Антін Мухарський «Легенда про квітозавра»

Категорія – для малечі
Вік основної аудиторії – 7-12 років
Жанр – гумористична казка
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - погано

Антін Мухарський. Легенда про квітозавра. – Х.: Фоліо, 2015. – 208 с.

Товста книга великого формату з крупними шрифтами і великою кількістю чорно-білих та кольорових ілюстрацій. Таке видання привертає увагу. Для кого воно? Судячи зі шрифтів, то для дошкільного і молодшого шкільного віку. Судячи з товщини, то дошкільникам її давати марно. Судячи зі змісту... ну, тут уже складно сказати, бо я сумніваюся, що такий твір взагалі буде цікавий дітям. Тому аудиторію ми визначали відповідно до того, діти якого віку найбільше звертають на неї увагу.

Видання більше схоже на іміджевий проект для додаткової розкрутки вже відомого автора, який написав свою першу казку.

Дія відбувається у столиці України, де так гарно квітнуть каштани і бузок, багато історичних пам’яток і цікавих людей. Саме там мешкають дивак-професор казкової заврології Чудлик, який знає все про волошкових квітозаврів (це різновид динозаврів, якщо хтось іще не здогадався), та сміливий хлопчик ді-джей Дудка. Там же ми можемо зустріти підступного і жадібного псевдонауковця Хитренка і дурнуватого режисера концертних програм Бориса Шароварного.

Але ще цікавіше не в самому місті, а під ним, бо у печері з давніх давен спить квітозариха Клумба. У лапах вона тримає яйце, розмальоване мольфарами, мов писанку, з якого має вилупитися квітозаврик Бузок. На ногах Клумби м’які домашні капці (і як вони не стліли за тисячі років?), а сама вона виявляється великою модницею і зовсім не проти позніматися для глянцевих журналів.

Маля ж врятує світ від зла, і тому злі сили всесвіту готові на все, щоб пророцтво не справдилося. Готові допомагати злісним прибульцям і негідні люди.

Але кінець-кінцем, як це відбувається у казках для малечі, добро перемагає, а вкрадене яйце силами всіх позитивних героїв і перевихованих негативних повертається до мами. Щоправда, для того Дудці довелося помандрувати на інші планети на дитячому візочку «Люля» з міжпланетними двигунами і заприятелювати з ляльковою принцесою Лялею.

Тут автор обманює дітей, що всі іграшки після завершення земного життя телепортуються на далеку планету у тому вигляді, в якому їх дарували. Правильно, дітки, ламайте іграшки, все одно після смерті вони отримають вічне життя.

Коли квітозарик народжується, зло переможене. Якби так просто все було і в нашій реальності! Ніяких підказок для подолання зла у нашому світі ця книга не дає.

У творі багато політики, стьобу, інформаційного шуму. Якби з тексту прибрати весь той непотріб, то книга «схудла» б щонайменше на чверть.

Політичні діячі власною персоною втручаються у текст навіть в описах і порівняннях.

«Побачити «сонечко» у місті й помахати йому рукою вважалося гарною прикметою. У неї вірили навіть мер Києва і народні депутати з Верховної Ради. Тому коли професор проїжджав повз ці державні установи, всі, навіть найпихатіші, державні мужі вихилялися з вікон, махаючи професору руками і сподіваючись на краще майбутнє» (С.12).

Науковці поводяться як радянські бюрократи, які не навчилися жити у незалежній країні. Вони бідкаються, що грошей на науку держава виділяє дуже мало, що треба посилатися на чужий досвід і приклади, вчитися в іноземців, збирати великі і нікому не потрібні з’їзди вчених, щоб розділити з іншими свою відповідальність, а самим щось робити першими зась. Саме тому Чудлик називає Хитренка «боягузливими бюрократом» (С.27), а в його особі і всю науку.

У цьому контексті одразу з’являються і негідні політики.

«– Я забороняю вам чіпати знахідку! Квітозариха із яйцем – це власність держави і питання про її пробудження ми будемо вирішувати на з’їзді вчених, за погодження президента і Верховної Ради, чергове засідання якої відбудеться за три місяці, бо депутати йдуть у відпустки!» (С.27-28).

Професор Чудлик взагалі протиставляється ледь не всім іншим персонажем, він навіть інколи схожий на чарівника, бо може порозмовляти із хмарами.

Або ще про чиновників і політиків.

«Довелося солідним людям, міністрам і замміністрів, кататися тролейбусом з Майдану до площі Шевченка, а потім у трамваї до Подолу. Вони вже давно забули, що це таке, і не знали, як поводитися. Висовувалися з вікон, голосно розмовляли, плювалися, і, навіть, пробували закурити прямо у салоні» (С.84-85).

Головний же негідник на ім’я містер Пуп є типовим олігархом.

