четвер, 17 грудня 2020 р.

Алекс Папанов «Останній лицар, або дуже довгі канікули»


 

 Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – від 12 років
Жанр – пригодницьке фентезі
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - дуже добре

 

Алекс Папанов. Останній лицар, або дуже довгі канікули. – Х. : Талант, 2015. – 448 с.

 

У фентезі існує цілий напрям, який в народі називається "про попаданців", він має розгалужену класифікацію. Найчастіше потрапляють у минуле або в інші світи, та головне не куди і хто мандрує, а те, що з ним або з нею там відбудеться, як зміниться і чому навчиться людина. Назва книги "Останній лицар, або дуже довгі канікули" вже натякає на те, що мова піде про школярів, а також вказує на певну героїзацію, бо якщо лицар останній, то з нього багато спитають.

Головного героя звуть Миколою, але в школі його частіше називають Колобком. Не тому, що товстий. Вийшло це так: під час знайомства вчительки з класом він назвався Колею Бойко, так прізвисько і приклеїлося шість років тому, але це не зле прізвисько, хоча й трохи образливе. Навчався Микола добре, особливо легко йому давалися математика й англійська, що половина класу у нього списувала. А от друзів у хлопця не було, певно, через те він і не любив вулицю, надаючи перевагу старенькому комп’ютеру, телевізору і просто дому, не любив привертати до себе увагу. Батьки Миколи у минулому були інженерами, а нині займаються дрібним підприємництвом. На прожиття вистачає, та не порозкошуєш.

Ось такий начебто звичайний хлопець із середньостатистичної родини з простим, зрозумілим і цілком передбачуваним життям.

Чи може за таких обставин сформуватися сильна особистість? Цілком, хоча може бути і навпаки – людина на все життя залишиться невидимкою за власним бажанням.

Та в сьомому класі в житті Миколи з’явився Льонька. Коли четверо на одного, перемогти їх майже неможливо. Микола, який став випадковим свідком цієї бійки, сам не розумів, чому втрутився. Він скромний, неспортивний, боязкий, а просто дивитися на підлість не зміг. І після того його життя кардинально змінилося, бо в нього з’явився справжній друг, наполегливий у навчанні, хоч і не хапає зірок із неба.

"Боятися нерозумно. Ніколи нічого не бійся" (С.19) – перший урок, який отримує Микола від Льоньки. А другий – це футбол, захоплива гра, де визначаються лідери і завдяки якій вже не кортить сидіти за комп’ютером та ховатися від реальності вдома. А взимку футбол замінили лижі.

Привабливий образ головного героя вимальовується. І це цілком логічно, бо стати героєм зненацька, за одну мить неможливо. Героїзм має жити всередині людини, навіть коли вона про те роками не підозрює, і проявляється ця риса лише у відповідних ситуаціях. Героєм і легендою стають найчастіше не через власне прагнення, а тому що так складаються обставини і треба вижити. На прикладі цього твору не лише підліток, а й дорослий читач може пересвідчитися, наскільки багато можна про себе не знати.

Льонька емоційно дорослий і серйозний. На те є причина: його троюрідний брат, з яким Льончик дуже дружить, від народження паралізований, по суті, пожиттєво прикутий до візка. Розумний, добрий хлопчик, знається на комп’ютерах, бо це для нього, як виявилося, єдине віконечко у світ. Він би все віддав за те, щоб ось так на лижах покататися.

"У нього попереду немає нічого хорошого. Ніколи й нічого не станеться такого, що б підняло його з візка й поставило на ноги. Щиро кажучи, я не розумію, як він досі не збожеволів. А ти... ти маєш руки, маєш ноги, так користуйся всім цим! Мене бісить, коли я бачу жирних пацанів, котрій тільки й ходять, що до школи й додому, а решту часу марнують біля телика або комп’ютера. Я тому й не люблю комп’ютерні ігри. Ось... ось подивись навколо!" (С.30-31).

