вівторок, 3 вересня 2019 р.

Брати Капранови «Зоряний вуйко»


Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – від 14 років
Жанр – фантастика
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - погано



Брати Капранови. Зоряний вуйко. – К.: Зелений пес, 2009. – 392 с.

Десять фантастичних оповідань і жодної нової ідеї. Взагалі жодної повноцінної ідеї на майже чотириста сторінок.
Книга надрукована крупними шрифтами, і тому нібито придатна для дітей. Але це не так.
Кожне оповідання будується за принципом: а що буде, якщо вигадати фантастичну умовність. Коли це припущення вичерпується, оповідання закінчується. Закінчується нічим. Часто взагалі без смислової кульмінації та розв’язки.

Перша вигадка спільна для двох оповідань – «Битий шлях» і «Битий шлях-2». Сонце стало надто гарячим, людям довелося сховатися під землю, а хто не заховався, мутував і тепер має луску, все живе сонце випалило. Свині теж здичавіли, мутували і тепер їдять людей.
Оскільки твір має бути схожим на українську літературу, тут бачимо новітніх чумаків, які возять сіль. Волів уже немає, тому чумацькі вози тягнуть дикі велетенські кози-цапури. З козами пов’язана своя вигадана побутова міфологія і забобони. Чумаки мандрують ночами. Їхня мова стилізована під «козацький» сленг. У псевдонародному стилі розповідається, як Сонце образилося на чумака і розпашілося.
Обидва оповідання – бойовики. Постійна стрілянина, біганина і вбивства. У першому на гурт чумаків, що повертаються з сіллю, нападають, вони відстрілюються, тікають, зачиняються у покинутій вежі, знаходять там дітей з лускою. Далі могла б бути або цікава соціальна, або цікава психологічна фантастика, але ані соціальної, ані психологічної глибини історія не має.
Наприкінці діти, найімовірніше, гинуть, підірвані разом із вежею своїми ж співвітчизниками, які полюють на чумаків. Закінчення відкрите.
У другому оповіданні так само стрілянина, біганина, зустріч із чудовиськом, мародерство, а наприкінці здихає коза і свого воза чумаки тягнуть на собі. Не обходиться справа без шамана, який зачакловує козу, щоб та пробігла свою останню ніч як молода.
Чумаки так втомлюються, що по поверненню пропивають усе зароблене.
Постапокаліптика, без жодного промінчика надії.
Вигадка друга – «Зоряний вуйко». Суперагент українського походження на прізвисько Мамай має знайти зниклого фінансового директора. Він летить на Андромеду, де у прибульців все «не так, як у людей», і тільки до українських вареників вони ласі більше за нас. Вуйко ж врешті-решт їм потрібен для того, щоб своїм потужним храпом створював духовну музику в їхньому храмі.
Україна у цьому далекому майбутньому займається безпекою усієї галактики – ще одне фантастичне припущення. Молоді агенти носять козацькі вуса. Також багато «козацького» сленгу.
В описі зниклого вуйка відчувається «радянський почерк»:
«– За свідченнями близьких людей, характер рівний, трохи бурчливий, ворогів не має, друзів багато, за свідченням службовців «Зорі», тямущий фінансист, добрий фахівець, як сказала одна пані, «хитрий хохол». На роботі і вдома взаємини рівні. Шкідливі звички: палить тютюн, п’є багато пива...» (С.130).
І ще хочу навести приклад псевдо-патріотизму, після якого у читача виробляється стійке неприйняття «високого» і важливого:
«Нашому народові, бачте, завжди була притаманна найвища справедливість. Українці з’явилися на світ не просто так, а як символ відродження цивілізації, як лицарі духу, що, підставляючи свої спини під всесвітнє лихо, намагалися викресати іскру справедливості з кам’яної породи вічності» (С.149).
Така псевдо-українська література може неабияк шкодити національному відродженню і справжньому патріотизму.
Вигадка третя – «Люб’язна Солоха».
Знову космос і круті українці. Особливо круті українські жінки, бо їхніми кухонно-бойовими мистецтва захоплюється Всесвіт.
Головний герой, також суперагент, закохується у суперзірку кухонного начиння, не знаючи, ким вона є насправді. На виставі залу беруть в заручники восьминоги-прибульці.
