Лія Шмідт «Свої, чужі, інші»

Категорія – фантастика, переклад
Вік основної аудиторії – від 14 років
Жанр – фентезі
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - не справило особливого враження

Лія Шмідт. Свої, чужі, інші. – К.: Гамазин, 2008. – 408 с.

Яким би чудовим міг бути цей роман у стилі соціального фентезі... Але не так склалося, як гадалося.

Одразу зауважу, що це книга не для дітей, хоча головний герой – хлопчик Інтар. Друге зауваження – вік головного героя. Зрозуміло, що в умовному середньовіччі дорослішають значно раніше, ніж зараз, але все таки Інтар мислить не на десять, а щонайменше на тринадцять-чотирнадцять років. Така невідповідність у психологічному віці часто збиває сприйняття тексту.

Матір Інтара – повія, трактирник підкладає її під клієнтів. Вдень ні кухні, вночі у ліжку – така плата за їжу і дах над головою. Страшно, що для Інтара таке вимушене життя матері, яку він любить і вважає найкращою, – цілком нормальне. Складається враження, що у цьому світі ледь не всі жінки торгують собою, тільки у когось ціна за ніч – мідяк, а комусь дарують дорогі коштовності (матір, що пішла коханкою до багатія, зраджує свою доньку Олу, яку і біля себе бачити не хоче, і викинути на вулицю не може).

Батька у хлопчика немає. Майже все виховання дитини проходить на вулиці, а його кращі друзі – жебрак та сирота.

При тому всьому Інтар залишається чуйним, жаліє людей, допомагає тим, хто потрапив у біду: юнаку, який хотів вкоротити собі віку, бо у нього обманом хочуть видурити гроші, яких той не має; дівчинці, чийого батька посадили у боргову яму; піклується про вагітну собаку і виховує її цуценя (згодом Жучок стає його другом і помічником) та ін.

Один із важливих образів книги – сліпий старець Сорот. Очі Сороту випалили за якусь провину, та у нього настільки вірні друзі, що постійно допомагають старому грошима. Згодом дізнаємося, що Сорот входить до гільдії майстрів-крадіїв, і ця гільдія піклується про нього. Це мудра людина не через вік, а завдяки випробуванням, деякі його слова можуть стати афоризмами, і тому інтерес до нього великий. Це людина сильної волі, яка не боїться загинути. Але ми так і не дізнаємося, за що саме постраждав Сорот, хто бажає йому смерті зараз, який статус був у Сорота в гільдії, що його настільки шанують і досі.

Коли немає таких важливих відповідей, текст провисає, а на читачів чекає розчарування.

Але подібних «провисань» у творі дуже багато. Більшість героїв не розвинута і покинута напризволяще.

Пригоди Інтара починаються з того, що він вирішує допомогти Сороту, якому не прислали гроші. Інтар спочатку просто допомагає старому, а тоді, потай від матері, мандрує на інший край столиці на вулицю гончарів. Це небезпечна подорож, та якби хлопчик на неї не зважився, старий Сорот точно помер би.

У подорожі Інтар зустрічається з хлопчиком Ренні, який утік від викрадачів дітей, на власні очі бачить, наскільки продажними є вартові і владні структури. Це бридко і, як знаємо з історії, якщо державний організм настільки прогниває, то невдовзі на таку державу чекає крах. Вона одночасно руйнується зсередини – через невдоволення і виступи людей і зовні – через зазіхання сусідів та їхній вплив. Тільки нічого подібного у книзі не відбувається, навіть натяків немає, соціальна несправедливість – тамтешня норма, і для якісної книги це безумовна вада.

Столиця живе байдужим життям, будинки не лише багатіїв, але й простих ремісників охороняють злі собаки, яких із легкістю спускають на людей. І так живе вся імперія. Тому доброта окремих людей сприймається як диво, а для книги, якщо вона адресована дітям, про що можемо судити з обкладинки і серії, це погано.

І хоча работоргівця та його помічника убивають такі собі месники-невидимки, ситуацію загалом це не змінює. Цікаві думки работоргівця, який переконаний, що діє правильно та очищує прекрасне місто від «паразитів». Але світоглядна суперечка між цією філософією і здоровими думками вільних людей якісно не прописана.

На знак подяки Сорот починає навчати Інтара своєму таємному ремеслу.

Цікавою, але не доведеною до логічного завершення, є також «ельфійська лінія». У цьому світі ельфи – раби, які не знають іншого життя і зовсім не прагнуть свободи. Народжуються ельфи як люди, ростуть, та десь із двадцяти років перестають старішати, а живуть років із п’ятдесят. Ельфів не використовують для важких робіт, вони віддані і недалекі слуги. Ельфи бувають наложниками, ручними звірятками, домашніми слугами, а часом усім одночасно.

Ходять ельфи у нашийниках. Небо їх після смерті не приймає. Ельфів виводять, як породистих собак у розплідниках, хоча трапляються і «дворняжки». Коштують породисті ельфи дорого. Бувають ельфи лісові, морські, степові, гірські, зоряні – кожен зі своїми фізичними особливостями і типовою зовнішністю. Якщо ельфи починають проявляти жорстокість, убивають весь рід, як це сталося із «сонячними ельфами» – від дорослих до новонароджених.

Якщо ельф більше непотрібен своєму господарю, його на півроку поселяють у притулку. Коли нещасного ніхто не викупить, ельфа присипляють. Ельфи навіть радіють, що їх присипляють зіллям, проявляючи шляхетність, бо безпритульних тварин часто палять, забивають ціпками або вбивають мечами (С.218). Ніякого обурення щодо цього всього страхіття у книзі немає.

