Олександр Виженко «Історія запорізьких козаків для веселих дітлахів»

Категорія – для малечі
Вік основної аудиторії – 5-10 років
Жанр – історичні казки
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - погано

Олександр Виженко. Історія запорізьких козаків для веселих дітлахів. – Л.: Світ, 2011. – 112с.

Перше враження від цієї книжки просто чудове. Гарні кольорові ілюстрації, шрифти, дизайн. Навіть до рук книгу брати приємно.

Заманлива й анотація:

«У новій книзі для дітей із серії «Молодий «Світ» України» на основі українських народних пісень, дум, казок, бувальщини та небилиць, а також етнографічних записів Д.Яворницького, П.Чубинського, А.Кащенка та ін., в цікавій та дохідливій формі розповідається про життя і побут українського запорізького козацтва» (С.2).

Як після такого не купити дитині книгу? Коли у казковій формі малюк зможе познайомитися з історією України, дізнатися про козаків, та ще й розважитися пригодами героїв твору... Але в реальності справи дещо інші. Кепські справи насправді із цією книгою.

Хлопчик із красномовним ім’ям-прізвищем Влас Зерно (тобто, з того зерна щось таки має вирости) вирішив помандрувати на Січ до козаків. Це нормальне бажання для хлопчика його віку, та й живе він не за сучасних часів, а у давнину. Невдовзі читачі дізнаються від двох старих козаків-характерників, що це той історичний період, коли Січі як такої вже немає, «зла цариця Катерина» зруйнувала козацьку фортецю, а козаки подалися, хто де зміг, і поховалися.

Останнє не заважає дідам Данилу Кахикалу та Івану Базікалу супроводжувати Власа до Хортиці, дорогою розповідаючи йому всілякі чудернацькі історії про козаків. Дивні імена навіть як для характерників. Чи то вони назвали хлопцеві не свої справжні прізвиська, чи то вони не справжні характерники, бо одразу починають вихвалятися, що багато бачили і пережили, тобто вони «круті» козаки. Але далі діди чаклують досить непогано, починаючи з того, що магічним чином змінюють одяг на хлопцеві на козацький. Тоді ж чого козаки назвали їх так негарно?

Заради хлопця діди змінюють свій маршрут, бо вони мали йти до Межигірського монастиря, що під Києвом, де історично знаходили спокій старі козаки. Чим Влас заслужив таке шанування, не стає зрозуміло до самого кінця. Та й закінчується твір емоційно нічим.

Наприкінці хлопчик разом із дідами перелітає через небезпечні пороги на люльці одного з дідів й опиняється на Січі. Те, що Січ була зруйнована, як мовилось на початку, здається, вже забулося. Та й сам магічний спосіб подолання порогів, чесно кажучи, не викликає цікавості чи захоплення. Якщо у творі є магія, то вона має бути там доречна, обумовлена логікою розвитку подій, а не виглядати як недолугі спецефекти.

Твір розпадається на частини, стилістично не подібні, не об’єднані якоюсь спільною думкою чи ідеєю. Інколи в мене було таке враження, що ті історії справді списані з якихось історичних чи фольклорних робіт, трохи адаптовані та спрощені для дітей. А сама подорож вигадана для того, щоб можна було в неї повставляти ті фрагменти.

Є у творі і банальні нісенітниці, як то Влас запитує у дідів, що означає слово «козак», хоча для свого часу юний мандрівник не може того не знати Тобто, запитання ставиться заради відповіді, яку отримає читач. Це не додає твору ані подієвої, ані емоційної реалістичності.

