пʼятниця, 1 листопада 2019 р.

Леонід Кононович «Пекельний звіздар»


Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – 10-15 років
Жанр – фентезі
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - погано


Леонід Кононович. Пекельний звіздар. – К.: Грані-Т, 2008. – 152 с.

Відкривши цю книгу, я невимовно зраділа: невже нарешті мені зустрілася справжня книга у стилі фентезі із карколомними пригодами, чарівництвом і багатою міфологією? І тому тривалий час раділа, купалася в мові твору й уважно слідкувала за розвитком сюжету.
Та потім почали з’являтися різноманітні «але»... Хоча про них трохи згодом.

Починається все цілком традиційно: маленький хлопчик мешкає на хуторі з бабусею і дідусем, та якось до них приходить злий чаклун Тіберіус, звіздар, втілення могутності темних сил. Він проситься переночувати, та на добро добром не відповідає. Звіздар жорстоко вбиває родину головного героя, а хутір спалює. Він без докорів сумління вбив би й хлопчину, та дитину захистили вищі сили.
Ось тут і з’являється перше несміливе «але», яке стосується віку хлопчика. Заявлено, що йому «пішов дев’ятий год» (С.6). Згодна, що в минулому людина дорослішала значно раніше, що дитина виховувалась без батьків старшим поколінням, але психологічно герой навіть за таких умов мислить і діє не на свій вік. Він уже дорослий, і це неабияк заважає сприймати цей образ.
Одразу в творі з’являється чарівництво. Існує два типи магії: це козацько-язичницькі чари і темні закляття, якими користується той самий звіздар. Типово для міфологізованого тексту і цілком природно, хоча такий поділ магічних знань і прийомів має ще підкріплюватися суттєвими світоглядними відмінностями, але до цього, схоже, автор не доходить за браком місця.
Одразу звертаю увагу на цей момент, бо вже з перших сторінок стає зрозуміло, що книга «Пекельний звіздар» не є повноцінною повістю – це або початок роману, поділеного на кілька книг, або перша частина циклу. Проте, ніде у книзі не сказано, що твір повинен мати продовження, тобто, читача вводять в оману, ніби вже у цій книзі ми довідаємося, чим закінчилося протистояння світлих і темних сил. І також дуже сумно, що за ці роки не з’явилося нічого такого, що навіть віддалено нагадувало б продовження цієї історії. Отже, маємо чергову оповідь без кінця.
Але повернемося до сюжету.
Івась народився у славній козацькій родині, його пращури уславлені звитяжці, і тому не дивно, що саме до малого потрапляє чарівний амулет – давній божок. Троянів оберіг передав йому загиблий здавна воїн – мрець у кольчузі. Так Івась стає обраним, по особливому відміченим, і дуже важливо, що ця обраність не обмежує розвиток персонажа. Тепер від хлопця залежить, на бік яких сил він стане, хоча читачам, щиро кажучи, зрозуміло, що він обере світлий бік.
Це зумовлене не лише внутрішніми якостями малого козака, але й насамперед тим, що на боці темних сил б’ється звіздар, яки завдав стільки горя його родині. Інколи навіть думаєш, що родина загинула для того, щоб головному герою не було, куди повертатися, щоб він мав додаткову причину мститися і стимул для боротьби з пітьмою.
Ця думка виникає насамперед через те, що поки чітко не пояснено, чому звіздар вирішив убити родину Івася. Судячи з тої сцени, чаклун про троянів оберіг, який потрапив до хлопця, тоді не знав.
Чи коректно так мотивувати восьмирічного хлопчика, маю великі сумніви. А слова самого хлопця, що він достатньо пожив на світі, сказані наприкінці книги, виглядають і зовсім неправдоподібно.
Івась потрапляє на Січ, яка також є міфологізованим простором. Там хлопчик навчається козацькій майстерності, таємним прийомам, які дозволяють й одному десятьох здолати, а згодом характерництву. Хоча ще до того малий стріляє так, як мало який козак вміє.
До речі, шлях на Січ для нього магічний. Вищі сили постійно показують, що є заступниками свого юного воїна.
На хлопчика полює не лише звіздар Тіберіус, але й темні сили намагаються дотягнутися до нього через сни і видіння. І наскільки вистачить заступництва світлих сил, невідомо.
Якщо такий прийом використовується, то подібне сильно обмежує дії персонажа, бо його витягають з усіх халеп. І поки мені, на жаль, у книзі не зустрілося жодної небезпечної сцени, де головний герой рятував би себе цілком і повністю самотужки.
Часто допомагає йому просто те, що він носить на грудях божка, який є надзвичайно потужним прадавнім артефактом. Деякі міфічні істоти просто мліють від одного погляду на нього, готові ледь не все, що завгодно, зробити для хлопця. Так оберіг стає дуже схожим на ідола, а це вже для дитячої книжки неприпустимо.
Найбільше запитань виникає до релігійної площини книги. У світогляді всіх персонажів домінує язичництво, при тому не світоглядне, а, насамперед, ритуальне. Іноді відчуваєш, що такий тип світогляду свідомо нав’язується і самому читачеві. Особливо часто це реалізується через перекази вигаданих, начебто давніх, легенд і міфів. І, чомусь, після багатьох таких «міфологічних монологів» Івась засинає, не дослухавши.
