мелодію сопілки, а тоді і в самого хлопця. Тому Ружа не довго думає, порушуючи Перше правило повітруль – "не з’являтися на очі людям без нагальної потреби".

Їхня зустріч оповита казкою. Горислав – сирота, чиї батьки загинули під час повені, але перед смертю матір напророчила йому, що він зустріне дівчину, здатну почути музику його душі. Так і стається: Ружа чує мелодію в його думках, хоча їй раніше не доводилося чути думки інших. Та за кохану йому ще доведеться поборотися. Горислава "перевірятимуть на вірність", як то лісовик і його донька. Жити поряд із магічними істотами важко, а заслужити стати частиною їхнього світу – ще тяжче.

Романтична казковість минулого змінюється казковістю сучасності. У текст вплітається інша сюжетна лінія, у якій ми бачимо голодну самотню жінку на ім’я Ніна. Її оберігають двоє маленьких чоловічків, подружжя домовиків Тін і Ніта, до заміжжя Аніслава, але за традицією взяла собі ім’я чоловіка, тільки навпаки, "пряма наступниця її величності королеви усіх домовиків" (С.145). Вони супроводжують свою господиню, а натомість у будинку оселилися злидні Кап і Капа, які життя не давали домовикам. Надалі домовики захищатимуть своєю магією не тільки сина Ніни Данилка, але і його подругу Дзвінку, доньку повітрулі.

Ніна дуже нещасна, бо її коханий Льончик спивається, і поява дитини ще погіршила ситуацію. Льончик – дитина міста, Ніна – з села, і цим частково пояснюється, чому Льончик виявився "не хорошим хлопцем", у них навіть вінчання не було, а юна Ніна втратила зв’язок із домом і батьками. Для того, щоб покращити своє життя, вона має повернутися до першопочатку, і це відбувається, хоча й не без перешкод.

Опозиція "казкові ліс і гори" та "сучасне місто з супермаркетами" зберігається протягом усього тексту. І якщо фольклорні істоти з лісу і гір важко долають межу між цими світами, то для злих сил перехід цілком легкий і звичний.

За Ніною полює чаклунка Толигніва, послана Великим Мольфаром, який є чи не найбільшим злом і в лісі, і в місті. Хоча і над ним є більша сила – Той, хто сидить у скелі. Ця сутність має особливість – "Толигніва, як і всі живі істоти, остерігалася без нагальної потреби називати ГОЛОВНОГО на ім’я – так можна було на себе велику біду накликати" (С.47). Хтось може похихотіти, що в українській літературі з’явився свій "Волдеморт", але традиція не називати велике зло і вище добро по імені дуже давня і міфологічна, що фіксується у казках усіх народів світу.

Нині інтерес чаклунки – хлопчик, який і є таємничим Спадкоємцем, нащадком двох королівсько-князівських родів. Чаклунка вродлива, сексуальна, ненавидить прибирання, хоча і користується "заклинанням чистоти", бо на ті ж настоянки воно діє погано: ліки з жаб’ячими лапками запросто можуть вистрибнути з горнятка, напій зі зміїною отрутою сичить, а настій з метеликів може пурхати під стелею і тікати у вікно.

Гламурно-готична чаклунка любить гарно вдягатися і має позолочену мітлу, на якій літає на всі важливі візити. З музики Толигніва найбільше полюбляє важкий рок, від гучності якого на три кілометри тікають пташки і дрібна звірина. Ця звичка робить її образ сучасним і живим. А коли таки скоює великий злочин проти повітруль, чомусь її приваблює не важкий метал, а українські народні колискові, які хоч трохи лікують серце.

Толигніва сумнівається, боїться, радіє, ображається, гнівається, коли її принижує Мольфар, і тішиться, що йому теж може бути непереливки, коли він піде звітувати перед Тим, хто сидить у скелі. Вона демонструє весь спектр людських емоцій, хоча і боїться перетворитися на звичайну жінку, бо ті старіють і помирають, – таке перетворення є одним із найбільших покарань у казковому світі.

