Саша Кочубей «Сім нескладух Говорухи»

Категорія – реалізм
Вік основної аудиторії – 7-12 років
Жанр – шкільна проза
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - погано

Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. – К. : Фонтан казок, 2016. – 104 с.

Андрій Говоруха – звичайний школяр зі своїми проблемами, типовими для його віку. Однокласники звуть хлопця здебільшого Андроїдом.

Звичне для нього проведення часу: "Все йшло по плану: трохи почіплявся до дівчат, трохи порубався в настільний футбол з однокласниками, трохи погриз нігті на уроці" (С.7).

У намаганні наблизити образ головного героя до аудиторії він стає дуже не привабливим. Особисто мені було б зовсім не цікаво читати про такого хлопця і, вважаю, багатьом також. Говоруха постійно демонструє свою інфантильність і дуркує, що мало б бути смішно, але в цілому більше дратує. Доходить до абсурду: він навіть порівнює свій талант "наводити безлад" з малюнками відомої української художниці Катерини Білокур, якій теж батьки забороняли "розвивати свій талант" (С.78). Дуже сумнівно, що з такого хлопця може вирости відповідальний адекватний чоловік.

Головні об'єкти цікавості Говорухи в його класі – Іванка і Єва, останню він сприймає як жирафу. Можливо, свого часу дівчинка і була набагато вища за нього, та невдовзі дізнаємося, що зріст у них майже однаковий. До Іванки Говоруха теж не рівно дихає, та про кохання, на його думку, поки не йдеться. Не байдужі до Говорухи і самі дівчата, та ці почуття цілком платонічні.

І починається ця книга з того, що Єва наворожує йому "сім нескладух", тобто сім проблем чи сім лих – як кому більше до вподоби. Далі всю повість Говоруха підганяє свої негаразди під цей "прогноз на майбутнє". Проблеми з вчителькою, а тоді з котом, бійка з хлопцями-футболістами, дурнуваті жарти під час навчання танцям та ін.

Вже на початку у книзі наявні радянські кліше, як то порівняння: "Зачіска в неї "я упала з самоскида, гальмувала головою" (С.8) або "Я прямую до класу і по дорозі думаю, що в мене не клас, а дурдом "Сонечко"" (С.10). Сучасні школярі так не говорять і не думають. Відсутнє у наш час і поняття "Будинків іграшок" (С.14) тощо. Таким чином сучасні діти ненав'язливо повертаються у радянське минуле.

Зустрічаються і гендерні стереотипи. Наприклад: "І взагалі, чому Іванна вірить у всю цю маячню? Вона ж розумніша за інших дівчат. Не реве на кожному кроці, вміє ганяти у футбол, сміється з дурних жартів... Навіть зацінила мій малюнок з людиною-брекетом. Це супергерой, якого я вигадав. Він рятує дітей від стоматологів і лікує зуби жуйками: пожував жуйку, заліпив нею дірку в зубі, й вона перетворюється на пломбу" (С.10). І ще: "Вона – перша дівчинка, з якою мені цікаво. Іванка не базікає так багато, як інші дівчата, і любить хлопчачі ігри" (С.14). Або: "Юрчик не раз говорив мені, що він "хлопець, а справжні хлопці не водяться з дівчатами!". Я злякався, що він зараз побачить мене з Іванкою, і все – нашій справжній чоловічій дружбі кінець" (С.62).

Так відбувається насильне розмежування між "дівчачим" і "хлопчачим" світом. Та цю "хлопчачу дружбу" Говоруха подумки перекреслює, щойно Іванка посміхається Юрчикові, а той каже, що вона "класна" (С.66).

Або стереотипна побудова асоціативного ряду: "У той дощовий день біля під'їзду спинилася рожева Тойота Ауріс. Я її одразу прозвав Барбі через колір. Дверцята відчинилися і вибігла дівчинка мого віку" (С.13).

І далі: "Її коротко підстрижене біляве волосся прикрашав обруч з блискітками. Він увесь час спадав, і дівчинка мусила поправляти його.

За кілька днів я дізнався від батьків, що дівчинку звуть Іванною. Це ім'я пасує їй якнайкраще. "Вона мала народитися Іваном, але вгорі щось наплутали", – жартує її мама.

Наші мами швидко потоваришували й вирішили подружити нас – "щоб ми не нудьгували поодинці". Моя мама показала Іванці свою ляльку Барбі – 1985-го року випуску. В дівчинки було дуже багато Барбі, мабуть, штук тридцять, але такої не було. Вона оббігала всі "Будинки іграшок", шукала з мамою схожу ляльку в Інтернеті, але все марно. Тоді запропонувала мені обміняти ляльку на будь-яку іграшку, але я гордо відмовився. Сказав, що це мамина лялька, і нікому її не віддам.