«Нині він – голова правління банку «Пуп-трансінвест», власник нафтопереробного «Жирпупкомбінату» й мережі супермаркетів «ПупОк», почесний директор кінокомпанії «Папа Пуп енд компані», яка випускає серіали про злочинців та тупі розважальні шоу» (С.36).

Це такий збірний образ чи натяк на реально існуючого українського багатія? І нащо таке у дитячій книзі?

У своїй мові цей «персонаж» використовує типові російські ідеологічні кальки у стьобному варіанті. Зараз самі впізнаєте.

«– Нас обдурили. А ще при ній зберігалося яйце, з якого має народитися цей вилупок Бузок, що принесе всім біду під назвою свобода. Адже свобода – це страшна річ! Вона руйнує порядок. Ось чому цей бузовір страшніший за фашистів, гірший за чуму. Мусите негайно вирушити на Землю, викрасти яйце і доправити його на Жлобур. Ну, а потім ми влаштуємо показовий судовий процес над цим квітчастим недомірком і привселюдно його стратимо! Мамаша помре з горя. А нам вже ніщо не завадить скрізь заводити власні правила! Все вільне і незалежне має бути знищене. За нами сила! Добробут за нами!» (С.41).

Проблема ж у тому, що якщо дитина зустріне таку інформацію вперше реалізованою через стьоб, то навряд згодом у реальному світі зможе ці думки сприйняти як щось величне і важливе. Сміх теж може бути отруйним.

Інші негативні герої змальовані з карикатурних «нових руських».

«За п’ятнадцять хвилин двійко бойових пупоноїдів стояли перед господарем струнко. Той, що звався Жабуляком, був схожий на велику пухирчату жабу з носом-трубою і такими самими відстовбурченими вухами. На грудях у нього, почеплений до товстелезного золотого ланцюга, теліпався золотий мобільний телефон. Інший – Пукоок, був увесь червоний, ніби варений рак, банькуваті вирячені очі піднімалися над головою на двох тоненьких, як у равлика, ніжках. Він страшенно соромився своїх очей і ховав їх за коштовними золотими окулярами із затемненими скельцями» (С.40).

А я то думала, що українська література вже переросла штампи 90-х років минулого століття. І так хочеться «пупоноїдів» перехрестити на «путиноїдів» Тьху!

Але до штампів 90-х домішуються сьогоднішні ідеологічні, ще й суржиково-російськомовні поняття:

«Проте у веселому і розкутому ляльковому товаристві бандити почувалися ніяково. Сиділи набурмосені й все сичали: «І чьо оні такі веселі? Їх, чьо, в інтєрнатє в угол нє ставілі і в армії нє білі? Та клоуни вони дешеві, бо жизні настоящей нє відєлі. В тюрмє нє сідєлі, хлєб чьорствий нє жралі, родіну-мать нє любілі, за дєдов насмєрть нє стоялі. тому і веселі» (С.114).

В іншій сцені п’яний Жабуляк учить іграшки народній пісні «Калінка-малінка».

А ось як ще ці двоє розповідають про своє «важке» дитинство:

«– У мене мама звичайна рязанська жаба-ропуха, – хрюкнув носом Жабуляк. – А батька не знаю. Мама казала, що він був Іваном-царевичем, але я їй не дуже вірю. Вона у мене брехлива, особливо як зранку квасу нап’ється. Гикавка тоді її бере: все ква та ква, ква та ква...

– А я в дитбудинку ріс, – зі смутком у голосі приєднався до бесіди Пукоок. – Допитливим був хлопчиськом. Отак одного разу зайшов на кухню, хотів дізнатися, з чого щі варять. Заглянув у каструлю, а вихователька наша Прємудрая Васіліса Ємєльяновна, візьми та й стукни мене половником по голові. А потім питають: чого в тебе очі такі булькаті? Та тому, що в дитинстві по голові часто били – ось чому!» (С.143).

Ще один цікавий персонаж – ручна змія містера Пупа Сєрпєнтіна Сваровська, «чия шкура була геть всипана діамантами й штучними стразами» (С.37), – це образ, який має негативне російське коріння. Вона «вміє віртуозно брехати, лаятися, пити горілку та співати пісні у стилі «кримінальний шансон» (С.37). Сєрпєнтіна навіть намальована у російському кокошнику і розмовляє суржиком з «російським акцентом».

Образ цей на сюжет ніяк не впливає і є вигадкою, вставленою у текст навмисно для приниження чужого народу.

Виникає цілком доречне запитання: невже автор настільки не самодостатній, що не зміг написати казку без політики?

Працює у творі і технологія «Втеча мізків», де науковців Землі перекупають мешканці інших планет. А ще тут є адмірал у відставці Антон Павлович Корито із огрядною бій-бабою Людмилою Станіславівною. Щось таке стереотипно-радянське проглядається у цій родині, що стає просто кисло.