Рятує від злих прибульців сало, бо по смальцю ковзають їхні присоски. Тільки для того треба роздягтися.
Наприкінці – епічна битва з прибульцями, де двоє головних героїв у чому матінка народила кришать восьминогів як капусту для борщу.
Не обходиться і без вже традиційного знущання над національним, а заразом і над представниками влади:
«Усе почалося з бойового гопака. Кажуть, у стародавні часи під час урядового концерту один танцюрист не розрахував і зачепив ногою лаштунки. Як на гріх, за ними ховався хтось із міністрів – милувався уславленим мистецтвом українців. У результаті – кілька вибитих зубів і глибокий нокаут з одного боку та негайне звільнення з вовчим квитком – з іншого. Куди діватися бідному хлопцеві, коли, окрім гопака, він нічого не вміє? Хоч лягай та помирай. Отож перед смертю він вирішив помститися. Згадав, я клацнули міністерські зуби під козацьким чоботом, і зрозумів, що зброя для помсти у нього в руках. А точніше, в ногах. Так і з’явився цей видатний бойовий стиль, яким тепер захоплюється вся Галактика і навіть дехто за її межами» (С.177).
Вигадка четверта – «Сон».
На стіні картина, на картині вовк. Вовк може оживати і вселятися в людей, убивати. Просто так, як у страшній історії. Цього разу його жертвою став молодий хлопець, який роздер свого суперника за вродливу дівчину.
До того головний герой та його обраниця встигли покупатися топлес (до того вона засмагала гола, як «давньогрецька статуя»), і неодноразово. Христя зі Свердловська «добре знає свою справу» як розпалити бажання у молодого чоловіка, одразу в руки не дається. Ну, то зрозуміло, бо Христя вже має хлопця.
Треба ще сказати, що головний герой – маргінал. Йому аби було добре, а на все інше начхати. Вже на перших сторінках оповідання він сам розповідає про своє бачення щастя:
«Це ж прямо святе місце – ніхто не чіпляється з дурними розмовами: як далі жити, що тепер робити, де працювати, політика, путчі-мутчі» (С.211-212).
Вигадка п’ята – «Причинна».
Молодий чоловік іде на побачення з провінціалкою, яку спокусить і кине, як і всіх дівчат до того. Він приховує свій майновий стан, тому зустрічається з дівчиною у метро (вона наполягла).
Чоловік не знає, що його нова пасія, певно, прийшла у цей твір з роману Сергія Лук’яненка «Нічний дозор» (в оповіданні є навіть свої екстрасенси). Вона створює навколо себе негативне поле, яке трансформує реальність.
Потрапляючи у це поле, дичавіють тварини, ламається техніка, агресивно поводяться люди, відбуваються аварії та катастрофи. У метро гине шалена кількість людей, а наприкінці обрушується будинок. Не думаю, що на цей раз хтось врятується.
І все це через те, що дівчина підсвідомо прагне, аби кавалер рятував її від небезпек.
Вигадка шоста – «Гайдамака».
Військова частина, всі герої військові. Один диспетчер, керує рухом вертольотів. Інший – парашутист. Вони не знають, що один із них стане катом іншого. Не через ненависть чи якусь іншу дурість, а тому що так захотів дух закатованого гайдамаки. Парашутиста розріже гвинтом вертольота, на що натякається у першому рядку оповідання.
Гайдамака через свого нащадка мститься черговому нащадку того, хто його зрадив і відправив на болісну смерть. Ніякої можливості врятуватися від такої долі немає. Гарна ж помста: занапастити також і свій рід.
Це оповідання найбільш «радянське». Хоча дія нібито відбувається на Західній Україні, але тут є замполіт (який за новітніх часів зараз став «полковим священиком»), «Ленінська кімната», тут «служать Совєцькому Союзу»...
Часи ж гайдамаків авторами описуються у категоріях сучасного «гоп-стопа» і «бригади», чим свідомо принижується це історичне явище. Чомусь гайдамака згадує у своїй оповіді «Мауглі» – ото вже «культурний обмін».
Вигадка сьома – «СОН-6».
Суть цієї вигадки в тому, що за певних умов станція СОН-6 може виявляти чаклуна-професора, який обертається якимось предметом (ниткою, голкою) або собакою. Ніякої фізичної основи під цим фантастичним припущенням немає, але тим ніхто не переймається.
