Степан Процюк «Аргонавти. Третя історія Марійки і Костика»

Категорія – реалізм
Вік основної аудиторії – 12-15 років
Жанр – любовна історія
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - погано

Степан Процюк. Аргонавти. Третя історія Марійки і Костика. – К.: Грані-Т, 2008. – 64 с.

«Аргонавти» є заключною частиною історії про закоханих школярів – Марійки і Костика.

В анотації зазначається: «Іскорка безстрашних шукачів істини та справжнього щастя – аргонавтів – горить у кожного в серці. Вона вказує шлях і супроводжує людину все життя. Марійку і Костика веде перше кохання, яке допомагає пробачити друзям зраду, захищає від заздрісників і дає розуміння того, що матеріальне благополуччя не варте родинного спокою» (С.2).

Зачин як на повноцінний роман, але більше ця книга, як і попередні частини, схожа на чернетки ненаписаної книги. Текст «пливе», він розхристаний і більше походить на несистематизовані різностильові щоденникові записи. Це чернетка (або авторський переказ) великого глибокого психологічного твору, який так і не був написаний.

У книзі багато поетизованої образності, зав’язаної на підлітковому світосприйнятті:

«– Наприклад, в Антарктиду. Ми будемо жити на полярній станції, навколо п’ятидесятиградусний мороз, ми будемо цілуватися не губами, а кожухами! А потім ти притягуватимеш на вечерю білого ведмедя. Я білуватиму тушу, смажитиму м’ясо, словом усе, як у печерних людей...

– Марійко! А хочеш пожити при поселенні первісних людей?

– Хоч би на Місяці, аби з тобою, Костю» (С.5).

Тобто, бачимо повне розчинення героїв один в одному без якогось критичного осмислення реальності, але для твору такого малого об’єму не вистачає психологічної достовірності і промальовки персонажів для досягнення правдоподібності такого ефекту.

Костянтин Онишкевич та Марія Ковальчук поводяться як типові підлітки, які створюють власний всесвіт, вигадують собі нові імена, щоправда, емоційного підґрунтя цієї авторської вигадки у творі немає:

«Кость був Левом. Завдяки цьому іноді смішному, іноді величному знаку Марійка називала його Левчиком. Вона народилася під сузір’ям Стрільця – і Кость, окрім Неспокійки, вигадав її ще одне ім’я – Мисливчик. Неспокійко і Неспокійка, Левчик і Мисливчик, Марійка і Костик, Ромео та Джульєтта, два знаки Вогню, два юних вулкани, пряма лінія, перетнута перпендикуляром, десятикласник і дев’ятикласниця Старомихайлівської середньої школи №2, одні з кількох мільярдів землян, голка і нитка, він і вона» (С.10).

Подібні відступи нагадують дорослі рольові ігри молодих коханців.

Поряд із досить пласкими сюжетними ходами зустрічаються сюрреалістичні «щоденникові» відступи дорослого й ерудованого автора, що приписуються героям у вигляді думок, – це також не сприяє адекватному прочитанню тексту. Наприклад:

«Кохання – це пір’їнка невідомого. Подув – і нема.

Кохання – це обмін серцями. Бо коли хтось не віддає свого, від нього слід якнайхутчіш тікати.

Кохання – це волосина, загублене нею і збережена ним.

Це те, що противиться зоднаковінню. Не вписується у визначення. Подібне, як і в більшості людей. Характерне лише для тебе.

Кохати – означає пожбурити в найдальший куток маску тигра чи лисиці.

Це теж різновид жертви – ти є одночасно старим волхвом із сивим волоссям і лляною – як у діда Хо – бородою – і раб, якого використовують як матеріал для жертвопринесення – якщо пощастить – усе обійдеться відносно непогано – проте зовсім наївні ті, котрі сподіваються на безкровні парадизи і опереткові гепі-енди – у будь-якому випадку й за будь-якого перебігу цієї хвороби навіть парадиз і гепі-енд плавно перетікає у товсту копицю сімейного обов’язку» (С.6).