Всі ці язичницькі боги, в яких уособлюється світло, надто привабливі емоційно і картинні, неприродно яскраві, як часто подібне змальовується у фентезі. Натомість темні боги однозначно жорстокі та безжальні.
Є тут і перероблений «біблійний» міф про створення людини, в результаті чого зваблений чоловік перестав служити богині Ладі, яка мала бути для нього «єдиною». Через те він втратив безсмертя і вічну молодість, а зла богиня Нея стала панувати над створеними нею жінками.
Зрозуміло, що вищі сили за своєю психологією відрізняються від людей, та книжка ж насамперед пишеться для людей, а не для вищих сил, і тому має відповідати людський психології. Окрім того, така шаблонізація вищих сил тільки шкодить усвідомленню тих позитивних ідей, які вони виголошують.
Ще гірше, коли язичництво стає провідною релігією для козацтва. Це не історично, коли «преславне Військо Запорізьке» багато віків служить язичницькій богині Ладі, яка ще й іменується Покровою (С.55). Якщо таким чином обманюють юного читача, можливо навіть викривлення свідомості. Бо все, що кажуть і роблять козаки, подано у творі як беззаперечні істини і бажані моделі поведінки. На додачу там ще й діють реальні історичні постаті, як, наприклад, Іван Богун, полковник Кривоніс та інші.
Відомо, що язичництво було важливою складовою світогляду козаків, частково це збереглось і донині у національному характері українців, але свідоме ігнорування християнства як також світоглядно формуючого релігійного елементу неприпустиме у дитячій літературі.
У світі, який описує автор (і це є наш світ, він упізнається), християнство практично відсутнє. Волхви, знахарі, характерники є, спадкоємність між волхвами і козаками існує. Християнство ж із цього ланцюжка свідомо прибране. Його ідеї повністю віддані язичництву, а в образі Даждьбога часом вгадується син Божий.
Та якось ми дізнаємося, що головний ворог Івася, чорнокнижник Тіберіус родом з Острога, він не лише алхімік, але й «син православного попа» (С.49). І як це так у творі несподівано з’явилося християнство на позначення темних сил? На чиєму боці тоді реально знаходиться оповідач цієї історії?
Або коли шанований характерник, який навчає Івася, виголошує таке:
«– Господь один на небі, – каже характерник. – У них він зветься Аллаг, у християн – Христос, а в нас батько Даждьбог, славен Троян, що створив небо та землю. Головне, вірити в Господа...» (С.63).
Далі ще він показує місце, де козацтво приносило жертви Троянові...
«Після битви приводили сюди бранців і стинали їм голови. За тої пори вважалося великою честю потрапити під меч на Даждбожому пагорбі. Краще як тебе принесуть у жертву богові, ніж у рабство потрапити...» (С.66).
Як вам така філософія? Надто космополітично, сучасно і зовсім не історично. А далі жорстоко і поетично. Коли це у козаків з’явилася рабовласницька традиція? Хіба місце підмінам у дитячому творі? І що важливого подібне додає до сюжету чи авторського задуму?..
Твір обривається на півслові. Головний герой лише почав усвідомлювати, наскільки важливими будуть для нього і для його країни наступні роки. Він є повноправною (хоча чи самостійною?) фігурою у цій шаховій партії між світлими і темними силами. І все, далі не буде..
У хлопця досить неоднозначна доля, бо через нього підуть із життя шестеро особливих людей, оберіг їх «відпустить», щоб не «мордувалися на сім світі» (С.138). І перший з них – давній характерник, що забагато чаклував і настільки почав втрачати людську подобу, що сам гетьман Байда його закував, мов у давніх казках. А сьомий визначний чоловік стане гетьманом і «запалить усю Україну» (С.138). Чи не про Богдана Хмельницького мова?..
Та найдивніше, що на першу смерть, заподіяну чаклунством оберегу, Івась взагалі ніяк не реагує, ніби для нього це абсолютна норма. Особисто мене таке сильно дряпнуло.
Насамкінець хочу відзначити, що книга дуже гарно написана. У ній цікава метафорична й образна мова, динамічний сюжет, багато неоднозначних моментів, потенційно глибокі, хоча й не розкриті до кінця персонажі, твір кінематографічний... Книга могла б бути цікавою, але, насамперед, не для дитячої, а для дорослої аудиторії, яка має достатньо знань, щоб виділити з тексту фантастичні припущення й сприйняти їх адекватно.
Особисто мені, як дорослій читачці, було цікаво. Та радити цю книгу дітям я б остереглася.

Висновок: Сумно, що книга є першою в циклі, а продовження ми навряд колись прочитаємо, у вигляді повноцінного циклу вона б могла бути дуже цікавою, особливо для дорослих. Дітям, які погано знають історію, читати її небажано.

Дарина Пилипенко

Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.

 

Немає коментарів:

Дописати коментар