Через образ чаклунки розкривається найцікавіша психологія, бо та ж Толигніва, наприклад, мріє про дитину, яку не може мати, тільки якщо викраде і перевиховає, а згодом спокушається родинним затишком. Або ось як описуються її почуття: "Толигніва була страшенно розлючена. Найгіршим було те, що їй ні на кого було вилити свій гнів, бо найбільше сердилася вона на себе. Саму себе ж не покараєш, не зачаклуєш, на жабу не перетвориш" (С.168). Чи інша ситуація, коли чаклунка втомлюється боятися сильніших за себе темних сил і чинити зло.

Чаклунці служить ворон Величар, і якщо він дзьобне дитину одразу після хрещення, вона ніколи не матиме друзів. Сучасність, фольклор, язичницька магія, казковість і християнство у цьому творі переплітаються настільки сильно, що є нероздільними. І не лише в мить, коли повітруля допомагає щойно похрещеній дитині.

Або коли лісовик Колодій пояснює, чому зле, що Ганна понесла свого хворого сина до мольфара:

"– Він лікує чорною силою, хлопче, – сумно почав пояснювати лісовик. – Ви ж самі бачили, як Ганна зняла хрестика з маляти, перш ніж передати його до рук Непобора. Можливо, той хлопчик і почне ходити, але в душі у нього може бути пустка. Чи він тепер зможе поважати й любити наш прекрасний Світ та Бога...

– Тобто, раніше хлопчик мав хворі ноги, а тепер не матиме в душі Божого духу, що набагато страшніше, – мовила прекрасна Оріяна. ...

– Вірно говориш, доню, – похвалив її лісовик. – Краще мати хворі ноги, аніж – хвору душу.

– А чому не можна, щоб були здорові й ноги, й душа? – зі сльозами на очах спитала Дзвінка.

– Тому що у нашому світі є безліч маленьких темних створіннячок – різноманітних шкідливих мікробів, – сказала Оріяна. – Вони могли якось проникнути в ту дитинку – й вона захворіла.

– Може, що й так трапилося, а може бути, що тій дитинці треба було пожити в хворому тілі, щоб вона більше зважала на свою душу, – додав Лісовик. – Причин хвороб – безліч. Але в будь-якому випадку не можна звертатися за допомогою до темних сил, бо спочатку може настати покращення, а потім буде ще гірше" (С.191-192).

Ось таке поєднання християнства, науки й міфологічного закону ціни і розплати за вибір. Надалі темні сили примудряються поставити собі на службу і науку, фінансуючи новітні дослідження по всьому світу і збираючи в одному місці найталановитіших вчених, яким платять суми з багатьма нулями. І не всіх зупиняє пункт у контракті щодо нерозповсюдження інформації: "Якщо я кому-небудь проговорюся, ви знищите не тільки мене й мою родину, а й усе місто, в якому я живу?" (С.214).

Осучаснюються і домовики, які нині сміються зі звичаю наливати молоко у блюдечко, бо вони не кошенята і не цуценята. Сучасні домовики їдять всього потрошку, п’ють чай і користуються чашками "як люди", бо вони "цивілізовані істоти" (С.37). Для них цілком нормальне використання молодіжного сленгу, а, наприклад, фраза "можеш не заморочуватися" (С.146) у їхніх вустах звучить цілком нормально.

По-сучасному живуть навіть лісові мешканці.

"– Не бачила, пані повітруле, – поважно відповіла сова, – я останнім часом стала погано бачити... Треба йти до лікаря по окуляри, а мені все ніколи за тими клопотами. Знаєте, дітей треба годувати, мишей ловити, пір’я чистити, дупло прибирати... Так я в то поліклініку й не сходила" (С.100).

Зовсім незвичним також є бачення магічних істот. Фольклорні персонажі у творі зовсім не злі і навчилися жити поряд із людьми у цілковитій гармонії. Чугайстри більше не пильнують повітруль і нявок, бо ті не шкодять людям, але продовжують керувати магічним світом разом із лісовиками. Наприклад, повітрулі попереджають людей про смерчі, а мавки про землетруси. Завдяки танцям повітруль люди мають врожай, бо інакше "...настане задуха, засуха, спека нестерпна. Не розженуть вчасно вітри надто чорні хмари – піде град, поб’є урожай, покалічить худобу..." (С.228).

За цією логікою, зважаючи на те, як нині змінюється погода у світі і скільки стало катаклізмів, у чарівному світі зовсім кепські справи.