Нещастя і випробування загартовують, роблять жорстким, та Микола поки навіть не уявляє, наскільки сильний цей вплив.

Автор ще дуже яскраво змальовує емоції людини, яка бачить такого хворого:

"Миколка стояв, як укопаний, і на його обличчі поступово відбивалася вся гама почуттів: спочатку жах, відраза, потім жалість, співчуття, розуміння... і, нарешті, він усміхнувся до Даньки. І Данька, той самий Данька, що вовком дивився на будь-яких гостей, раптом несміливо посміхнувся у відповідь.

Танька відчула вдячність до хлопця за цю братову усмішку" (С.47).

Сцена коротка, та характеризує усіх героїв, а ще це одна з не багатьох реально дієвих моделей спілкування: на усмішку майже завжди відповідають усмішкою.

Не обходиться у творі і без вже традиційного "заслання" міської дитини у село до бабусі. Щоправда, так склалося, що цього разу до села, де мешкають рідні Льончика.

Якби не перші дві сторінки та обкладинка, то можна було б вважати, ніби перед нами чергова підліткова історія про становлення особистості за реальних умов. Цікава, звісно, але... реальний світ поступається місцем фантастичному. Щоправда, це відбувається не так швидко, як у більшості книг "про попаданців", десь після шістдесятої сторінки, а це майже п’ятнадцять відсотків від усього тексту. Це багато часу, і ми встигаємо полюбити і Льончика, і Даньку. Тому, коли вони залишаються в нашому світі, сумуєш за ними, сподіваючись, що далі ці образи таки будуть важливі для розвитку сюжету. Проте у подібну сюжетну пастку потрапляють майже всі книги цього жанру.

З Миколою йде тільки руда Таня. Ця дівчинка особлива, що проявляється ще у нашому світі. Вона теж самотня, із "загостреним почуттям власної гідності й справедливості, хоробра, як півник, блискавична, як пантера, Танька одразу ж лізла в бій" (С.40). А ще вона руда, просто вогненна, тому часто стає жертвою кпинів інших дітей. Найімовірніше, тому їй і довелося навчитися битися, і нерідко хтось із хлопчаків приходив додому в сльозах і з роз’юшеним носом, зустрівшись із кулаками цієї дівчинки. Хоча не кожна сутичка закінчувалася її перемогою. Коли людина може дати відсіч, її починають боятися, і як наслідок – хто дружитиме з такою?

Чим більше дізнаєшся про Таньку, тим частіше думаєш, що вона взагалі нічого не боїться. Самостійна, вільна, самотня. Плаче тільки тоді, коли ніхто не бачить, а до світу виходить "тверда, незламна й самотня" (С.42).

Мама Тані померла, коли дівчинці було два роки, тоді ж народився її братик Данька з ДЦП. Дві бабусі і хворий братик – ось і вся її родина, все її спілкування. Батько приїздить інколи, привозить іграшки, які б вона віддала усі, аби тато залишився з ними. Єдиний справжній друг далеко – це Льончик, який в село приїздить здебільшого тільки влітку.

Старша сестричка оберігає братика і любить його до нестями. А Данилко виявився дуже розумним хлопчиком, легко долає шкільну програму старшої сестри і дуже гарно грає у шахи на комп’ютері. Гадаєте, вона позаздрила братику? Так, бо жива людина, але вирвала ту заздрість зі свого серця.

Якщо ж порівнювати головних героїв, то Танька більш вольова, ніж Микола, і часом здається, що у хлопця нічого б не вийшло, якби вона не була постійно поряд.

Окрім навчання і роботи по господарству, бо стареньким бабусям треба допомагати, у неї є захоплення – стрільба з лука. З часом дівчинка стала снайперкою, та ніколи не стріляла по живих мішенях, тому птахи і звірі могли не боятися її грізної зброї.

