Іван Андрусяк «Хто боїться зайчиків»

Категорія – для малечі
Вік основної аудиторії – до 7 років
Жанр – казка
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - не справило особливого враження

Іван Андрусяк. Хто боїться зайчиків. – К.: Грані-Т, 2010. – 72 с.

Хто боїться зайчиків, які традиційно самі боягузливі? Зайчиків бояться Дибайли. А хто такі Дибайли? Ті, що не ходять, а дибають.

Значення слова: дибати – повільно і важко або невміло переставляти ноги, шкандибати, дибуляти.

То це слово не має позитивного емоційного заряду, а в контексті цієї книги, дибати – це єдиний спосіб пізнавати світ, тобто, значення позитивне. Не кажучи вже про те, що це слово і похідні від нього просто дуже швидко набридають.

Завдяки цьому базовому визначенню та іншим маркерам цю історію можна легко віднести до «родинних». Тобто, звичні виключно в окремо взятій родині слова та визначення переносяться у книгу як загально прийняті поняття. Така собі «родинна міфологія», цінна для тої родини, в якій створена, але часто незрозуміла іншим.

Так і з цією книгою.

У родині Дибайлів є Тато, Мама, Дідусь, Бабуся, Братик, Сестричка і Найменше Дибайленя, з яким і відбувається найбільше пригод. Кожний із цих персонажів має свої характеристики, які не суперечать типовим образам членів родини. Хоча не можна не відмітити, що тато у цій історії любить і вміє куховарити, що не може не радувати.

Бабуся ідентифікується по Чарівній Кишеньці, з якої дістає всіляку смакоту, а дідусь упізнається по любові дивитися телевізор, і телевізорів у нього ціла кімната.

Телевізори – окрема тема, яка також кочує з книги у книгу. Улюблене захоплення тата – «дибайбол» (по-нашому футбол), маму ж не цікавили навіть «мухомоди», а «сіриали» вона дивилася крадькома від інших, бо вважає, що телевізор шкодить уяві, і Твердий Характер не дозволяє їй захоплюватися телебаченням. Хоча таке «перекручування» слів для мене так і залишилася незрозумілим.

Дідусь же спілкується з телевізорами до того моменту, поки ті не починають показувати щасливих рожевих зайчиків, яких він мріяв побачити все життя. Чи то тільки в мене пройшла асоціація з білочками?..

Хоч твір і називається «Хто боїться зайчиків», але значна його частина присвячена родині Дибайлів. Зайчики ж виступають як «інша сторона», бо між Дибайлами і зайчиками оголошено іграшкову війну, де найважливішим є сміх.

«Саме так – сміх, бо він і є головною Заячою зброєю.

Яка зброя у справжній війні? Звісно, мечі-шаблі-автомати-кулемети-гармати-ракети-танки-і-всіляка-інша-така-ж-несусвітня-дурня...

Хіба може порядний Зайчик узяти таку гидоту до рук, чи то пак, до лап? Та ніколи в житті й нізащо в світі!» (С.10).

І хіба можна обійтися у творі про зайчиків без вовка? Вовк тут добрий і самотній, хоче дружити із зайчиками, а «війна» скінчиться взаємним порозумінням між зайчиками і Дибайлами.

Є у творі і своє Світове Дерево – це Горіх, під яким любить гратися Найменше Дибайленя. Горіх уявляється малечі цілим світом, а то й Космосом, де білка схожа на комету. А ще із заморського яйця, яке уронила Ворона, вилуплюється крокодильчик. Хоча нащо вводити до оригінальної казки Курочку Рябу, яка захотіла стати Квочкою, теж зостається незрозумілим.

Оскільки Дибайли казкові істоти, то у них і казкове господарство, а тварини можуть розмовляти – частина книги присвячена саме їм.

Не обійдений увагою у політичний мотив «антивлади». Спочатку діти гралися у халабуду, в яку можна було зайти лише завдяки документам – «найсправжнісіньким, себто, з печаткою» (С.61), яку поставила секретарка Свиня Льоха, і на яку образилася Корова Гонорова, яка теж хотіла бути секретаркою. У халабуді панувала «Залізна Дисципліна», Президентом Халабуди став старший брат, а Прем’єр-Міністром Халабуди – сестричка, яка одразу ж розвинула «Бурхливу Діяльність».

Чи то я така зіпсована політикою, але хіба нікому більше у цих образах не вбачаються реальні українські політики?

Згодом сестричка влаштувала переворот і захопила владу. Але закінчується ця лінія напрочуд неоднозначно:

«Але вони вже ніколи не гратимуться у владу, бо знають, що справжню владу має лише Любов. І керується вона Ніжністю і Добротою» (С.66).

Гарна думка, але чи не натякає вона на те, що потрібно взагалі триматися подалі від будь-якої державної влади?..

Родзинкою книги стали ігри, в які автор пропонує погратися зі своїм малюком: «Летить-летить пташка...», «Маленя на конику стрибає...», «Музичні інструменти», а тоді й у Дибайлів, Зайчиків та інших персонажів.

Твір розрахований на читання вголос, у ньому багато зайвих слів, які сприймаються як фон, що явно заважатиме розумінню сюжету та його логіці розгортання. У цьому випадку насамперед важливий процес читання з батьками, які можуть коригувати зміст відповідно до досвіду власної родини. Можна навіть сказати, що це читання по ролях, бо деякі розділи мають підзаголовки «для тата», «для мами», «для дідуся» тощо.

Висновок: Специфічна і не завжди зрозуміла книга, яка є набором історій, що переплітаються між собою завдяки наскрізним персонажам. Щоправда, особисто на мене вона ніякого враження не справила.

Дарина Пилипенко

Інші думки про книгу:

Т.Хмелєвська "Про 'Зайчиків' Андрусяка: світла енергія" - http://www.bbc.co.uk/ukrainian/entertainment/2010/11/101115_review_khmelevska_andrusyak_sp.shtml

Наталя Марченко "Іван Андрусяк. "Хто боїться зайчиків"" - http://www.chl.kiev.ua/key/Books/ShowBook/11

"Іван Андрусяк. "Хто боїться зайчиків"" - http://www.bbc.co.uk/ukrainian/entertainment/2010/10/101019_book_andrusyak_zaychyky_sp.shtml