Але у просторі твору не так давно було побудовано Палац Старійшин, який охороняють вітри, між людьми і чарівними істотами підписана "Велика Угода про мир та взаємопідтримку", що змінило і людський світ, і чарівний. Селище повітруль у горах накрите чарівним куполом, що є захисним полем. Щоправда, давня магія може втілитися й у позичених від людей винаходах. Наприклад, повітрулі користуються "мобільним вітрофоном", винаходом лісовика Колодія, пристрій знаходить свого абонента по вимовленому імені, але для розмови обоє повинні мати вітрофони.

Справедливим рішенням Старійшин підкорюються повітрулі, мавки, нявки, русалки та різноманітні духи природи і чарівні істоти. Вони не чинять зла, навпаки – їм найбільше подобається сміятися, бо сміх "продовжує життя, загоює рани та омолоджує тіло" (С.35).

А от злим силам все нейметься. От тепер вони вирішили занапастити Спадкоємця, який має бути "тричі зрадженим", і тоді Данилко не стане рятівником світу і буде знешкоджений, як інші незвичайні діти. Той, хто сидить у скелі, хоче, щоб мавки і повітрулі знову ворогували з людьми, для чого робить усе можливе, застосовуючи всю свою підступність і злість, бо з власної волі чарівні істоти до старого не повернуться. У хід іде і шантаж, і викрадення дітей...

Не треба забувати, що ті ж повітрулі – це представники стихій, і коли ті повернуться проти людей, буде велике лихо, що ми й бачимо ближче до кінця книги, коли починають гинути люди. Це ж призведе до війни людей з природою, і чарівний світ, який знаходиться між ними, загине.

Злі сили надзвичайно сучасні, чудово орієнтуються у наших реаліях.

"– Не переживайте, ніхто вас не збирається лікувати, – запевнив Льончика пан Пивонко. – Ми просто даруємо нашим переможцям нову квартиру та власну фірму. А там вони вже самі вирішують – чи стати керівником процвітаючої фірми, повністю, так би мовити, змінити своє життя, чи просто продати наш подарунок і жити як раніше.

– Оце й усе? – здивувався Льоня. – А нащо це вам треба?

– Пропаганда здорового способу життя, – відповів Горілчаний. – Бачите, більшість наших клієнтів одразу кидають пити, починають керувати своєю фірмою, одружуються, заводять дітей. А ми все показуємо по телевізору" (С.68-69).

Нерозважливо приймати пропозиції від демонічних істот із посвідченнями адвокатів, та ще й з такими алкогольними іменами, бо це слуги Зеленого Змія. Їздять вони на чарівному авто, схожому на автобус з уже згаданого світу Гаррі Поттера, для якого корки на дорогах – зовсім не проблема. Їхній солідний сучасний офіс – у центрі міста, звісно, на тринадцятому поверсі.

Коли ж ти пияк зі стажем, то на багато що погодишся, не роздумуючи, і станеш знаряддям у руках темних сил. Для досягнення мети вони навіть можуть тимчасово позбавити людину згубної звички, а можуть і підсадити на іншу – комп’ютерну ігроманію, бо вони ж не можуть зовсім втратити грішну душу.

Логіка темних сил проста: "Якби ми не застосовували магію, то жодного алкоголіка не вилікували б!" (С.96).

І навіть якщо насправді ти хороша людина, яка потрапила в біду, коли схибила, порятуватися дуже важко. "Сили добра в його душі за ці роки розчинила горілка. Тому й були зараз такі слабкі й немічні. Льончик був у повній владі Пивонка й цієї чаклунки. Він нічим не міг зараз допомогти своєму синові" (С.94). Треба мати сильну волю, щоб таки здолати свою залежність, і магія тут лише заважатиме, а от робота на землі допоможе.

Близькість до сучасності не заважає злу бути готично-пафосним і глибоко вкоріненим у християнській міфології.

"А глибоко під землею, якраз під своєю печерою Великий Мольфар радився з усіма своїми підданими. Якби туди зайшла людина, то подумала б, що потрапила до шикарного концертного залу. Стіни підземелля були викладені темно-зеленим мармуром, стояли м’які крісла, де й розсілися помічники мольфара Непобора. Кого тут тільки не було! Поважні товстопузі пани з якимись закрученими чудернацькими антенами на головах. Маленькі вертляві молодики з гостренькими ріжками, що стирчали або на геть поголених головах, або ледь визирали з-поміж густих кучерів. Пишноволосі панни неймовірної вроди у шикарних сукнях...

