Сергій Холоденко «В іншому вимірі»

Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – 10-15 років
Жанр – фентезі
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - не справило особливого враження

Сергій Холоденко. В іншому вимірі. – К.: Зелений пес, 2005. – 192 с.

До цієї книги увійшли дві фентезійні повісті «В іншому вимірі, або острів поблажливості» і «О, Генію». Між собою твори поєднані тільки прийомом розповіді від першого обличчя, коли головний герой оповідає історію своїх пригод.

«В іншому вимірі» починається з того, що герой прокидається після «великого бодуна» у якомусь дивному місці, точніше на острові, населеному дивними людьми та істотами. Після перепою і не таке може примаритися, це не дивно, хоча як літературний прийом у сучасних книжках подібне не використовував тільки лінивий.

Невдовзі виявляється, що все не настільки погано, і те, що бачить персонаж, – зовсім не глюки. На цього героя тут чекали, з його приходом пов’язують важливі події, йому довіряють і вірять. Хоча чим герой-п’яниця заслужив на подібне ставлення, так і залишається незрозумілим.

Так само, за фентезійною традицією, у творі багато пояснень і роз’яснень, але, оскільки вони більше подаються, як умови певної гри, то також не викликають емоцій і не спонукають до запам’ятовування.

Іноді фентезійна умовність стає абсурдною. Наприклад:

«– Річ у тім, що існує обмеження. Дорога допомагає не більше як 33 істотам один раз впродовж сімох днів» (С.36).

Населяють острів люди з незвичними іменами, що полюбляють носити типові фентезійний одяг і прикраси, а також різноманітні дивні монстроподібні створіння. На острові багато чудернацьких істот, але всі вони настільки вигадані і сконструйовані за допомогою уяви, і не мають міфологічного коріння або й просто логіки походження, що, чесно кажучи, зовсім не запам’ятовуються.

Періодично деякі з народів, що населяють острів, нападають на інших. Якраз наближається новий виток цієї природної ворожнечі.

Певно, щоб довести, що він таки чогось вартий, головний герой підтримує майбутню війну аборигенів, допомагає, рятує, геройствує, при цьому класично не забуваючи прагнути повернутися додому, що властиво кожному «попаданцю» такого типу.

Є в цього персонажа й своєрідна страховка, щоб залишатися живим і неушкодженим, – годинник з таємничим каменем, який був одним із подарунків на день народження в реальному світі.

Він крутий, а його найсильніша зброя – лайка і матюки, що саме й допомогло під час вирішальної битви.

«Зле добро вийде з твого серця і прожене зло, ставши добром» (С.69) – ось так фальшується сила слова і легітимується використання матюччя.

Взагалі-то, головний герой у багато чому перевершує в своїх здібностях мешканців острова, а це не може не викликати нудьгу.

У позитивне ж перетворення героя після повернення абсолютно не віриш: кинув палити, маже перестав лихословити і випивати – а з якого дива?..

Друга повість «О, Генію» ще більш квестова, ніж попередня. Принц, щоб врятувати своє Королівство на Межі Світу відправляється до таємничої істоти, яку називають Генієм. Щоправда, що мається на увазі під цим словом – неабиякий талант чи втілення стихії, так до кінця і не стало зрозумілим.

Щоб дістатися замку, де мешкає геній зі своєю родиною, разом із друзями принц подолав дуже багато. Вони йшли загоном у сімнадцять людей через землі Темного Краю, минули Долину Глибоких Тіней, які оберталися проваллями, Землю Страшних Колючок, що оживали і виростали до величезних розмірів, рівнину Вогненних Змійок, де мешкає живий вогонь, тощо. Доводиться принцу політати на прозорому килимі-літакові і зустрітися з дивною істотою жіночого роду, що є стражем фінальної таємниці.

Як у типовій комп’ютерній грі.

І чим далі, тим менше у головного героя попутників, у замок Генія він приходить сам.

Не обходиться і без кохання. Головний герой миттєво, до нестями і взаємно закохується у доньку Генія й врешті-решт, на мою думку, отримує її в якості трофею за свої перемоги і поневіряння.

Особисто мене принц не вразив, бо не сприймався як живий. Дивувала його шаблонна поведінка й особливо здібності до математики і геометрії, які проявилися лише показово одного разу.

Виникали у мене й сумніви щодо автентичності тексту. Наприклад, у першій повісті, коли головний герой так палко реагує на «слов’янську берізку», відходячи від гурту, щоб справити нужду.

Під час читання обох повістей мене не полишало відчуття, що текст можна було значно скоротити і для того, щоб події були більш концентровані, й у мовному аспекті, бо досить багато фраз так чи інакше не несуть в собі смислового навантаження і ніяк не збагачують твір.

Про що б не була книга, але я глибоко переконана, що вона має бути зі смислом. Тут же ж маємо класичний приклад типового розважального фентезі у першому випадку, і намагання створення філософського фентезі – у другому. На превеликий жаль, обидва твори не вражають оригінальністю і стають звичайними квестовками з героєм-переможцем у головній ролі.

Також в обох випадках таке враження, що до висновків героїв підводили штучно, і їхнє розуміння життя насправді їм не належить, бо не є прожитим. В результаті мораль декларативна і недієва.

Висновок: Хоча обидва твори мають в собі цікаві зерна, але в цілому, на мою думку, штампів та стереотипних ходів було надто багато.

Дарина Пилипенко

Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.