А що ж інший світ? Який він? На перший погляд, спостерігається деяка залежність від масової культури: хороші гноми, які потерпають від лихих тролів, а десь далеко живуть малочисельні дракони – це тренд, та не завжди він виправданий. Назви у цьому текстів гномів і тролів якось інакше, то суть не зміниться, а стереотипи не виникатимуть. Тим паче, що прив’язка до гномсько-трольської тематики тут абсолютно зайва, настільки добре описано інший світ.

Так само часом "дряпали" суто наші слова і поняття; наш сленг у стародавніх записах бортового журналу на космічному кораблі гномів, які чомусь може прочитати Микола. До речі, вірогідність однакового розвитку науки на різних планетах неможлива, або це має бути пояснене. І грають жерці в аналог футболу, що завершується стратою команди, яка програє. Це називається Божественним судом. У нашій реальності таке теж було, у далекій Америці за давніх-давен.

Якщо в Лайтланді все це там справді є, то мав би бути потужний культурний обмін з нашим світом, а цього немає. Бо інакше – це все вигадки для загравання з читачами. Якщо не бути настільки прискіпливим читачем, а йти за сюжетом, то ці претензії не виникнуть, та книга настільки добре написана, що хочеться, аби у ній не було таких стереотипів.

У творі досить багато англіцизмів, більшість імен героїв на англійський манер, наприклад, дракони Сінті та Аурум, гноми Крон і Беретта, "футбольна команда" Верховного Жерця – Амбасадор, Нескафер і Якобс; тролі, які живуть за спотвореними законами європейського Середньовіччя, на чолі з королем; а сам світ називається Лайтландом і в релігії Рока злі сили називаються "Дияволом". З такою багатою фантазією, як на мене, соромно настільки залежати від іноземних традицій.

Та в цілому, соціальні структури, технології, психологія, релігія, філософія – усьому цьому приділена чимала увага, але текст не переобтяжений деталями і великими відступами від сюжету, завдяки чому ця інформація сприймається легко.

Поступово ми починаємо розуміти, що книга – це не класичне фентезі, а межовий твір на стику з фантастикою. Виявляється, що нинішні вправні ковалі-гноми в минулому могли будувати космічні кораблі і високотехнологічні портали. Колись вони мешкали на іншій планеті, яка загинула від сонячної активності.

Їхні вороги, лихі тролі, так само прибульці з іншої планети, і не лише вони були у розбитому зорельоті...

Тубільцями у цьому світі є величні дракони, а ще гарпії, які служать тролям, і багато різноманітних інших тварин і птахів, ростуть тут і зовсім відмінні від нашої Землі рослини. Тут живуть буйвовки, гієноти, кролепарди, крисаки і всякі інші чудернацькі створіння.

Тролі сильні, великі за розмірами, жорстокі, кровожерливі садисти, не дуже розумні, та останнє не заважає їм тероризувати гномів, брати данину живою робочою силою і вирощеними для них свинями, змушувати гномів працювати як рабів на плантаціях турнепсу, часто полонені самі стають їжею. Ще трохи, і гномська держава перестане існувати. Та водночас і тролі вимирають, і цю проблему кожен з правителів вирішує по-своєму. Знищити всіх недомірків – не вихід, бо хто тоді працюватиме?

Важливу роль у житті гномів грає церква, яка є репресивною структурою. Для представників віруючих у Великого Рока напрочуд легко катувати і страчувати єретиків. Церковники заперечують науковий прогрес, минулі знання потрапляють під заборону, технологічні пристрої мають бути знищені. А саму паству підсадили на наркотик, щоб контролювати маси під час релігійних зібрань. І щоб потім ішли на зібрання знову, аби нанюхатися отруйного диму. Віра тут справді стала опіумом для своєї пастви і знехтувала розумом.

Проти такої релігії виступає розвинений інтелект, як, наприклад, у суперечці Верховного Жреця Фатума і єретика, який є останнім з охоронців давніх знань, та зараз ув’язнений, приречений на страту за свої погляди.