Були й панни досить справної статури у костюмчиках від наймодніших фірм – краватки, жилетки, все, як у людей, от тільки позаду у модних штанцях вони мали акуратно прорізані дірочки для своїх довгих хвостів...

Були також особи з дуже блідими лицями та червонястими замученими очима. Ці сиділи якнайдалі від сцени – мабуть, боялися світла. Втім, світла тут майже не було – лише одна невеличка лампа, що стояла на столі, за яким усівся сам Великий Мольфар, намарне боролася з мороком у залі" (С.82).

На противагу злим силам діють Добромисли, які стоять у магічній ієрархії набагато вище за всіх інших. Тим самим Добромисли уособлюють в собі Божественні сутності.

Ружа оселяється серед людей, при цьому залишається повітрулею, постійно чаклує, може ставати невидимою, спілкується з птахами, вміє літати. Від коханого чоловіка Ружа народжує дівчину, яка успадковує частину її чарівних здібностей. Її присутність у селищі зовсім не бентежить людей, та й до магії і різноманітних див вони ставляться цілком нормально. Повітруля не викликає ненависті чи страху.

Дзвінка ще у ранньому дитинстві починає приятелювати з Данилком, і швидко вони стають головними героями цієї книжки, бо їхні незвичайні родини заприятелювали. Разом вони переживають багато пригод, борються з темними силами, рятують зачаровану мавку, не бояться прослизнути аж в саму Дивну Печеру, де мешкає злий мольфар.

Данилко одразу проявляє себе як дитина, яка належить до чарівного світу. Тому і просить на свій третій День народження "шапку-невидимку", а не "нову іграшкову машинку чи трансформер, розмальовку чи новий CD з мультиками" (С.64). Ця незвичайність іноді робить Данилка егоїстичним і хвалькуватим, у ньому проявляються й інші негативні риси, які він має здолати, а в тому йому допомагає емоційно стабільна Дзвінка, поміркована і щира. Водночас особлива доля не заважає Данилку згодом полюбити комп’ютерні ігри й особливо захоплюватися не стрілялками, а стратегіями, такими як "Козаки". Піддається він і соціальним стереотипам, наприклад, називаючи Дзвінку "дівчиськом", коли та програє у грі, бо їй шкода супротивника: "Ох уже ці дівчиська! Вічно шкодують, кого не треба!" (С.218).

Один з їхніх боїв відбувається у світі комп’ютерної гри-стратегії про захоплення світу інопланетянами, бо темні сили навчилися працювати з програмним кодом. А якщо до того ще й додати наукові і магічні знання про пам’ять води, яка є основою життя, то таке "програмування" виявиться ще небезпечнішим і для людей, і для чарівних істот.

І єдине, що мене дуже дратувало по всьому тексту, – слова, написані великими літерами. Хай це й магія, але у такому грубому виконанні враження неабияк псує. Тим паче, що в цілому магічна частина твору пророблена досить добре. Як, наприклад, система "парних заклять", наприклад, "заклинання невидимості і заклинання польоту", які не діють одне без одного, а замість шапки-невидимки у повітруль є крила-невидимки. Навіть темні сили живуть за законом, і підлеглі мають право відмовитися виконувати накази, але тільки один раз. Дуже добре описане одне з головних свят року у магічному світі – Свято Вітру.

Якщо повітруля зв’язує своє життя не зі своїм родом, то її дитина успадковує тільки одну чарівну властивість. Проте, надалі інші можна заслужити, якщо пройдеш випробування або зробиш щось дуже важливе для інших, щоб "Світ помітив твій вчинок, записав його й попросив для тебе нагороди" (С.133). Це прадавній міфологічний закон, який також пояснює Ружа: "Світ бачить все. що роблять живі істоти. ... І все це відкладається у його пам’яті. Коли людина робить багато добрих справ, світ відразу це відчуває й посилає людині нагороду. І чим тих справ більше, тим Світ швидше це відчує" (С.133).