Та, якщо чесно, я залишив Барбі не через це. Самі подумайте, якому хлопчику потрібна та рожева довготелеса прикрість у блискітках?" (С.14).

Не зважаючи на непосидючість Іванки, через що вона жартома сприймається як хлопчик, це не формує відповідну модель сприйняття, оскільки стереотипне "дівчаче" перемагає. Образ хлопчика у цьому випадку подається як більш цілісний і цінний через приниження "дівчачого". Окрім того, зверніть увагу на ляльку мами головного героя: тільки у дуже заможній родині могла у ті роки з'явитися закордонна лялька, чим також підвищується статус Говорухи і його родини.

Частково стереотипізовані й образи батьків головного героя. "Тато виділяється більше розумом, а не красою" (С.55), а дуже вродлива мама "стежить за собою: фарбується, носить гарні сукні та високі підбори" (С.55). Оце б хлопчик у такому віці на таких речах розумівся!

Засилля стереотипів у творі для дітей особливо дошкільного і молодшого шкільного віку може бути небезпечним, оскільки через текст вони вбудовуються у світогляд дитини і стереотипізують його.

Наскрізною темою у тексті є ненависть до навчання і негативне змалювання вчителів. Наприклад: "Я помітив, що всі нормальні діти ненавидять три речі в цьому житті. Читання моралей, уроки і правила. І всі ці штуки зуміли вміститися в одній людині – моїй класній керівничці. Тому вона номер один у моєму рейтингу ненависті" (С.18).

Тобто, якщо дитина любить вчитися і є відносно слухняна та не порушує правила, то вона "не нормальна"? А це вже маніпуляція аудиторією.

І далі: "Олена Степанівна все одно знайде, до чого приколупатися. Ми в класі думаємо, що в неї є шпора – наперед продуманий список причіпок. І якщо ти сьогодні привів до ладу те, до чого вона чіплялася вчора, то вона швиденько підглядає туди й вичитує щось новеньке.

Можливо, цей список передається в її родині з покоління в покоління. Уявіть, який він безкінечний, якщо ще її прабабуся вчителювала" (С.19).

Це нівелювання авторитету вчителя і пряме приниження професії, тим паче, що цей фах у вчительки спадковий. Далі принижується і система державних відзнак, бо на тій же сторінці дізнаємося: "Сьогодні Степанівна аж світиться. Вона дізналася, що їй мають вручити грамоту як найкращому вчителю" (С.19). Й одразу після цього вчителька в дитячій уяві перетворюється на монстра, якого вони дуже бояться. Вона уявляється школярам як "самка богомола" і "жук-перевертень".

"Одного разу Ярик-органік, у якого мама – біологічка, розповів, що самка богомола відгризає своєму партнерові голову, коли вони спарюються. У нас у класі ходить легенда, що Олена Степанівна – жук-перевертень. Колись вона відгризла своєму чоловіку голову, як та богомолиха, а тепер носить його тіло на шиї, мов трофей" (С.20).

Подібний фрагмент може не лише поселити у підсвідомості дитини страхи, але і стати гарним стартовим майданчиком для вигадки принизливих легенд на шкільну тематику. Особливо гарно працює на це те, що нещасна вчителька замальовується відповідно до корпоративних вчительських стереотипів. Вона носить білий і чорний одяг, завжди збирає волосся у гульку на голові (С.20), поводиться не як людина, а як робот чи інопланетна істота, і цей образ можна застосувати до більшості вчителів, які слідують шкільним правилам елегантності.

Принижується не тільки Олена Степанівна. Фізрук "пішов учителювати, бо його звільнили з попередньої роботи. Тепер мусить "працювати за копійки" у школі. Я чув, як він розповідав про це нашій музичці в учительській" (С.67).

Так актуалізуються соціальні стереотипи.

Проблемні у Говорухи і батьки, хоча вони і люблять подуркувати разом, як то побитися подушками, а батько профі на кухні (С.33). За перехід мами з "режиму бурчання" в "режим дуркуваня" (С.55) син її і любить. А наприклад, замість улюбленого тата, який дуже багато працює, син бачить зазвичай кришку від ноутбуку. Говоруха наклеїв на цю сіру кришку смайлик. А ще хлопчик любить "дратувати тата", бо тоді "йому вривається терпець і він відривається від свого улюбленого комп'ютера" (С.27).

Окрема епопея – тато і кіт, який постійно десь дзюрить.