Наявні тут і вже новітні стереотипи. Наприклад, всі фірми та спонсори, кому не ліньки, пропонують свою рекламу і просто таки благають, щоб квітозаври стали їхніми моделями. Але проблема вирішується цілком у традиціях корумпованої України.

«Шароварний жодним чином не міг вплинути на вибір спонсора, бо це вирішувалося на найвищому державному рівні. Ймовірно, мама Клумба та її дитинча рекламуватимуть якийсь солідний банк або нафтогазову компанію» (С.77).

Далі стьоб над сучасною естрадою у такій кількості, що цитати були на цілі сторінки. Назву лише кілька красномовних імен та назв: хор імені Мотузки, хор «Співаємо, Бузок, тобі!», артистка Стелла Забіяка, яка виконує арію Снігуроньки, ансамбль Мирського з гопаком, соліст національної опери Степан Буряк з «Піснею розквітаючого нарциса», ансамбль «Щасливе дитинство» з однойменною композицією, ансамбль свистопляски Міністерства внутрішніх справ із хоралом «З печери на волю!», Віктор Равлик, Павло Сябров, (тут фанфари!) співочий ректор Лавпопський, який не вміє співати без фонограми, дует Жовтоніжок і молода зірка Ліна Каро, яку «дуже любить дружина президента» (С.79). На противагу їм називаються МС Борщ зі Сметаною, ді-джей Лебідь, Рак та Щука, шоу-балет «Шкварки», гурти «Океан Матільди», «Волання репетитора», «Двадцять друга ріка», «Танок на площі Зімбабве», етно-фолк співачка Зоряна Дика, ансамбль «Ліниві вареники» тощо.

Всіх інших читач сам зможе зустріти особливо на сторінках 78-88. Не залишилися в стороні від урочистого заходу президент, прем’єр-міністр і міністр культури. Залишається тільки одне запитання: навіщо весь цей стьоб читачам?

Зустрічається у творі і банальна пошлість. Наприклад: «...у жінок здебільшого при клонуванні страшенно роздувалися губи, груди й інколи сідниці» (С.38). Такі всі жінки на планеті пупоноїдів.

Або змія зізнається:

«-Ш-ш-ш-ш, люблю дєлікатеси, стрази і багатих мущ-щ-ін, – зашипіла гламурна змія, заковтуючи ще живу рибку все глибше і глибше» (С.40).

Асоціативно цей образ змії нагадав мені змію Волдеморта з «Гаррі Поттера», але її бліду і дурну кальку.

Або просто дурощі, неприпустимі у справжній казці:

«– Я тітонька Чавелла, спадкова ворожка, екстрасенс, родова віщунка з діда-прадіда... Знімаю порчу, пророкую долю, розкриваю майбутнє, лікую офісний планктон від прищів і безпліддя, а плазунів і земноводних від корости і геморою!» (С.149).

Фантазія творця цього твору часто обмежується штампами з реальності та радянським казковим спадком. Наприклад, прибульці так погрожують головному герою:

«– Ми посадимо тебе в розжарену піч для випікання колобків...

– Ми пошаткуємо тебе, як дідусеву ріпку...

– Ми зваримо тебе, як яйце Курочки Ряби...» (С.155).

Не обійшов увагою автор і Майдан. Після побоїща журналістів у суді ось як змальовуються події на вулиці:

«На вулиці коїлося те саме. Довідавшись про суворість вироку, прихильники професора (а їх біля залу суду зібралося декілька тисяч) запалили автомобільні покришки, почали тиснути на ряди оточення й будувати вуличні барикади. У міліціонерів полетіли ціпки, бруківка, шматки огорожі. Міліціянти вже збиралися пустити в хід брандспойти та сльозогінний газ, але раптом сталося несподіване» (С.183).

Так-так, як кажуть «тролі» в інеті, прилетіли інопланетяни, якими нам наполегливо радять заселити Україну, лише тоді на нашій землі запанують мир і процвітання.

Я б за такий «майдан» комусь набила пику...

Знайшовся у книзі й переспів. Волошкові квітозаври дуже схожі на драконів із твору Катерини Штанько «Дракони – вперед!». Подібність відзначається навіть у тому, що «злі сили» шиють зі шкури драконів-динозаврів одяг та інші речі.

Висновок: Так, інколи я сміялася над деякими дорослими жартами. Але такий твір зовсім не на мій смак, сірий і плаский у своєму гуморі. Наближення казки до нашого реалістичного світу через нібито кумедні порівняння та асоціації зовсім не вдале. Перед тим, як давати цю книгу дітям, батьки мають обов’язково прочитати її самі.

Маргарита Крук

Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.