пʼятницю, 24 травня 2019 р.

Зірка Мензатюк «Як я руйнувала імперію»



Категорія – реалізм
Вік основної аудиторії – 10-15 років
Жанр – проза
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - добре


Зірка Мензатюк. Як я руйнувала імперію. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2014. – 272 с.

Писати про важливі історичні періоди дуже складно, особливо коли осмислення такого періоду впливає на сьогодення. Дія цієї книги відбувається у 1988-1989 роках. Основне місце дії – Буковина. Останнє може пояснити деякі важливі нюанси оповіді.
Головна героїня – Яринка, саме вона разом з іншими за сюжетом книги «руйнує імперію».

Твір написаний для дітей, народжених за часів Незалежності України, для тих, хто мало або й зовсім нічого не знає про Радянський Союз. Сучасним дітям потрібно пояснювати, що тоді сталося, але при тому не відступати від історичної правди, не перетворювати текст на нову політичну агітку. І цього балансу неабияк важко дотриматися.
Цікаві зноски, які пояснюють сучасним юним читачам те, що їм точно буде незрозуміло. Наприклад, телефон-автомат, спринтер, дефіцит, «Жовтневі свята», спекулянти. Пояснюються також деякі місцеві слова та поняття, як то «поминальна субота», тощо. Але, як на мене, таких зносок потрібно зробити значно більше.
Добре показана епоха кінця Перебудови з її тотальними дефіцитами, коли навіть «Київський торт» тяжко купити, за одягом їздять у Прибалтику, а на морі відпочивають «дикунами», коли треба займати лежаки на пляжі ледь не вдосвіта. Але ось щодо політичної складової, то тут починаються запитання.
Розпад Радянського Союзу – це складне соціально-політичне явище і, пишучи про нього, потрібно враховувати складність ситуації. Тоді думки людей були так само різні, як і зараз, і в кожної людини є своя правда. На це треба зважати.
Під час читання ж цієї книги складається враження, що всі лише й мріяли про те, як «зруйнувати імперію». Проти імперії всі яскраві персонажі, за неї – слабодухі зрадники, як то Ніночка (насправді її звуть Нінель, батько назвав доньку на честь вождя Леніна) і дорослий користолюбець «Папа Запотіцький». Наприкінці дівчинка сама проситься у керівництво майбутнього осередку пластунів, бо раніше робила кар’єру у піонерії. Вірність «ленінським ідеалам» не заважала Ніні носити варені джинси та інший одяг із закордону.
Були ще байдужі, але вони є завжди.
Яскравий приклад із шахтарем, який по радіо запевняв:
«По ньому [по радіо] знай лаяли екстремістів, тобто рухівців, а якийсь шахтар запевняв, що йому однаково, що чути: українську мову чи «русский язик», що йому байдуже, як говорити: ковбаса чи колбаса, аби лиш та ковбаса була» (С.230).
І добрі люди наслали йому багато ящиків ковбаси...
Але одного яскравого прикладу мало.
Проблема в тому, що ідеології Радянського Союзу служили не тільки користолюбці. Дехто щиро вірив в ідеї цієї імперії. Але таких у тексті немає взагалі. Це проблема для адекватного сприйняття епохи, хоча я припускаю, що у Буковинському селі було саме так. Це особливо сумно, бо в село Яринка приїздить лише на літо, а мешкає у Києві.
Не вивчивши цього уроку, ми будемо повторювати помилки, вважаючи, нібито для зміни політичних систем на краще завжди є критична маса людей.
Єдиний раз, коли ми бачимо «вірних» імперії, це мітинг у Прибалтиці. Огрядна глядачка називає мітингувальників «гадами»:
«– До першого вересня нема де дитині букетика купити, а коло свого пам’ятника всю площу встелили квітами! – вибухнула гнівом товстуха. – Давити їх треба, націоналістів проклятих!» (С.78).
Подібні думки висловлювалися і щодо обох Майданів, тобто, це світоглядний шаблон і потрібно розуміти, звідки він береться. Але одного прикладу мало для повного змалювання епохи.
Є запитання і до лексики персонажів, до тих понять, які вони використовують. Герої надто сміливі у своїх вчинках і судженнях, ніби справді відчувають, що скоро імперії кінець. Навіть діти розповідають політичні анекдоти, кличуть Радянський Союз «совком», вміють аналізувати соціальні, економічні і політичні речі, знають і кажуть про Голодомор, називають Радянський Союз «одною шостою земної суші, обнесеної колючим дротом ... Тюрмою народів ... державою-темницею» (С.81-82) тощо.
Але це омана, сучасний погляд назад. Радянський Союз був достатньо сильним на той момент, щоб встигнути перемолоти своїх молодих недоброзичливців (відмовою в роботі Орися ще легко обійшлася). І щодо аналізу: сьогодні, коли держава не тоталітарна, багато дорослих не вміють так вільно думати, як діти восьмидесятих у цій книзі.
Часом вони насміхаються з країни, в якій живуть:
«Радянські люди жили напрочуд радісно: вони раділи, якщо вдавалося купити ковбаси, раділи, купивши шкільні зошити, раділи, коли придбали чоботи на зиму – аж набридло радіти» (С.95-96).
Так було, але подібне осмислення не типове для епохи, це також погляд назад.
Також у цьому контексті постає ще одна вагома проблема. Цей період на Сході України й у великих містах був зовсім іншим. Так, там теж був неабиякий спротив ідеології і бажання повалити систему, але реалізовувався він не так, як у віддаленому Буковинському селі. У книзі ж ця сторона народного піднесення не показана взагалі.
Не лише Буковинське село та навколишні землі – це Україна. Україна велика і різна. Без урахування цього твір не може бути історичним полотном, а є лише невеличкою повістю про конкретний регіон і конкретну родину.
Головних героїв небагато: Яринка (про себе дівчинка каже, що вона найзвичайнісінька й особливими талантами не вирізняється) та її бешкетлива кицька Пума, Яринчина добра подруга Півоня, що понад усе любить плітки про «шури-мури», смілива РУХівка тітка Орися, а ще хлопці – рокер Ігор (він же Ігрек), інтелігент Андрій та інші. Сміливі діти насміхаються над Радянським Союзом, Ігрек взагалі ризикує своєю долею, як, наприклад, тоді, коли одяг штани кольору піонерської краватки або коли вивісив на школі підштаники замість червоного прапору.
Ігрек протиставляється Андрію, вони по-різному проявляють свою «українськість». Андрій виявляється не справжнім патріотом. У нього велика бібліотека забороненої літератури (точніше, не його власна, хлопець має доступ до таких книжок), він цитує українських поетів, любить українську мову, розповідає про репресії. Та Андрій у суто сучасному визначенні, яке знаходимо і в тексті, – «диванний патріот».
Національне для нього – мода та інструмент підвищення власного статусу. Такі не ризикують собою і їх не побачити там, де є хоч найменша небезпека. Такі проти революцій взагалі, бо не здатні взяти участь у революційних подіях, ризикуючи собою.
Тому вони прагнуть не допускати можливостей підвищення статусу інших і в усі часи принижують сміливих та відчайдушних, та й навіть зраджують їх при нагоді.
Подібний тип людей існує, і я не сумніваюся, що такий Андрій жив у восьмидесяті, але мода на українське тоді ще не була настільки сильною, щоб подібні порожні, але розумні люди спокусилися українським і використали заради власної користі. Це проблема сучасності, важлива, але сьогоднішня. Для восьмидесятих минулого століття Андрій – персонаж не типовий, і в тексті має бути наголос щодо цього.
Є ще й інші «дорослі» герої, як то батьки Ярини, кумедна, але з характером баба Софрониха, що ніби зійшла зі сторінок творів Нечуя-Левицького. Та це не просто кумедний персонаж, вона значно складніша. На картинах удовиця вишиває своє нерозтрачене кохання. А коли треба відстояти церкву, Софрониха – перша активістка, хоча це дуже небезпечно. Вона ж першою починає розумітися на інструментах демократії і того, що у наш час називається громадянським суспільством. Софрониха гуртує людей, разом із іншими активістками їздить у Москву, пише прохання, збирає підписи, влаштовує молитви під зачиненою церквою – одним словом, воює за свої права.
Це теж своєрідна підтримка національного руху, бо якщо система починає ламатися і програє в одному місці, це ослаблює її загалом.
Юний читач дізнається трохи про КДБ, бандерівців, енкаведистів, національний визвольний рух у Прибалтиці, але зовсім трохи, щоб зрозуміти, що відбувається. І, як на мене, все ж малувато трагедії, бо зла у Союзі було багато. На жаль, книга не пояснює, чому ця країна існувала протягом семи десятиліть. Показати останні роки цієї держави та її занепад – мало.
Проте, важливо, що книга в цілому не темна. Сторінки боротьби і національного самоусвідомлення змінюються буденним життям, кумедними ситуаціями. Село живе цікавим життям, радянське мислення торкнулося багатьох, але не замінило собою народний світогляд повністю.
Деякі події викликають сильні емоції. У мене, наприклад, багато тепла викликала історія з кішкою Пумою, і зовсім інші почуття – історія з церквою. Особливо її друга кульмінація, коли Ярина обурюється:
«– Наші люди погані! – вибухнула я. – Мови їм не треба! України не треба! Лиш би напхати черево! За церкву стояли, бо то не задурно. Боженько нагородить, подарує Царство Небесне. А за Україну? Там яка нагорода, крім хіба що Соловків? Хто готовий покласти за неї голову, коли ковбаса дорожча?» (С.230-231).
Так і є в реальному житті. Часто люди борються за щось через те, що підсвідомо шукають у боротьбі вигоду. Це я бачу і сьогодні, коли дехто з начебто нормальних і добрих людей не допомагає фронту, бо не розуміє, що війна може прийти і в його дім, що потрібно змінювати ситуацію і змінюватися самому.