Чаклун діє як тупа зла сила, безтямно мститься молоді, яка випадково його побачила у лабораторії.
У кращих традиціях американського шаблонного кіно закохана молодь воює з лихим чаклуном і перемагає.
Вигадка восьма – «Княжич».
Ця історія повторює вигадку з гайдамакою. Знову двоє, чиї пращури, один з яких був вовком-перевертнем, завинили одне одному. Тепер один з їхніх нащадків має убити іншого. Дія відбувається у Варшаві. Фінал так само відкритий, як і в більшості оповідань.
Тут вже згадується «товариш Сталін», який лицемірно (це читачі розуміють, не герой) навчає, що нащадки за пращурів не відповідають.
Вигадка дев’ята – «Москалева криниця».
Це оповідання таке саме беззмістовне, як і більшість у збірці. Є криниця, викопана таким собі «Москалем», кажуть, що вона веде до Туреччини через катакомби і далі – під морем. І тому, люди добрі, не зливайте у катакомби каналізацію, бо там ходять новітні комерсанти-контрабандисти.
Це вже друга криниця, бо першу «Москаль» копав на площі біля пам’ятника Леніну.
Та насправді одурілий «Москаль» заманює до свого будинку людей, яких убиває, щоб принести у жертву давньому кровожерливому божеству. Цього разу жертвою ледь не стали місцеві хлопчаки, які врятувалися і припинили криваві жертви.
Чергова «голівудська» байка, загублена в часі підробка під сучасність.
І ще кілька слів про весь збірник.
Тут ціла скарбниця гендерних стереотипів та вірусів, принижень жінок та чоловіків. Схоже, що автори самі неабияк заражені цими інформаційними вірусами, тому розповсюджують їх у всіх своїх творах. Ось лише деякі приклади:
«Він, як і всі чоловіки у світі, добре вмів хропіти на жіночі сльози» (С.54).
«Хай їм біс, тим бабам, а в дорогу треба спокійному вирушати та з молитвою» (С.59).
«Минули часи, коли доводилося кришити чужі щелепи, влучати з пістоля мусі в око, перевдягатися на негра, жінку або восьминога та слухатися начальників» (С.126).
«Цілилась вона трошки незграбно, як і всі жінки – навіщось нахиляла голову, а руку перед кидком заводила аж за вухо» (С.169).
«Українські жінки страждають на манію прибирання, це доведено психологами» (С.195).
«Жінки – відомі майстри дивних прохань» (С.200).
«Головне для чоловіка – це ефективно організувати працю жінок» (С.300).
«Техніка в руках жінки – загроза для людства» (С.303).
«Тетяну, здається, переконали мої останні аргументи – чи багато треба жінці!» (С.315).
«Я взяв з неї обіцянку не намагатися більше мною командувати, як тоді вночі, бо жінка в родині повинна знати своє місце. А вона із задоволенням таку обіцянку дала (С.331).
У більшості оповідань заливають за комір (тут навіть діти похмеляються), вештаються по повіях, б’ються, відверто кохаються. В одному з оповідань замість пар студенти кохаються до нестями, бо у кімнаті гуртожитку в їхньому розпорядженні аж чотири ліжка. Добре, хоч сам процес деталізовано не описаний.
Багато у книзі і просто еротичних жартиків. Чоловіки часто жартують про те, що в них між ніг, смачно мацають і щипають «тугі жіночі груди».
«От що діє з людьми сите життя, зайва вага, регулярні статеві стосунки» (С.231) – у цій фразі весь смисл життя героїв цих творів.
Або інша пошлість:
«Слухай, капітан, скажи отому своєму Галушкіну: коли ще раз побачать, що він над пляжем знижується і баб розгляда, я йому яйця вирву. Власними руками» (С.278).
Ніби немає інших зацікавлень, ніж «баб розглядати»...
Фантастика має випереджати час, а не застрягати у минулому. Але це не про таку книгу. У творах досі пишуть відео на плівку, головний герой одного з оповідань до нестями мріє про крутий... двісті вісімдесят шостий комп’ютер тощо.
Це ганебна недбалість авторів, чиї твори були опубліковані у 2009-му році без жодного урахування технічного прогресу.

Висновок: Мені щиро було шкода витраченого часу на цю псевдоукраїнську книгу. Дітям її читати не рекомендую взагалі.

Олена Кравець


Інші думки про книгу:
Христя Нечитайко "«Кобзар-2000» для підлітків" - http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/review/4285/

Немає коментарів:

Дописати коментар