Наталія Тучинська «Спілка рудих. Скарби»

Категорія – реалізм
Вік основної аудиторії – 10-15 років
Жанр – дитячий детектив
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - дуже добре

Наталія Тучинська. Спілка рудих. Скарби. – К.: Зелений пес, 2008. – 384 с.

У підлітковому віці кожен мріє про пригоди, але декого ці пригоди наче знаходять самі. Так сталося і зі школярами у цій книзі.

Починається твір із кота, рудого, хитрого і значно розумнішого, ніж у реальному світі може бути тварина. Він теж нишпорка і детектив, хоч і не може розмовляти. По суті, це єдине фантастичне припущення, яке дозволяє собі автор. Все інше – психологія, пригоди, реалізм і шкільне життя.

Рудий кіт обожнює пригоди так само, як і його юні хазяї – близнюки Оля та Олекса Солодухи. Рудий розбійник Охрім слідкує за дивними людьми, які виявляються шукачами скарбів. Саме завдяки йому діти лізуть до підземелля через каналізаційний люк, а згодом знаходять ще одну підземну стежку від ріки. Треба зауважити, що дітки підготовані до подорожей, а в Олекси є спеціальний рятунково-експериментальний пакет, який він називає РЕП. Це справжня знахідка для мандрівника і туриста, а як згодом виявляється, і для юного детектива.

Всі троє – руді, і саме тому твір називається «Спілка рудих», хоча додаткове уточнення «Скарби» натякає, що це може бути цикл шкільних детективних історій. На жаль, далі я поки продовження не бачила. Хоча, зважаючи на звичку цього видавництва видавати за українську літературу переклади з російської, цілком імовірно, що десь у рукописі існує російськомовне продовження циклу.

Увесь сюжет обертається навколо старовинних скіфських скарбів, захованих під землею. Ними хочуть заволодіти різні люди, будь-хто з них може виявитися негідником і «чорним археологам». Юним детективам доводиться підозрювати всіх: дорослих, молодь, власних однокласників. З часом стає зрозуміло, що більшість цих підозр дуже близькі до істинних мотивів інших людей.

У книзі багато типових шкільних і підліткових ситуацій: сварки між дівчатами, ревнощі між товаришами, перші симпатії, пасьянси-гадання на хлопців, «секретна мова», жартики над вчителями, присяга у вічній дружбі через змішення крові двох подружок або «вишивка» на шкірі, конкуренція між братом і сестрою – хто буде головнішим... Чого тут тільки немає...

Головні герої та їхні друзі – восьмикласники, але чисті серцем, без, на жаль, типових нині брудних розмов, інстинктів і хворобливого світогляду. Школярі не матюкаються, не просиджують життя в телефонах і планшетах (щоправда, у часи, коли відбуваються події, шкільний світ ще не був таким комп’ютеризованим, й Олі доводиться брати телефон у батьків, щоб зробити фотографії). Це нормальні, адекватні діти зі своїми думками і міжособистісними проблемами.

Хоча особисто я не повірю, що у такому віці діти слухатимуться батьків і дивитимуться телевізор лише годину на добу. Але повірю, що вони можуть замислюватися про нескінченність Всесвіту і бездонність неба.

Кожен образ яскравий, живий, має свою історію. Таким чином, у подіях беруть участь багато школярів, різних за характером та уподобаннями, і це збільшує зацікавлення твором. Разом діти утворюють «Спілку одчайдушних слідців», і це теж органічна поведінка для їхнього віку.

Деякі моменти сильні і змушують замислитися навіть дорослих:

«– ...А я, – говорила Ритка, – з дитинством попрощалася. Усі свої старі іграшки зібрала в лантух і в дитячий будинок віднесла...

Оля нашорошила вуха.

– Правда? – спитала Аля. – А мені так шкода зі своїми розлучатися! Вони такі рідні!

– Ти вже виросла, – мовила Ритка суворо, – а подумай про сиріт, у яких нічого нема. Кого більше жалієш – іграшки чи малюків?

– Я... цей... я тоді теж... А де той притулок?» (С.323).

Дотримано і баланс між хлопчиками та дівчатками: усі вони розумні, вносять свій внесок у розслідування, і важливо, що хлопці не принижують дівчаток через їхню стать. Дівчинка Світланка стріляє в тирі так вправно, що збиває полум’я свічок. А мама близнюків має феноменальну пам’ять і з легкістю розгадує будь-які кросворди, якими так захоплюється батько. Інтелігентна мама радісно катається з пагорба на санчатах, певно, разом із чоловіком згадуючи свою закохану молодість.

Проте, не всі герої живуть щасливим життям, як Солодухи. Наприклад, Віталій готовий займатися будь-чим, щоб не повертатися ввечері у порожню квартиру, бо батько їх покинув, а матір працює допізна.

