Надія Гуменюк «Таємниця Княжої гори»

Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – 7-12 років
Жанр – пригодницька проза
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - не справило особливого враження

Надія Гуменюк. Таємниця Княжої гори. – К.: Грані-Т, 2009. – 192 с.

Невибаглива, хоч і не сучасна, але стильна чорно-біла обкладинка й одразу метафоричний кінематографічний текст – книга приваблює з перших сторінок. І тому розчарування, яке мене спіткало підчас читання цього твору, було ще гострішим, ніж якби на початку книга мені реально не сподобалася.

Малому Даньку сниться страхітливий, але дуже цікавий сон, який переплітається з реальністю. Якби не ці сни, яких у творі дуже багато, його можна було б сміливо віднести до пригодницької літератури для дітей, та чим далі, тим більше фантастичних сцен. І, як на мене, це безумовний мінус цієї історії. Розказана у традиціях реалізму, вона б мала значно краще прочитання і сприйняття.

Читачам нічого не пояснюють. Є якийсь хлопчик, що їде на споконвічні землі свого роду. Є якісь люди, що на нього полюють. Є якісь дуже цінні скарби. Заради них злочинці підуть на все. Складається враження, що родина Даньки тікає від небезпеки, і тому повертається в Україну, у свою рідну Спасівку.

Це захоплює увагу читачів, створює відповідну інтригу. Особливо коли дізнаємося про зниклі корони короля Вітовта і Данила Галицького.

Та вже на початку до тексту виникають запитання, бо в ньому надто багато вигадки і психологічної недостовірності.

Наприклад, Данько є щирим українцем, дуже добре володіє українською мовою, звертається подумки за допомогою до козаків й інтуїтивно повторює їхні замовляння. На хлопцеві немає навіть найменшого відбитку російського культурного оточення, в якому він виріс. Це нереально, зважаючи на справжню ситуацію у сусідній країні. Народитися і жити у Красноярську та бути щирим українцем – не вірю я в таке... Видається, що Данька ріс у вакуумі і створений саме для того, щоб стати героєм цієї історії. Особисто мене, як читачку, такий підхід неабияк обурив.

Найцікавішими у творі є історичні відступи. Цьому сприяє й те, що дія відбувається у Волинській області, такій багатій на легенди. Данько у снах-видіннях мандрує у минуле. Побував він й у часах королів, й за ординських нападів, і за козацької доби, бачив своїх пращурів і в жорстокому минулому столітті. Він повноправний учасник тих подій. Це лише згодом ми дізнаємося, що всі ці відомості він черпає з підсвідомості, а його сновидіння абсолютно правдиві. Цікаве припущення, але в такому контексті воно сприймається вкрай погано – фантастика і реалізм у творі вкрай не збалансовані.

Чітко визначена епоха основної дії – це 90-ті роки минулого століття, коли після трьохсот років «бездержавності», як про це кажуть самі герої твору, поступово населені пункти повертають собі історичні назви, позбуваючись «ленінської» спадщини. Люди бідні, не мають роботи, тому їздять на заробітки, зокрема, у Москву. Родини роз’єднані через примусові або спровоковані переселення. А основні негативні персонажі – бандити, які не гнушаються й рекету, й убивства. Згодом виявляється, що один із них – на прізвисько Каракурт, чий тотем – павук, ще й володіє паранормальними здібностями. У нього навіть зовнішність відповідна – кіношного злочинця. Дивні очі без повік...

Й ось тут мені вже хотілося обурюватися дуже сильно. Коли у творі з начебто історичною основою з’являється забагато фантастичних умовностей, які начебто пояснюють сюжетну інтригу, це лише збіднює такий твір.

А ще трошки згодом дізнаємося, що родина Даньки особлива. Їхні пращури в усі часи берегли державність і підтримували національне. Навіть їхнє прізвище – Добровити, бо роблять добро. Припускаю, що такі роди хранителів пам’яті насправді існують, але їхні супротивники – не схиблені сектанти на кшталт Каракурта. Такі роди бережуть себе для більш важливих справ, а не для кіношних пригод, про які постійно думаєш під час читання. На рівень хоча б мінімального узагальнення, на мою думку, твір так, на жаль, і не виходить.

Змалювання страхіть радянського періоду про зачинені церкви, репресії, примусові виселення, діяльність репресивних державних органів та заслання до Сибіру та Соловків для такого узагальнення замало. Як замало й уособлення в сині полку Чорному Каракурті, чиє справжнє ім’я Стален Соколов (вловлюєте іронію?), антилюдської радянської системи. Стален та його син Леон – втілення абсолютного зла без роду та племені, з амбіціями і повною відсутністю моралі. Ті, хто потрапляє під його вплив, повільно гинуть. Не дітям із ним боротися, тут має бути зовсім інший рівень світоглядного протистояння.

Твір жорсткий історично, та мені постійно видавалося, що ця жорсткість невиправдана, як і деякі жорстокі моменти. Наприклад, це стосується останньої частини, коли діти читають листа пращура-бандерівця. Злісні вороги вбили його товаришів, а самого поранили – це зрозуміло та історично. А ось той момент, коли «нелюди» складали з відірваних кінцівок і фрагментів тіла, аби пересвідчитися, що ніхто не втік, то це, вибачайте, фантастика, і ніякого смислового навантаження не несе.

Можливо, на основі цього фрагментарного твору якийсь талановитий режисер зробив би фільм для молоді, але у вигляді книги інколи особисто мені було сприймати цю історію важко. Саме з цієї причини – відсутності чіткої внутрішньої структури – книга може також швидко забуватися.

Висновок: Не можу сказати, що книга зовсім мені не сподобалася, але вона залишає якийсь дивний післясмак штучності і вигаданості. Навіть кінематографічність не виправляє вад цього тексту.

Яна Стогова

Інші думки про книгу:

Яна Дубинянська "Граблі в профіль" - http://yusta-ya.livejournal.com/32209.html