субота, 22 грудня 2018 р.

Юрій Ячейкін «Люди без тіні»


Категорія – реалізм, переклад
Вік основної аудиторії – від 12 років
Жанр – пригодницька проза
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - погано


Юрій Ячейкін. Люди без тіні. – К.: Зелений пес, 2004. – 192 с.

«Людьми без тіні» автор називає працівників таємних організацій, серед яких розвідники, агенти, шпигуни. Цей образ уже зустрічався мені в повісті «Агент візантійської секрети». Тут же маємо три повісті про роботу «доблесних захисників порядку і державних таємниць». Повісті настільки різноманітні й рознесені у часі, що після прочитання виникає відчуття, ніби без втручання спецслужб у світі взагалі нічого не відбувається. І, якщо перші два твори цікаві, то останній справедливо може обурити значну частину читачів. Але про це згодом.

Повість «Слідство, якого не було» має історичну основу. Життя відомого письменника Крістофера Марло мало ще один бік – таємний і небезпечний. Марло був агентом, служив своїй державі і брав участь у багатьох важливих подіях свого часу, які вплинули на хід історії. Але людина творча має жити творчістю, хоча не всі автори розуміють цю істину.
«Втрата часу – невідворотна втрата творів...» (С.20) – це справедливо, але дуже сумно й актуально не лише для письменників.
І ось, коли Марло втомився від своєї важливої, але не надто порядної роботи і вирішив зав’язати із спецслужбами, його було страчено. Зрозуміло, що страта була представлена як нещасний випадок, коли друзі побилися сп’яну і Крістофер загинув.
Це цікавий урок: якщо служиш у спецслужбі, маєш усвідомлювати, що колись отримаєш наказ про вбивство товариша, чи хтось інший полюватиме на тебе, якщо схибиш або втомишся від такого життя.
У творі вказується й додаткова причина смерті Марло: написаний ним твір, де розголошуються таємниці, з якими письменник мав справу по основній роботі.
Слідство, якого не було, – це слідство, яке проводить коронер її величності Джон Шорт. Він здогадується про те, ким був загиблий, дізнається багато цікавого про його минуле, у нього є докази заздалегідь спланованого злочину, але сказати про свої знахідки вголос і покарати вбивць неможливо. Це не в інтересах держави. Але чи має право на існування держава, в основі життя якої лежать брехня і подвійні стандарти? Звісно, це питання дискусійне, але мені б не хотілося жити в такому суспільстві.
Марло – найживіший образ не лише у цьому творі, а й в усій книзі. Тому дуже шкода, коли він гине. Ще мене шкрябнуло неявне протиставлення між часом Марло, де спецслужбам усе можна, і героїчним минулим часів сера Френсіса Дрейка, коли важили сміливість і сила, а не хитрість і підступність. Навіть корабель відомого капітана нині стоїть на приколі, цікавий людям виключно як історичний експонат, а його єдиний охоронець – старий пірат, що живе своєю героїчною пам’яттю. Це теж грає на користь протиставленню і змушує замислитися.
Під виглядом «патріотичного обов’язку» спецслужби перемелюють долі багатьох талановитих людей... Читаючи про це, думаєш, що світ аж ніяк не стає кращім, коли владу в ньому загарбують «люди без тіні», хоча це не є авторською ідеєю.
І ще цікава думка звучить у цьому тексті щодо персоніфікованості творчості:
«Робота драматурга, незалежно від того, про які часи йдеться і які особи діють, завжди персоніфікована. Він чує голоси реальних людей, поновлює в пам’яті реальні розмови, шукаючи в них точне, колоритне слово, промовисту деталь, властиву лише конкретній особистості. Це допомагає нам, акторам, сценічно відтворити правдивий образ. Таким чином, у будь-якому творі закладено власний життєвий досвід автора, його світогляд, його ставлення до подій, їх суспільна оцінка. ... Автор завжди спирається, про щоб він не писав, на сучасні йому реалії. Коли йдеться про далеке минуле, відбувається лише трансплантація сучасних ідей у часі. Коли ж мова йде про суто сучасні події, як у випадку з «Герцогом Гізом», усі ці ознаки набувають ще більшої виразності. ... Таке дослідження, як оце ми зробили, неможливе лише в одному випадку: коли до мистецтва береться творчо неспроможна людина. Адже якщо у творі не відбито живої людської особистості, цей твір мертвий для людей. Оця маленька, але суттєва відмінність і дозволяє нам розпізнавати справді талановиту річ і немічний доробок халтурників та графоманів» (С.58-59).