Подібні інтелектуалізовані відступи під соусом «кохання до нестями» приваблює емоційно неврівноважено підлітка, видаючись йому «істиною» за рахунок своєї псевдо-інтелектуальної форми, а це не є добре.

У тексті багато «сюрреалістичних снів», де образні ряди існують виключно заради «красивості» тексту:

«Марійці сьогодні снився кажан, що тримає в зубах мишу. Він пролітає над якоюсь розкішною кав’ярнею, у Старомихайлівці таких немає. Усі столики порожні. А вона ходить між ними в уніформі офіціантки, бо господар наказав підходити до столиків, навіть коли вони порожні, мовляв, обов’язково хтось прийде, якщо ти ввічливо стоятимеш біля шикарних порожніх крісел. Величезний кажан пролетів над столиками, мало не зачепивши дівчину своїми неприродно розлогими крилами. Миша впала. Перемагаючи страх, Марійка підбігла до нещасного мишеняти: живе чи мертве? Кажан зник. Мишенятко пищало і просилося до рук, кумедно виставляючи лапки. Нарешті сіло за столик і пролепетало людським голосом:

– Я так втомився, одну каву з вершками, будь ласка, я так втомився, і подвійне морозиво з чорницями, якщо можна...

Марійка виконала замовлення. Кава і морозиво подіяли магічно. Перед нею стояв уродливий хлопець, який чимось дуже нагадував Костика. Дівчина-офіціантка усміхнулася до нього. Страху вже не було, але й перевтілення зникло, залишивши замість грошей пригоршню старовинних золотих монет...» (С.30-31).

Іноді сюрреалізм набуває шизофренічних ознак:

 «...Посеред пустелі розкинулося каламутне озеро. Навколо нього плигають і танцюють Мавки та мавпи. Посередині лежить велетенський гіпопотам. Він потворно товстий і безсоромно лінивий. На його язиці лежить... мій тато. Бегемот плямкає і бавиться своїм язиком. І татом. Він може проковтнути і з’їсти його у будь-яку хвилину!!!» (С.56).

Як і в попередніх частинах експлуатується «національна» тематика у її негативному аспекті. Наприклад:

«– Дівчинко мила, а що будеш їсти на Вкраїні, на далекій?

– Сухарі з водою, аби, любий, із тобою, на Вкраїні, на далекій...

– Дівчинко мила, а де будеш спати на Вкраїні, на далекій?

– В полі під вербою, аби, серце, із тобою, на Вкраїні, на далекій...» (С.5).

Так само нікуди не дівається й ненависть до «Москви».

«...Може, тато хворий і йому не вистачає грошей на ліки? У тій Москві, де він працює на будові в якогось голомозого скоробагатька, є шикарні аптеки й офіси, але вони не вточують тепла бідному таткові, що згинається в чотири погибелі для майбутнього своїх дочок... Може, йому не виплатили зарплатні – і він третій день голодний? Навколо сновигають чужі люди, з чужою мовою і чужими думками – вони не дадуть батькові ні крити хліба, адже тій Москві треба лише його сильних рук, якими тато розмішує й носить розчин для будівлі розкішних апартаментів невеликої сім’ї голомозого скоробагатька, хоч там могла би поміститися сотня знедолених та бездомних...» (С.12).

Мовний аспект проявляється і на рівні називання головної героїні. Для коханого Костика вона «Марійка» (тобто, ім’я українське, у дитячій транскрипції, у чому проявляється інфантилізм героїв), а для нелюба – російська «Маша».

Нагнітання «антимосковських» тенденцій іде через усю книгу:

«Я, звісно, знав про жорстокість, навіть подекуди звірство, російських роботодавців; вони всі, як на підбір: понурі, нелюдяні, майже ніколи не всміхаються, мовби не тішать їх ці статки» (С.49).