Розповіді дідів неоднорідні, логічно не структуровані. Вони оповідають про те, звідки пішли запорізькі козаки, спираючись не на історію, а на казочку про «Срібну Козу із золотими рогами», що явилася черкесам; про традиції приймання на Січ дітей; про те, звідки у степу взялися могили (виявляється це вкриті землею камені, які міфічний Тур, мешканець гір, кидав у степи свого брата Тавра); про славного козака Голоту, який хитрістю здолав підступного татарина; про славних гетьманів Івана Підкову та Якова Шаха, які виховувалися серед персів та здійснили немало казкових подвигів, і байдуже, що мова йде про історичних осіб; про появу кам’яних баб, що пов’язується із племенем войовничих жінок амазонок, які насправді жили на території сучасного Придніпров’я значно раніше за козаків; про те, як козак обманув Смерть, із чим пов’язується поява булави як чарівного козацького атрибуту та формування традиції стригтися «під макітру», залишаючи на голові «оселедець» (тут автор також не уточнює, що назва «оселедець» запозичена, а козаки називали цей елемент зачіски «чубом»); про козака з полтавського куреня Свирида Храпка та його дивовижні пригоди; про одяг козаків та його походження; про зміїв-полозів та сміливих козаків; про те, як у 1770-му році Пресвята Богородиця допомогла запорожцям перемогти в битві під Очаковом; про князя Володимира і хрещення Русі, що зовсім не відповідає ні відомостям з літописів, ні історичним фактам; про традиції покарань на Січі; про те, як козак Бардадим став Мамаєм, хоча від початку татарин-ординець Мамай (що у перекладі означає «страховисько») є негативним образом, ворожим до України, та ще й чаклунським, бо має зачаровану нагайку; надалі Мамай вже в іншій подобі, але так само чарівний, непереможний і безсмертний, згадується в іншій історії вже в більш традиційному вигляді зі своєю кобзою; про заговорені козацькі скарби та нечисту силу; про взяття гетьманом Іваном Ступкою фортеці Кодак; про міфічне походження порогів на Дніпрі від богатиря Роксолана та його восьми синів-близнюків, де також не обійшлося без втручання християнства; є у тексті навіть заговір від військової зброї і молитва до Святого Духа.

Всі ці історії і легенди мало того, що не поєднані між собою, але більшість із них не має ніякого відношення до козацької доби. А мішанина християнства, язичництва, легенд і міфів, недостатньо художньо оброблених та адаптованих для дітей, взагалі часом робить цю книгу нечитабельною для дитини.

Деякі моменти мене просто обурили. Наприклад, сексизм:

«Послухались запорожці козацького сонечка, все зробили, як звелів їм Місяць. А той кинув розгніваний погляд на степ й гучно-голосно вирік: «О войовничі дикунки! Чи ж не знаєте, ви, що воювати – не жіноча справа? Ви повинні бути покірними своїм чоловікам. Багато пролили ви крові чоловічої, тому ось вам мій суд: подивіться на мене!» (С.30).

І язичницьке божество із християнським мисленням обертає непокірних і «неправильних» жінок на кам’яних баб. Проте, навіть якщо подібна казка реально існує, автор ніде не пояснює читачам, що таке християнізація язичницьких текстів, як і чому це відбувається.

Або ще гірший фрагмент про богиню Дану, зеленоволосу і зеленопику, як її зображують на малюнку.

«Побігли козаки до берега і побачили дивовижну картину: по річці йшла до них чарівної краси жінка: вона була в білому довгому одязі, волосся мала зелене, а в руках тримала гілку, навколо якої обкрутився вуж. «Дивіться, дивіться, це ж богиня Дана! – вирвалося у когось з козаків. – Дана – богиня всіх рік слов’янських». Впали козаки навколішки перед богиню і давай питати: «Чи то не Перун-громовержець тричі прогримів у небесах?» Так відповіла їм Дана: «Не він, але янголи Господні». І продовжувала: «Здійснилося віщування апостольське. Вся слов’янська земля восславила Христа з Вітцем і зі Святим Духом, слово Євангельське осяяло нашу землю. Обтрусіть прах невір’я і ввійдіть у святу купель. Бо сказав Господь: «Окроплю вас водою чистою, і очиститесь від ідолопоклонства вашого, і від гріхів».

Усе побачене і почуте так вразило козаків, що вони звернулися з благанням до Дани: «Вибач нам, служительнице істинного Бога! Ми готові прийняти Святе Хрещення». І заспівали Янголи: «Щаслива людина, яку благословив Ти, Господи, і навчаєш законам Твоїм!».

З радістю пішли козаки за Даною у Дніпро. Богиня їх похрестила і зникла під водою. І відкрились їм небеса, і побачили козаки Духа Божого, що сходив, як голуб, на них» (С.63). І далі в тому ж дусі...

Це вже ні в яку світоглядну систему не вписується навіть з урахуванням християнізації. Не може одна з верховних язичницьких богинь бути провісником християнства. І щоб ото язичницька богиня хрестила вужем, а всі змії – цей хтонічний символ, козаків... Обман чистої води.

Щиро кажучи, набагато цікавіше і корисніше прочитати етнографічний збірник або звернутися до названих в анотації першоджерел, ніж читати цю книгу.

Висновок: Не структурована книга, емоційно порожня і часом навіть трохи шкідлива. Схоже, що вона створена в контексті моди на козацтво, і тому має таку дивну і не дуже читабельну форму.

Яна Стогова

Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.