«Вітер траву нагинає, а дуби ламає. Краще бути травою. Низенько нагинатись. Її топчуть, витирають об неї ноги, але то вже кому до смаку» (С.231).
Але це істина слабких людей.
Треба також відмітити реалістичність ще у дечому. Наприклад, в «езоповій мові» дитячих листів, коли неможна писати відкрито, а розповісти треба. І так само реалістична відмова від неї у листуванні наприкінці.
Велика увага приділяється символіці: національне вбрання, кольори національних прапорів, значки та особисті символи, як, наприклад, намисто з прибалтійського бурштину для матері Ярини, пропозиція проорати биками-близнюками борону по кордону України тощо. Окремо треба сказати про свічки на роздоріжжі, запалені за упокій душ загиблих бандерівців, – це вже важливий вчинок. Згодом у цей ряд можна поставити і наш сучасний «ленінопад».
Самоідентифікація через символіку і через символьні вчинки – це вагомий важіль національного відродження. Ми це бачили й у 2004-му, й особливо у 2013-му та спостерігаємо по сьогоднішній день. Це природний процес. На символіку добре реагують «свої» і вкрай агресивно «чужі», це однаково працює і в мирні часи, і коли починаються кризи чи війни.
На національне відродження працюють і світоглядні національні гасла: «Христос воскрес! Воскресне Україна!» (С.141) – вітаються на Великдень люди, або «Бандит не крикне перед смертю «Слава Україні!» (С.93) – стверджує Ігрек. І, зважаючи на наш сьогоднішній досвід, ми розуміємо, що він має рацію.
Бачимо пісенно-квіткові протести у Прибалтиці. Ми теж це переживали двічі, тільки на другий раз пісні обернулися «Вогненною зимою» та Революцією гідності. Це теж природно, бо змарнований «мирний» шанс другий раз реалізується через «темряву» і кров.
У пісні іноземної групи «Scorpions» знаходиться заклик до повалення імперії, і щось подібне ми бачимо і зараз. Вільний світ підтримує прагнення вільних людей через культуру, бо так найлегше актуалізувати символи. А частина культурного продукту створюється самим народом, який прагне волі, і чим більше його, чим він різноманітніший, тим більша сила такого народу. У творі ця сила засвідчується відкриттям рок-фестивалю «Червона рута» у Чернівцях.
Показано, що вільні люди змінюються і зовні, ніби «світяться», і це теж історичний факт, а не метафора.
А інколи просто свідків достатньо, щоб триматися перед більшою силою, яка може тебе змести, але відступить перед народним духом і потенційним розголосом, як це сталося під час стояння за церкву. Якби не фото, що може потрапити в іноземні газети, влада не відступила б. Але якби люди не вистояли, злякалися і пішли б по домівках, теж нічого не відбулося. У своїй новітній історії ми неодноразово проходили через це.
Глобальні зміни часто непомітні, мов рух води в обледенілій річці, як каже Орися. Соціологічні опитування майже ніколи не передбачають революції. Але крига скресає завдяки вчинкам людей. І це правда для будь-якого часу.
Твір закінчується у переддень ланцюга злуки, коли тисячі людей поєднали Львів і Київ, довівши, що Україна єдина, і лише згодом відбулося політичне ствердження Незалежності. Чи витримаємо ми сьогодні і запустимо національний розвиток? Залежить від наших вчинків і самоусвідомлення.
Чи хотіла б я мати цю книгу у своїй бібліотеці? Певно, що ні. Мої власні спогади про той час все ж таки багатші. Треба розповідати про свої унікальні спогади. Кожному з небайдужих треба.

Висновок: Книга цікава, але досить обмежена у змалюванні тодішніх подій. Тому, на мою думку, вона лише трохи допоможе у розумінні того, що тоді відбувалося, і аж ніяк не може стати основою для осмислення важливої історичної доби.

Наталія Дев'ятко

Інші думки про книгу:
Олеся Копецька "Як я руйнувала імперію любов’ю" - http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2014/05/19/095400.html
Христина Нечитайко - "Винести «совки» з хати" - http://nechytaiko.blogspot.com/2014/05/blog-post.html
Валентина Вздульська  "Нове вино в старі міхи: «Як я руйнувала імперію» Зірки Мензатюк" - http://kazkarka.com/books/nove-vino-v-stari-mihi-yak-ya-ruynuvala-imperiyu-zirki-menzatyuk.html
"Політика, патетика і пропаганда — рецензія на книгу Зірки Мензатюк" - http://bokmal.com.ua/books/recenzija-na-knugu-menzatyuk/
"Дерадянізація починається з дитячої літератури" - http://www.radiosvoboda.org/content/article/25351437.html
Максим "Так легко котити землю" - http://www.bbc.com/ukrainian/entertainment/2014/12/141208_book_2014_reader_review_menzatuk

 

Немає коментарів:

Дописати коментар