Володимир Арєнєв «Місто тисячі дверей»

Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – 7-12 років
Жанр – сюрреалістичне фентезі
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - погано

Володимир Арєнєв. Місто тисячі дверей. – К.: Зелений пес, 2004. – 192 с.

Володимир Арєнєв. Місто тисячі дверей. – Х.: Віват, 2016. – 224 с.

 

«Місто тисячі дверей» – досить типове фентезі для дітей. Тут є головний герой, який має проблему, у даному випадку це проблема зайвої ваги; не дуже розумні вороги; прикольні друзі і таємниче місце, яке і називається «Містом тисячі дверей».

Це таке перехрестя, куди з різних світів приходять найрізноманітніші істоти. Від самого початку мене не полишало відчуття, що цей світ пов’язаний з «Алісою у задзеркаллі» та з «Алісою у Країні Див», і я не помилилася, коли через півсотні сторінок зустрілася із «чеширськими тарганами» з імператорською манією величі, які, подібно до свого котячого прототипу, також зникають поступово, залишаючи по собі тільки посмішку.

Не зважаючи на те, що у книзі досить багато цікавих вигадок, але відгомін вторинності присутній ледь не у всіх сюжетних ходах та образах.

Отже, про саме місто. Спостерігаємо класичну опозицію кольорового і сірого: місто кольорове, але його будинки, а згодом і двері, замальовують сірою фарбою. Це називається прагненням до порядку, хоча останній мотив на світоглядному рівні не розкритий.

На самому початку автор відверто заграє з читачем, пропонуючи йому перегорнути сторінку. Оскільки цей вихід за межі твору до авторського кабінету ніяк не позначається на сюжеті, інакше його сприйняти навряд можливо. Друге загравання з читачем буде вже наприкінці, коли текст обривається на півслові, ніби далі має відбутися щось дуже цікаве, але так нічого і не відбувається.

Герой у цій книзі один, принаймні, один більш-менш живий персонаж. Це товстун Фімка Бусел. Хоча чому Фімка, а не Химко, як це мало бути українською, незрозуміло.

Неукраїнськість твору не приховалася й у порівняннях. Наприклад, вже на початку знаходимо таке:

«І як ти, мабуть, помітив, Охи трохи відрізняються від таких міст, як Київ чи Москва» (С.15).

А що інших міст у світі немає? Чи оригінал твору був написаний російською, а тоді спішно перекладений заради друку? Про це свідчить і велика кількість російськомовних конструкцій у самому тексті. Наприклад:

«– Ну й темнота-а, – розтягуючи слова, промовила Меліса. – Звідки ж узятися принцесі, поки немає Короля? У нас є тільки заступники – і Короля, і Королеви, і принцеси, між іншим» (С.30).

Залишимо на сумлінні автора особливості державного устрою міста Охи і повернемося до самого твору.

Фімка щойно закінчив четвертий клас, хоча особливих вікових психологічних маркерів в образі також не спостерігається. Він так само міг бути й підлітком, й дорослим, і це аж ніяк не вплинуло б на твір.

Напередодні Фімці неодноразово сниться дивний сон, де він проходить крізь чарівні двері, а тоді випадково, тікаючи від переслідувачів під час гри, знаходить ті самі двері у реальному світі. За ними – дивовижне місто Охи з його строкатими мешканцями, які емоційно майже себе не проявляють. Все дуже рівно, як під лінійку. Спочатку я думала, що це вплив наступу сірості на кольорове місто, але згодом виявилося, що самі кольори тьмяні і невиразні.

З дверима теж не все просто. Немає ніякої логіки чи системності із переходами між світами, хоча постійно наголошується, що людей у місті мешкає незначна частина. Це нормально для сюрреалізму, де логіка може бути взагалі відсутня, але для пригодницької книги для дітей, на мою думку, неприпустимо.

Антагоніст – Сигізмунд Брехло, який наглядає за порядком у місті і хоче загарбати там владу. Звідки у нього, цілком звичайної людини з нашого світу, здібність проникати у сни тих, хто невдовзі помандрує в Охи, не пояснюється. Це класичний картонний негідник без тіні індивідуальності. Він такий самий «Брехло», як Фімка «Бусел», ще там згодом з’являється королівська особа, виконуюча обов’язки правительки «адміральша Бінбоу», яка має відношення до піратства або «Острова Скарбів», звідки було узяте її прізвисько, як балерина до шахтарської праці. Вибачте, не стрималася, але нащо потрібно було давати ці прізвиська героям також незрозуміло.