Ельфи – власність, і вони самі без сорому розповідають, що їх можуть парувати і в домашніх умовах.

Це страшні речі, вони не можуть не обурювати. Не може бути, щоб ельфи не об’єднувалися проти людей у боротьбі за свої життя, щоб у них не було власних легенд чи хоча б примарних спогадів про життя без рабства. Але й найменших натяків на це у книзі немає.

Головний герой навіть на початку думає, що ельфи кращі за собак, бо «посеред доріжки купку не накладуть» (С.136).

Згодом в Інтара з’являються людські почуття до ельфійки і хлопчик починає думати, що до ельфів ставляться несправедливо, та розвитку ці думки, на жаль, не мають. Інтар рятує одній ельфійці життя, та цього замало для прецеденту, який міг би вплинути на загальну ситуацію. Рабство людей і рабство ельфів викликає у головного героя різні емоції.

У тамтешньому фентезійному світі важливу роль грає релігія. Зі священиками ми зустрічаємося нечасто. Спочатку Інтар згадує про священика-п’яницю зі столиці, але це лише згадка. На противагу тому негідному церковному діячеві бачимо харизматичного Світлого Халира. Тільки і він порожній всередині, а всі його добрі справи робляться заради власного іміджу, як то лікарня для бідних. Він маніпулює навіть ельфами, яким у проповідях обіцяє «захист і заступництво Неба», якщо ті будуть працьовиті та слухняні.

Коли ж виникає потреба допомогти врятувати життя одної живої істоти тут і зараз, Халир відступає. Так само, як й інші, він не вважає життя ельфів цінним, бо у тих, як й у тварин, начебто немає «безсмертної душі».

Дуже показовий такий діалог:

«– Нові душі з’являються без кінця з волі Неба, й Небо посилає їх на землю, вдихає в нові тіла. В ельфів і звірів безсмертних душ нема; вони проживають своє життя і зникають без сліду.

– Як це, Світлий? – здивовано перебив хлопчик. – Вони ж, ну, ельфи й звірі, розуміють усе... або майже все... І, як ми, дружать, люблять, ненавидять... напевно.

– Так, Інтаре. Малої, земної душі вони не позбавлені: саме вона й дозволяє їм думати й відчувати. Але це пара, дим, а душі великої, безсмертної, подарованої Батьком, нема в них, і тому для них закрито посмертя й благодать Небес.

Хлопчик кивнув» (С.248).

Зверхньо і гидко.

Серед головних людських чеснот першими називаються «міцна віра» і «смиренність перед вищими», понад все ж потрібно шанувати «слуг Неба» (С.248).

Але ця багата тема психологічно, соціально і філософськи не розкривається.

Наприкінці знайомства Інтар заслужено послав духовного отця ледве не матом. Священик перекреслює всяке бажання змінювати світ на краще своєю поведінкою і таким твердженням:

«Ти дурний хлопчисько, Інтаре. Ти кричиш на служителя Неба, обвинувачуєш у жорстокості. Але я тобі пробачаю, ти просто дурне дитя. Зрозумій очевидне – нікого не хвилює одна ельфійка. У світі нічого не зміниться від того, буде вона жити чи помре. Якщо ж бажаєш зробити світ кращим, старайся заради багатьох. Чуєш – заради тих, кого безліч, а не заради когось одного. Одиниця – дурниця, одиниця – ніщо» (С.255).

На завершення цієї лінії бачимо, що славетний скарб старого храму у покинутому кварталі або, як його називають, Місті Примар (стражники «зачистили» там усіх мешканців, а самих стражників від хвороби захистили маги, у цьому світі є й такі), – латунь та фальшиві брязкальця.

Релігія – опіум для народу...

Обривається також і «любовна лінія», бо дівчинка Ола, яка так сподобалася Інтару, залишається по той бік моря, коли він прямує додому.

Інтар майже нічого не змінює у своєму житті і реально нічого не змінює у світі, який наприкінці книги залишається таким же несправедливим, як і на початку. Ми не бачимо, чи в змозі він допомогти матері, щоб жінка перестала торгувати собою, не знаємо, чи живий Сорот, і нам навіть не показують, чи повернеться хлопчин додому через море. Так само не вирішується питання з рабством ельфів і соціальною несправедливістю взагалі. Шалене почуття ненависті до людей, які знущаються над іншими, до представників влади і навіть до самого Імператора, який те все попускає, ніяк не реалізується. Дорослі думки Інтара про людей, які вважають себе найкращими, бо у них є гроші, зостаються думками і не ведуть до глобальних вчинків.

Чомусь, читаючи цю книгу, я постійно думала, що вона вчить обмеженості: впливай лише на тих, хто поряд із тобою, роби, щоб було добре тобі та їм і навіть не думай про щось більше, про якусь велику несправедливість соціального устрою.

І тому особисто мене ця книга дуже сильно розчарувала. Вона могла б бути надзвичайно цікавою у соціальній проблематиці, а стала лише статичним описовим фентезі. Композиційно твір розпадається на кілька повістей, які не мають динамічного розвитку, необхідного для такого великого роману.

Висновок: Чесно кажучи, твір не виправдав моїх сподівань. Він не ставить проблемних запитань і не дає відповідей. І сумніваюся, що у цієї книги є продовження. Воно б могло виправити наявні текстові вади.

Дарина Пилипенко

Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.