"– Скажи, як твій Рок пояснює моє існування? Моїх учнів? Можливо, ми також частина великого божественного плану? Якщо тобі дали життя, так проживи його! Навіщо від самого народження готуватися до смерті й помирати кожного дня, отруюючи своє існування? Можливо, наше призначення зовсім в іншому. А ти і твої жерці закрили нам шлях до знань і закликаєте покірно померти! Придумали свого Рока й оголосили вищою чеснотою тупу покірність! Та й відкіля вам знати справжнього бога?! Ви підмінили його на заздалегідь визначену долю й переслідуєте всіх, хто так не вважає! Ти ж віриш у долю, так змирись з нашим існуванням!" (С.90).

Церква така з багатьох причин, але основна – з тролями треба домовлятися, бо вони можуть знищити всіх гномів за тиждень. І тому треба знищити самим усіх, хто може боротися, щоб зайве не провокувати ворога. Нічого не нагадує? Треба молитися, співати псалми і посипати голову попелом, сподіваючись на допомогу вищих сил, й аж ніяк не боротися. Що вибрати? Відступників і після смерті очікують страшні муки. Хоча тролі можуть влаштовувати пекло на землі заради простої розваги. Та у цій книзі правильно поставлені запитання, і відповіді на них теж дані, але і позиція іншої сторони в особі Верховного Жерця також показана.

"Він живий, він буде чіплятися за неї з усіх сил, руками, зубами, бровами, нарешті! Бо влада страшніша за будь-який одурішник: той, хто спробував її хоч раз, стає до неї жадібним навіки і зробить усе, щоб якомога довше залишатися на вершині примарної гори й не дістатися на обід свиням..." (С.209).

Є причина, чому він став такий. У дитинстві майбутнього верховного принижували, змушували важко працювати в храмі, били, а він мстився, скеровуючи гнів старших жерців на молодших. Він плекав свої образи і ненависть, тому не дивно, що саме його знайшла й обрала для виконання своїх задумів темна сила. Фатум теж обраний, не лише Лицар, на якого так чекають гноми.

Якщо ситуація безнадійно погана, має з’явитися хтось, хто порушить цей страшний рух до занепаду і бездіяльності. Має прийти хтось, у кому здатна жити лють, непокірний, нетерпимий, сміливий.

Саме у ці лихі часи гноми згадують про пророцтво, яке, як виявляється, базується на залишках їхніх минулих наукових знань. У їхній світ має прийти Останній Лицар, який пройде портал, знайде свого дракона і врятує їх від зла. Він єдиний у своєму роді, як єдиний і дракон, з чиїм мозком резонуватиме людина. В минулому це вже було, і попередні лицарі добряче пошарпали тролів, даруючи гномам століття миру. Але чому останній? Бо більше машина з відкриття порталів не спрацює.

Та приходить лицар не сам. З ним руда дівчина, в якій гноми одразу впізнають Вогненну Стрілу з пророцтва. І, якщо говорити науковою мовою, то Таня і Микола утворюють архетипну пару, доповнюючи одне одного. Іншою парою є дракон Аурум і Микола, та за іншим принципом – вони єдине ціле. І коли вже дивитися на текст з такої точки зору, то за логікою з ким утворює останню пару Таня? І ця пара таки є: структура конфліктна. Все єство Тані, вся її сила – супроти інопланетного розуму м’рява, який і керує тролями.

А це вже дуже серйозна заявка на філософію. І філософія у тексті є у концентрованому вигляді. Особливо наприкінці, коли не очікуєш її побачити, хоча все суто логічно в контексті подій і розгортання сюжету. Що з тобою буде, коли зустрінешся з по-справжньому іншим розумом, ворожим до всього живого, бо він вважає відмінне від нього життя вірусом, заразою на прекрасних планетах, які поступово знищуються заради прогресу?.. Що відповісти на його вбивчі аргументи, коли на кону щонайперше твоє власне життя?.. І чи варто взагалі жити, якщо людство в усіх його проявах таке нікчемне?.. Слова отруйні, якщо переконливі.