Багато в тексті й гумору. Як, наприклад, сцена, де Олекса вирізав малюнок на олівці для дівчинки, яка йому подобається, чи жартівлива новорічна шкільна програма, де потрібно добре розумітися на літературі, щоб розгадувати підказки на малюнках, тощо. Або історія про детектив, який Олекса пише на уроках у шкільних зошитах. Як на мій смак, дуже гарний текст як для початківця. І вчителька теж була такої думки, коли до неї випадково потрапили шкільні писання. Є тут і любовна лірика, як неймовірно гарний вірш Максима Рильського, який Оля обрала для читання.

Твір трохи казковий і тому населений також тваринами. Як то собаки Маруська і Матильда, які нерівно дихають до Охріма. Кіт влаштовує справжні перегони на виживання, заманюючи собак на кригу. Згодом кіт і собаки примиряються і починають товаришувати. Окрема лінія – цуценята Матильди, яких вона вивела в зиму, і тепер ними опікуються дітлахи з усіх навколишніх дворів, а найбільше Солодухи.

Оскільки діти – майже наші сучасники, то є у книзі й образ Радянського Союзу. Наведу лише однин момент, який виникає в контексті страшної долі українського поета Михайла Драй-Хмари, розстріляного «совєтами».

«Олекса замислився. Він мало знав про Совєтський Союз – вдома про нього майже не згадували, а якщо й згадували, то в основному мама – з виразом непомірної відрази на обличчі. Мама могла дорівнятися до Алли Петрівни знанням усіляких цікавинок чи то про письменників, чи то з історії країни, але вона здебільшого переказувала моменти веселі, оптимістичні, переможні, й сьогоднішня розповідь Алли Петрівни особливо вразила Олексу.

Олекса з жаром подумав: яке щастя, що ми не живемо в ті темні часи! Людина не може обрати, коли й де народитися, але вона сама вирішує, яке життя їй жити. І для того, щоб прожити в страшну добу героїчне життя, треба мати велику мужність. А відвага, на жаль, дається не кожному. Олекса боявся замислюватися над тим, як сам учинив би, якби опинився перед вибором: піти на смерть чи здатися на милість ворога і вижити. Усе його єство кричало: ні! я би не здався! я би боровся до останнього! А чи стало б у нього снаги боротися до останнього?..» (С.129-130).

Це теж позиція: не треба тягнути у сьогоднішній день морок минулого, але і забувати про нього не можливо ні за яких обставин. Проте, життя неоднозначне і складне. І дуже важливо, що вже у такому віці юні герої розуміють, наскільки важливо, за яких часів їм пощастило жити. Це досить м’яка, але дієва пропаганда, яка поступово виводить молоде покоління з імперського світоглядного простору.

Таємниче підземелля із замкненими дверима, небезпечні дорослі, секрети давньої історії і, головне – розуміння, що інколи золоті вироби цінні не своєю вартістю, а походженням та епохою створення. І найголовніше – розуміння, що врешті-решт людське життя значно цінніше за будь-які скарби.

У цій пригодницькій детективні історії кожен читач знайде своє. А саму книжку цікаво читати, переживаючи пригоди юних детективів. І ще дуже приємно, що дія відбувається у Києві, це старовинне місто також є дійовою особою твору.

Цікаві образи вчителів у творі. Наприклад, вчителька історії, яка носить потерті джинси і може дозволити собі сидіти на столі під час уроку, але вона дуже добре знає свій предмет і цікаво його подає. На противагу їй у школі є викладачка англійської мови, чиїм життєвим кредо є вислів «Сірість! Убогість! Деградація!» (С.149) чи вічно заклопотаний «державними» справами директор.

Але є серед педагогічного колективу вчителька української мови та літератури, яка має в запасі цікаву історію з життя будь-якого письменника. Ця вчителька – мудрець свого часу, тому не дивно, що авторка вкладає дуже важливі слова в її вуста.

«– Література, як і будь-яке інше мистецтво вимагає від митця правди. Чи був вірш Максима Рильського правдивий? Чи відчули ви, що ліричні герої справді пережили чи принаймні могли пережити те, про що розповідає поет? Що це не вигадка? ...

Якщо письменник є по-справжньому чесним із собою та зі своїми читачами, якщо його фантазія – не брехня й мудрування, а майстерна інтерпретація власного життєвого досвіду, йому в літературі багато чого дозволено. Книжка – це відверта розмова з читачем. Що відвертіша мова, то більше читач довіряє письменнику. В літературі не може бути табуйованих тем, бо література – то проекція життя. Отож, і ви ніколи не бійтеся відвертості! Мовчання – золото далеко не завжди...» (С.132).

І я можу з радістю сказати, що цей твір правдивий і тим живий та справжній.

Хоча не обійшлося і без самореклами видавництва, коли його назва несподівано з’явилася у підписі під школярським віршиком, а в іншій сцені діти прорекламували одну з книжок саме цього видавництва. Але це ж насправді дрібні хиби для такого великого гарного роману.

Висновок: Це приклад гарного, психічно здорового дитячого детективу, який я без всяких застережень можу радити підлітковій аудиторії.

Наталія Дев'ятко

Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.