Хоча прізвиська – ще не найгірше, що можна зустріти у цьому тьмяному сюрреалістичному тексті. У намаганні гратися з текстом, схоже, автор забуває, для кого пише цю книгу. Бо як інакше пояснити появу у творі принцес, які займаються тим, що «качають права» (у позитивному значенні, у сюрреалістичному місті можливо і таке) і міняються титулами та зовнішністю кожного дня?..

Спостерігаються покручені запозичення і на рівні імен. Наприклад, там є герой на ім’я Бульчин Жуск. З першої спроби: на кого схоже? Або чарівник, чиє ім’я запозичене зі скандинавської міфології, – Лонгій-Л’Оккі.

Ще там є гвінпіни (майже пінгвіни), які полюбляють гарти в шашки у «Чапаєва» і тягають за собою свої холодильники.

Чарівництво опущене в район плінтусу, а найяскравіший представник цієї професії настільки дивний, «неуважний із вразливим характером» (С.23), що часом починаєш сумніватися в його психічній адекватності.

«Чарівник і філософ Лонгій-Л’Оккі був неймовірно вразливою особою, хоча зовні виглядав особою вражаючою» (С.83) – це одне з авторських представлень цього персонажа. Хоча де там те, що може «вразити», також залишається загадкою. Забагато віри в авторській правоті і замало реальності у цьому тексті.

Чарівників також називають «рецидивістами», ставлячи в один ряд із «дрібними хуліганами», тощо. І це при тому, що весь світ прямо-таки має бути просякнутий магією.

Ідемо далі. Читача мав би злякати паперовий світ, скопійований з нашої реальності, де на Фімку з волі Сигізмунда нападають динозаври, якби цей світ так сильно не нагадував американські жахи у мультиплікації. Знаємо й «Кароліну в країні Кошмарів», й інші приклади.

Дещо у творі таки є миле, як то Цвинтар Невиконаних Обіцянок, мракковари – самовари з пір’ям, які харчуються сонячними зайчиками з інших світів, дороговказні нитки у палаці-халупі чи «правова система» обслуговування живих будинків, але мені цього всього було замало. Хоча від самих будинків, які розмножуються брунькуванням мене покоробило.

Або такий приклад:

«Відьми на старомодних пилососах мчали на своє відьмацьке збіговисько у бік Не Зовсім Лисої Гори – густо порослого ялинником пагорба. Звідти доносилися перші «Ой!», «Ух!» і «Ну от, знову промахнулася!» Це новоприбулі здійснювали посадку – не м’яку, а яку вже вийде. Повітряна куля зітхнула і подумала, що пилососи все-таки не зовсім досконалі літальні апарати, адже вони не створені для польотів у небі. Так само як і мітли. Але відьми – вони ж відьми, їм потрібно, так би мовити, тримати фасон. Навіть якщо при цьому доводиться приземлятися на ялинові лапи» (С.140).

Без коментарів, одним словом...

Сюрр присутній як у вчинках, так й безпосередньо в описах.

«Гвінпіни з їхніми холодильниками жили в спеціальному залі, розташованому в Будинку Порядників на першому поверсі. Сам зал нагадував шматочок полярних рівнин, обережно вирізаний і перенесений у приміщення разом з усім, що там є: з вітром, кригою, морем і навіть полярним сяйвом» (С.73).

І як дитині це уявляти? Чи закони фізики можна зовсім проігнорувати?..

Та вже зовсім абсурдним є натяк наприкінці, що Королем-Малярем, який намалював перші двері і все місто, виявився батько головного героя. Це тоді виходить, що Фімка родом з іншого світу чи як?

І подібних нестиковок у творі дуже багато.

Щоб вкластися у потрібний для друку обсяг, до повісті про місто Охи додано ще одне, зовсім безпомічне оповідання – «Як дурневі поталанило».

Це чергова у безкінечному ряді переспівів переробка багатостраждальної Царівни-Жаби. Щиро кажучи, мені не було смішно, а ледь не знудило. Дітям це оповідання протипоказане.

Наведу лише одну цитату:

«Нецілований, – зрозуміла ропуха. – Це добре. Якби ще дійсно чистокровним виявився... Нині цариці такі непостійні!» (С.188).

На цьому крапка.

Висновок: В усіх творах багато запозичень, персонажі не живі, а деякі сюжети межують з абсурдом. Якщо автор і намагався відтворити дух аніме, на мою думку, то успіху не мав. Книга залишає неприємний післясмак штучної їжі.

Дарина Пилипенко

Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.