Ніби роботодавці в інших країнах кращі?..

Застосовується трансліт для передачі «поганої» російської мови:

«Сам, до речі, не скидався на плакатного господаря, ні тобі голомозості, ні потужних децибел у голосі; такий в’юнкий, маленький, часто усміхається, перепитував, чи нам не важко, мовляв, треба потерпіти, чоловік повинен пахать, нікуди від цього не дінешся, все! працюйте, рєб’ята» (С.50).

Піддаються деформації навіть архетипи:

«Шалено захотілося додому. Після темниці навіть російське небо здавалося передпокоєм до раю» (С.55).

Хоча набагато продуктивніше було б показати не опозицію «хороша Україна» – «погана Москва», а розкрити конфлікт між «своїм» і «чужим» світом. Але маємо те, що маємо.

Подібні спроби глибокого розкриття світоглядної проблеми здійснюються, але вони загрузають у «любові» і підсвідомій критиці родинних стосунків:

«...Може, тато, набираючи правою рукою телефонний домашній номер, лівою пестить якусь тітку, адже він любить робити жінкам компліменти? Може, тато вже забув про маму, яка так чекає на нього, забув про дочок? Кажуть, на тих заробітках таке часто трапляється, що люди їдуть туди з однією душею, а повертаються – з іншою. Або взагалі не повертаються, лише пересилають гроші. Але навіщо тих грошей, коли немає любові?» (С.14).

Любов визнається єдиною цінністю, але якогось проекту майбутнього у книзі немає. Кохання – і крапка.

І тому не дивно, що закінчення книги – це перший секс між Марійкою і Костиком:

«Вони обнялися. Якийсь трепет невідомого походження пробіг Костиковим тілом, і, наче пустун-вітерець, перекинувся на Марійчине. Звідкись на хвильку зринула і зникла вередлива голова Амура. Його стріли були вже пущені давно, залишалося лише знічев’я перевірити їхню безвідмовну дію. Амур визирнув, на хвильку явивши свою парсуну підступного вередливого хлопчика, а не якого-небудь бармена, що розносить у день святого Валентина пиво на столики тих, що начебто закохані. І заховався, вже знаючи початок і кінець їхньої любовної історії... Але зараз лише початок! Лише легенький хітон радості, що прикриває несподівану білизну їхніх закоханих тіл.

Небо над старомихайлівським лісом було високим і синім. Кость і Марійка впали на ще неторкану траву, мовби скошені невідомою силою або магічним замовлянням. Їх ніхто не вчив, що треба робити далі. Бо закохані інтуїтивно знають усе...

Здавалося, що лісове небо стало ще вищим. А вітерець усе дужчав, стаючи вітром» (С.62).

І хоча опис кохання поетизований, але читачеві усе зрозуміло. Подібна «кульмінація» стосунків мала б право на існування, якби до неї читач був підведений емоційно, а Марійка і Костик були «особливими», емоційно розкритими персонажами, і тому могли б поводитися не типово для свого віку, а не являли собою особистісно не розвинених підлітків.

А так, до чого може спонукати подібний «заклик до кохання», якщо Марійка учениця 9-го класу, а Костянтин 10-го? Вони неповнолітні, так само як і читачі цієї книги, і так само думають, що їхнє кохання – справжнє, єдине і неповторне. Що воно – весь Всесвіт.

Висновок: Глибоко розчарована цією книгою, яка, на мою думку, є чернеткою ненаписаного роману. Й обурена ілюстраціями до твору, які зроблені у стилі «молодший і середній шкільний вік», що сприяє потраплянню цієї книги до аудиторії, яка надто юна навіть для такої схематизованої передачі таких почуттів.

Дарина Пилипенко

Інші думки про книгу:

Дмитро Княжич "Я довіку залишуся teen’ом…" (фрагмент) - http://litakcent.com/2009/05/29/ja-doviku-zalyshusja-teenom%E2%80%A6/