"Коли Монстр не кусається і не займається йогою, він робить свої мокрі справи. У вмінні виводити тата з себе він – справжній профі. Поки я розробляю плани, коту вдається зробити все за лічені секунди. Йому варто лише кілька секунд попісяти на татові речі.

– От гівнюк! – лає тато кота.

Він зараз дуже злий на нього. Цей бешкетник знову напісяв у його кімнаті. Ох, Монстре, Монстре... Здається, цього разу мені не вдасться тебе прикрити. Ти посягнув на святе – щойно придбаний дорогий піджак! Це повний капець!

Усе ж таки роблю спробу втихомирити тата:

– Тату, він напісяв, бо, мабуть, двері в туалет були зачинені!

– Він напісяв, бо він... Бо він сцикун! – не вгаває тато" (С.39).

Беручи приклад з батька, зовсім не замислюючись, Говоруха лається, ще й хитрує: "Мам, ну вибач, що я лайно називаю лайном, – показую на собачій кавалок у траві" (С.35).

Та ще: "Якби існувала школа мам, я поставив би своїй мамі 12 балів! Ну, добре, 11 з половиною... Бо все-таки вона досі не дозволяє мені вигукувати слово "Лайно!" і заборонила випити келих вина на моє 10-річчя..." (С.55).

Надалі у тексті також присутня гидотна ігрова естетика, що перетікає в роздуми про уринотерапію та випивання компоту з мурахою "на слабо", але якогось смислу у цих сценах зовсім немає.

Так само дивні і бабуся з дідусем. Тільки красномовні цитати.

"Бабцю свою я називаю Подушечкою за те, що вона м'якенька. Вона товстенька і має великі груди. Коли я був малим, то любив лежати на ній, поки вона читала мені казки. А ще моя бабуся – справжня спортсменка й екстремалка. Вона щодня їздить по хліб на самокаті" (С.73).

"Дідусь мій – теж ще той фрукт, як каже моя мама. Це він навчив мене вигукувати "Лайно!", коли мені було два рочки. Мама ледь не зомліла, коли почула. Вона навіть вигадала легенду, щоб виправдовувати мене перед іншими. Мама переконувала всіх, що я хочу сказати "файно", просто не всі літери чітко вимовляю. А відтак я почув у садочку ще одне лайливе слово і запитав у діда:

– Діду, а коли мені можна буде казати "трясця!"?

– Коли батьки не чутимуть, Андрійку, – спокійно відповів дід.

Дід працює слюсарем у педагогічному університеті і має свою майстерню. Я дуже люблю бувати там.

Усі стіни майстерні завішані красивими тітоньками в купальниках. Коли заходиш туди, ті тітоньки мов усміхаються тобі. Дід дозволяє мені розглядати їх" (С.74-75).

Так негатив може через текст стати позитивом і нормою, а сквернослів'я та сексуальність прив'язуються до педагогіки, яка має "темний бік". Сам же дід – абсолютно позитивний образ, він закоханий у бабусю і володіє прийомами карате.

Книга оформлена простенькими малюнками нібито самого Говорухи, як іноді малюють школярі на берегах своїх зошитів. Наявність малюнків такого стилю значно знижує вік аудиторії і додає і без того інфантильному герою дитячості.

Чи є у цій книзі якась цікава ідея? Щиро кажучи, мені вона не зустрілася. Чи розвиваються головні герої? Дуже мало, що є недостатнім навіть для книг для молодшого шкільного віку. Чи покликана ця книга виключно розважати читачів? Можливо, та є багато інших книг, які не лише розважають, але й розвивають. Як би не переконувала у протилежному післямова, та глибини і краси книзі вона не додає.

Висновок: Ця книга не справила на мене доброго враження. Вона психологічно не глибока і проста сюжетно. У тексті наявні стереотипи, а деякі образи, які приписуються сучасним дітям, насправді родом із Радянського Союзу.

Яна Стогова

Інші думки про книгу:

"Повна складуха Кочубей" - http://www.barabooka.com.ua/povna-skladuha-kochubej/

Христя Нечитайко "Коли твій кіт йог" - http://www.barabooka.com.ua/koli-tvij-kit-jog/

Сашко Прокопчук "Сім нескладух і восьме чудо світу" - http://www.barabooka.com.ua/sim-neskladuh-i-vos-me-chudo-svitu/

Cаша Войцехівська "Книжка для дітей, які вважають, що читати - це нудно" - https://www.bbc.com/ukrainian/society/2016/11/161118_rr_book_2016_kochubey

Тетяна Петренко "5 хлопчачих книжок: про бажання бути класним, не дівчачі щоденники та навички спілкування" - https://bokmal.com.ua/books/5-khlopchachykh-knyzhok/