У творі всі герої дуже шанують старших і своїх батьків. Наприклад, дуже зворушливою є сцена, де Данилко запитує, чи можна розповідати про чарівні крила мамі. І повітруля відповідає:

"– Мамі можна розповідати все, адже це – мама, більш ніж мама тебе ніхто не любить на цій землі. Запам’ятай це, синку, мама не нашкодить тобі ніколи..." (С.76).

Або ненав’язливе пояснення, чим діти відрізняються від дорослих:

"– Я не малеча! – обурилася Дзвінка.

– Малеча, якщо й досі не розумієш, що батьки мають завжди знати, де їхні діти. Я мало не посивіла сьогодні, коли не змогла до тебе додзвонитися!" (С.148).

А ще тут є філософія життя, описана таким чином, щоб бути зрозумілою дітям. Наприклад, відповідь на запитання, чому у світі є зло:

"– У природі зла немає, – відповіла повітруля. – Там усе розумно влаштовано: сова їсть мишей, щоб ті занадто не розплодилися й не поїли весь урожай зерна – бо тоді ані людям нічого їсти не буде, ані самим же мишам – помруть усі...

– Але ж Вербавку нікому не треба було їсти! А її викрали! Це зло! – вперто стояв на своєму хлопчик.

– Бачиш, Данильцю, – є світ людей і світ природи. А є ще третій світ поміж людьми й природою: у ньому живуть лісовики й мавки, повітрулі й домовики, відьми й мольфари... Тут може існувати зло, так само, як і в людському світі..." (С.130).

Ружа дуже мудра, і багато її фраз змушують замислитись, як її зауваження щодо жалості, якої "забагато не буває", чи то коментар щодо комп’ютерних ігор, запрограмованих таким чином, аби людина "відразу починала воювати, легковажно ставитися до чужого життя" (С.218), замість того, щоб пізнавати як рівного собі інший розум, чиє сприйняття світу може дуже сильно відрізнятися від твого, як у того, хто будує мурашник або гніздо під стріхою. Або трохи далі, що не можна тратити дорогоцінний літній час на комп’ютер, за яким сидіти надто довго шкідливо "для спини, для очей, а особливо – для душі" (С.217), бо у комп’ютерних іграх вбивають, і з цим важко не погодитися.

Вона ж пояснює у цілком зрозумілих християнських категоріях, чому люди стають злі:

"– Як тільки трапляється лихо, людині хочеться негайно знайти винного й помститися за свою кривду.

– Але ж Бог говорить, що треба прощати кривдників?

– Так, та для цього треба мати дуже добрі й милосердні серця, доню. Не у всіх людей вони такими є. Не всі люди розуміють, що кривдник – набагато нещасніший" (С.259).

Найсильнішою ж в усіх світах є любов – до батьків і дітей, до друзів і ворогів та кривдників, до всього живого. І вона долає всі негаразди і чари, і це теж один із важливих законів світу.

Не оминула Ружа і пояснення, чим є посмерття, відповідаючи на запитання доньки про долю загиблих під час урагану:

"– Якщо їхні душі були світлими, – пояснила Ружа, – їх забрав до себе наш милосердний Світ або Господь, як кажуть люди... А темні, злі душі полетіли до ТОГО, ХТО СИДИТЬ У СКЕЛІ – вони тепер слугуватимуть темним силам й ніколи не будуть щасливими, доки не розкаються" (С.268).

Складно сказати, чи примиряє таке трактування християнський та язичницький світогляд, але виглядає цілком логічним.

Багато пригод, динаміки, яскравий сюжет. І хоча у творі перемішалися казка і християнство та виникають асоціації з масовою культурою (як то перетворений на жабу Великий Мольфар, який тепер "шукає принца" (С.269) та ін.) й деякими іншими художніми творами, текст читається легко, а з головними героями цікаво проживати їхні пригоди. Ця книга може не тільки розважити, але і дечому навчити юних читачів.

Висновок: Перша книга циклу захоплює, особисто я чекатиму, що трапиться далі, коли незвичайні діти підуть до школи.

Яна Стогова

Інші думки про книгу:

"У новому фентезі для дітей Надії Марчук про «доньку повітрулі» – пригоди і випробування" - https://zik.ua/news/2016/02/03/u_novomu_fentezi_dlya_ditey_nadii_marchuk_pro_donku_povitruli__prygody_i_668974