Тобто, твір завжди розповідає про письменника значно більше, ніж йому, можливо, хотілося б, щоб про нього знали сторонні. І про це теж варто замислитися, як авторам, так і читачам.
Герой повісті «Ніндзя Токугави» – молодий і вправний юнак, який за наказом своїх вчителів став на службу до правителя, щоб захищати його і сприяти перемогам у складних політичних справах. Ніндзя можуть багато, досконало володіють своїм тілом, б’ються всім, що потрапляє під руку, бо в їхніх руках будь-яка річ стає зброєю. Це справді люди-тіні, але вони насамперед люди, як би не змінили їхню психіку вміння і спосіб життя.
І молодий ніндзя Хаямі досі закоханий у жінку, яка стала дружиною іншого. Він і не думає неволити Сюрін чи просити її в якості трофея за гарно зроблену роботу. Навпаки, Хаямі покладається на долю, бо під час війни всяке може статися. От тільки доля може обернутися недолею і привести не до щастя, а до горя: закоханий не встиг на кілька хвилин і не відвернув загибель коханої, а вони ж могли бути щасливі...
Повість глибока та емоційно дуже сильно зачіпає, її пам’ятатимеш довго, у тексті передано дух іншої культури, і тому мені дуже прикро, що останній твір перекреслює всі позитивні враження від прочитаного.
В автора можуть бути складні стосунки з Богом, йому можуть замовити певну тему, або він так через текст передає свій світогляд, про що зізнається вустами своїх же героїв. Антирелігійні мотиви були помічені мною ще в першій повісті (насамперед суперечка Марло щодо часу появи людини, який не збігається з біблійним); у другом творі Сюрін відступає від християнства, щоб заподіяти собі харакірі («Адже раб божий спочатку стає рабом людини...» (С.109) – авторське твердження); але третій твір... Ну, чесно кажучи, це вже занадто.
Повість «Справу веде прокуратор» повертає читача у часи страти Ісуса Христа. Тут все суперечить біблійній історії. Прокуратор та його люди (типові спецслужбовці свого часу) – образи позитивні. Вся релігійна християнська система показана як абсолютно прогнила, римські релігійні звичаї завуальовуються і християнству як такі не протиставляються. Натомість відбувається міжнаціональне протиставлення: всі римляни – хороші, а євреї здебільшого – ниці, підлі, дурні, зашорені і кровожерливі, тому релігія їхня – опіум для народу.
Марія Магдалина не грішниця, яка покаялася, а повія до кінчиків нігтів; Лазар – хитрий паскудник, який ухиляється від сплати податків; Іоанн – схиблений старий відлюдник... Ніяких див не відбувається, всі вони – обман, збіг обставин або чиєсь сплановане, логічно обумовлене діяння.
Завдяки ж прокуратору, який не хоче засмучувати свою дружину, замість Назарея розіпнули зовсім іншу людину, яка своїми злочинами заслужила на смерть. Це й пояснює Воскресіння та ін.
Коли я тільки почала читати цю повість і зрозуміла, як далі розвиватиметься сюжет, мене реально почало нудити від такого зверхнього, маніпулятивного тексту.
Як би автор не ставився до релігії, ТАК писати не можна! І нащо подібне друкувати у третьому тисячолітті в серії для дітей? Шкода, що на це навряд дадуть відповідь видавці...

Висновок: Це дивна книга. Вона може бути цікава дорослим не як художній твір, але навряд буде корисною дітям. Остання ж повість викликає бурю негативних емоцій навіть у людей, які не є глибоко віруючими чи мають відмінні від християнства погляди на світобудову.

Олена Кравець

Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.

Немає коментарів:

Дописати коментар