середу, 15 травня 2019 р.

Тамара Крюкова «Чарівниця з острова Гроз»

 

Категорія – фантастика, переклад
Вік основної аудиторії – 10-15 років
Жанр – пригодницьке фентезі
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - добре



Тамара Крюкова. Чарівниця з острова Гроз. – Х.: Ранок, 2012. – 384 с.

Тривалий час мені було важко повернутися до розмови про цю історію. Окрім того, було банально складно знайти саме цю частину циклу українською, чомусь це виявилося проблематичним.

Чарівниця Марика пройшла випробування на острові Гроз, та відмовилася від свого призначення і повернулася до людей. Гліб стає повнолітнім, йому вісімнадцять, – циганці-дикунці більше немає місця в його житті. Кожна її з'ява супроводжується скандалом. Життя при дворі не для неї, а поява біля майбутнього короля юних красунь викликає напади ревнощів. А причина в тому, що Гліб забув про пережите, проміняв свою пам’ять на сьогодення та політичні ігри. Він настільки забув те, що з ним трапилося, що спогади видаються йому не пам’яттю, а страшною казкою з дитинства.
Це особливий тип зради. Та чи можна за таке засуджувати? Хіба в реальності ми не зраджуємо дива у своєму житті? Непросто відповісти на такі запитання...
Герцогиня Агнеса, яка удочерила дівчинку, теж збайдужіла до Марики. Вдома дівчинка теж не матиме підтримки. Образ герцогині взагалі у цій частині тьмяний, вона відходить у тінь, повністю відмовляючись навіть від спогадів про магію на користь звичайного людського щастя, крім того, у неї з’явилася власна дитина... І від того щастя Агнеса наче спорожніла. Герцогиню нині цікавить тільки мода, престиж і суспільна думка про пристойність.
Герцогинею легко маніпулювати, скеровувати у потрібному напрямку. Колишню Агнесу так обвести навколо пальця не зміг би навіть маг. А нині вона настільки сліпа, що вірить у те, ніби Марика захопилася чорною магією, перекладає на дитину свої колишні провини.
Хоча незрозумілі чари Марики непідконтрольні, і справді легко можуть накоїти великої біди. Виклик буревію у палаці – це не найгірше, на що здатна Марика, яка до кінця не розуміє, що це справа її рук. Їй лише чотирнадцять років, хоча, звісно, усе пережите за життя, не могло не вплинути на дорослішання цієї героїні.
Після всього цигани теж її не приймуть, вона й сама не зможе повернутися до кочового життя. Всі відчувають у ній приховану силу, велич і небезпеку, тому дівчинка чужа серед людей.
Єдиний, хто щиро любить цю вже не дитину, але ще не жінку, – Прошка. Він мріє стати чарівником, навчатися на острові Гроз, тому саме Прошка стає місточком між Марикою та чарівниками з острова.
Всюди зайва і не бажана, Марика не бачить для себе нічого іншого, як скоритися долі, ніби визначеній за неї давним-давно. Але розуміти «наскільки давно» починаєш поступово.
Марика повертається на острів, хоча верховний маг Агриппа намагається усіляко в тому перешкодити. І тут у мене спрацювала дуже негарна асоціація: особисто мені набридли чарівні школи, за останні роки я наїлася їх забагато. Зрозуміло, що школа на острові Гроз не схожа на інші, вона взагалі не типова, бо на острові мешкає з десяток людей, а так званих «школярів» лише троє. Та все одно – тяжко мені сприймаються чарівні школи сьогодні. Це заважало читати і попередню книгу.
І чомусь мені було сумно спостерігати за боротьбою між призначенням дитини-чарівниці (саме призначенням, а не самою Марикою) і підступністю дорослих магів. Вони так відверто воюють проти дитини, ці заручники животіння у безсмерті, що просто гидко дивитися. Мені б кортіло поглянути і їхніми очима на проблему, але такої можливості у книзі майже немає (окрім Агриппи, якого просто зжирають ненависть і страх).
Тривале життя без емоцій породжує нудьгу, яку кожен маг заповнює чимось своїм, маніакальним, інколи збоченим, нездоровим... Наскільки нездоровим стає зрозуміло тільки у наступній книзі.
Марика багато переживає дорогою до острова Гроз, долає неволю й приниження. Люди жорстокі до неї і несправедливі один до одного. Та її серце не черствішає, дівчинка не відстороняється від світу людей, але й самого контакту з цим світом я не бачу. Марика дуже тонко відчуває природу, але не людей. Навіть коли вона допомагає рабам звільнитися, чомусь це більше сприймається не як особистий вчинок, а як ще один крок на шляху призначення.
Та чим далі, тим більше охоплює підозра, що це призначення – жертва і смерть, а не перемога і щастя. І це сумно. Адже це єдина можлива мета, коли ти нікому не потрібен, а в серці у тебе немає зла й жорстокості.
Найважливіша зустріч цієї книги – зустріч із примарою Фрідою, морським мороком, який може врятувати, а може згубити мореплавців. Фріда стала частиною цієї історії дуже давно. Чесно кажучи, Фріда – архетипний образ Володарки Моря. Вже багато років вона чекає на помсту. І нарешті настав час цій помсті здійснитися. Зброя сама прийшла до неї. Острів Гроз приречений.
У цій частині теж багато світоглядної філософії, а деякі фрази можуть стати афоризмами.
Проте, мотив «обраної» ніколи мені не подобався. Це надто гарна ілюзія, в яку можуть закохатися талановиті й самотні діти. Бути «обраним» десь далеко, і тому непотрібним реальному світу... Цим інструментом в літературі треба користуватися вкрай обережно.

Висновок: Чомусь ця частина вразила мене не так сильно, як попередні. Текст тьмянішає, за героями потихеньку стає не так цікаво слідкувати. Але в цілому книга гарна у своєму жанрі і мені цікаво, чим закінчиться цикл, залишилася ще одна частина історії.

Яна Стогова


Інші думки про книгу:

Немає коментарів:

Дописати коментар