Коли розумієш цю складність тексту, то захоплюєшся, пробачаючи й англіцизми, й прив’язки до масової культури, й відсутність пояснень наявності у Лайтланді наших понять, бо так написати світоглядну філософію у пригодницькій фетезійній книзі напрочуд складно.

Переказувати сюжетні перипетії немає сенсу, у цей світ читач має поринути сам, з головою, поки не добереться до останньої сторінки. Це будуть дуже довгі канікули майже на півроку, сповнені не пригод і гумору, а боротьби. Мало хто б витримав те, що випало на долю Миколи, Тетяни і всіх їхніх нових друзів. Не раз вони опиняться у ситуаціях, де під сумнів буде поставлено їхню сміливість, вірність, відданість, дружбу, людяність. А от гри у піддавки точно не буде.

За домом діти сумують, їм сняться рідні і друзі, а жити у жорстокому світі страшно і складно, але треба терпіти, раз вони вже тут, і щось робити, щоб не втратити себе і свою гідність. Вони не супергерої, та й, як кожний нормальний випускник сьомого класу, Микола не зможе виготовити порох, щоб отримати перевагу над тролями, а от катапульту намалює, бо є сином інженера, хай і колишнього. Але не все вирішується зброєю. І наш світ тримає дітей, недарма у скруті Миколі згадуються військові пісні Висоцького, які любить його тато, він говорить у "стилі Кіплінга", а Танька перефразовує Сталіна:

"– Жителі Лайтланду, – сказала вона просто. – Сьогодні у нас з’явився Лицар і дракон, – вона показала на Аурума. – Віднині будь-які розмови про безнадійність боротьби й приреченість гномів вважатимуться злочином. Ми будемо воювати! Ми допоможемо Лицарю! Тролі будуть розбиті! Перемога буде за нами!" (С.283).

Чи то у подібних ситуаціях люди мислять стереотипно, чи то ці двоє таки дуже освічені, але ця сцена зміни влади серед гномів вражає. Таня стане головним командувачем під час більшості битв, саме вона, як виявилося, здатна не лише битися, але й жорстко керувати в умовах війни. Чого вартує хоча б та мить, коли вона пропонує зібрати загін смертників-добровольців?.. А б’ється Танька без підтримки дракона, на відміну від Миколи...

І чи хтось із поціновувачів фентезі колись замислювався, чи легко вбивати? Навіть якщо це не люди, а тролі? А якщо не ти, то тебе, або твоїх друзів... А коли гине хтось із твоїх друзів чи просто гноми, які вже стали "своїми"? У книзі цей аспект більше емоційний, ніж морально-етичний, але цього цілком достатньо, щоб замислитися.

Чим далі, тим жорстокішою стає книга. Біль і страждання у ній іноді надмірно деталізовані, реалістичні, та це теж необхідна умова для сприйняття ідей, закладених у текст. Хоча іноді кров таки ллється рікою... І гномська, і трольська... А життя нічого не вартує, коли потрапив до лап ворогів.

Можливо, комусь буде забагато бойових сцен, та лише наприкінці розумієш, навіщо всі ці битви і втрати. Перемога часто здобувається не на полі бою, точніше, бій точиться не тільки там, але без відкритого зіткнення переваги б не було. Це не фентезійний закон, а вимога реальності.

На початку книги є присвята, в якій згадується популярна фентезійна книга про драконів "Ерагон". Можливо, автор і надихався цим твором, але "Останній Лицар" набагато сильніший. А особисто для мене знаком якості є те, що у цей жорстокий світ таки хочеться повертатися.

 

Висновок: Ця книга водночас пригодницька, захоплива, але й глибока, філософська. У ній і дорослі знайдуть інформацію для роздумів.

 

Наталія Дев'ятко

 

Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.

 

Немає коментарів:

Дописати коментар