вівторок, 3 листопада 2015 р.

Олександр Есаулов «Чорні археологи. Справа №2»

Категорія – реалізм, переклад
Вік основної аудиторії – 10-15 років
Жанр – пригодницький детектив
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту – дуже добре


Олександр Есаулов. Чорні археологи. Справа №2. – Вінниця: Видавництво «Теза», 2012. – 154 с.

З дитинства мені полюбилися дитячі детективи авторства Енід Блайтон, інтелектуальні, психологічно достовірні і пригодницькі, вони приваблювали і змушували шукати все нові і нові історії про невгамовних друзів-детективів. Єдиним мінусом у цих повістях було те, що дія відбувалася у зовсім інших реаліях, і багато що доводилося приймати на віру, покладаючись на логіку та інтуїцію іноземних героїв.
Твори Олександра Есаулова інші, вони так само логічні і пригодницькі, але дія відбувається тут, в Україні, за сучасних умов, і тому український читач здатний сам будувати логічні лінії та аналізувати події.

Головними героями твору є двоє друзів Михайло і Льоха, які жартома називаються Холмсом і Ватсоном, та сестричка Льохи Настя, яка має прізвисько мадам Бонасьє. Вона займається спортивною гімнастикою, що вже не раз знадобилося їй у житті. Це справжній вихор: Настя нічого не боїться, у цій дитині рішучість і сміливість поєднуються з розумом і чуйністю. Тому навіть великий сторожовий собака реагує на неї незвично, дівчинка здобуває його прихильність цукеркою, але ще більше – ласкавим добрим словом.
Видно, що ця книга не є початком історії про дітей-детективів, але до мене вона потрапила першою. І тому можу сказати, що і з другої частини цикл сприймається абсолютно адекватно, герої зрозумілі, а натяки на минулі події читаються без якихось додаткових зусиль.
За сюжетом цієї книги на руїнах старої церкви біля олтаря Михайло знаходить нещодавно вириту яму, а в ній присипаного землею мертвого чоловіка. Страшно? Так, саме страшно, а не весело, як це часто буває у подібній літературі, і дуже добре, що у цій книзі зображені нормальні емоції.
Головна ж детективна інтрига не у смерті цієї людини, а у тому, що саме шукали на місці старої церкви чорні археологи. Невимушено, вписуючи історичні відомості у сюжет, показується, що знання про минуле важливі і для сучасності. Завдяки трьом смугам попелу герої дізнаються, що церква ставала попелищем частіше, ніж вважалося, а по знайденому розсіченому шолому визначають рік однієї з пожеж.
Мені багато сподобалось у цій книзі. Щонайперше, що герої не є комп’ютерними дітьми, адекватно ставляться до реальності, а віртуальний світ використовують виключно як інструмент для пошуку інформації. Реальність не відступає перед віртуальністю, наприклад, Михайло дуже любить рибалити.
По-друге, динаміка у книзі досягається за рахунок монтажу сюжетних ліній. Читач бачить не лише те, що роблять діти-детективи, а й може спостерігати за діями злочинців, зазирати в їхні думки.
Інтрига крутиться навколо старовинного скарбу, про який дізнаєшся все більше і більше: діти шукають скарб і паралельно злочинців, а чорні археологи розшукують нумізмата, який купить у них монету зі скарбу. Вони не знають справжню ціну своїй знахідці, а колекціонер себе не тямить, побачивши монету чеканки князя Данила Галицького, бо вважається, що у той час своїх монет на нашій землі не було. Емоції цього колекціонера змальовані напрочуд вдало.
Чорні археологи Марципан, Будильник, Туз – дуже різні, це бачиш одразу. Вони на різне і здатні: хтось може й убити, а комусь млосно побачити у попелі кістки давно загиблих.
Туз гине через свою жадобу, бо його знесло, коли він побачив відкопаний скарб: хто хоче все, не отримає нічого. А ось бабусю, яка згоріла у своїй хаті у сусідньому від Горобинівки Княжполі, шкода – не така має бути плата за те, що впустила до хати чужих людей. Але у тому теж проглядається невблаганна реальність.
Злочинці не картонні і не карикатурні, вони справжні і небезпечні. Вони бандити. І тому цілком згодна, що Бонасьє вчинила нерозважливо, коли полізла у будинок, де в свого товариша Клешні зупинилися злочинці. І я справді зітхнула з полегшенням, коли злочинці відпустили свою полонянку, лише давши їй раз по п’ятій точці. Злочинці теж люди, а кров таки буває зайвою...
Ще мені сподобалося, що діти не поводяться як супергерої, лише за якими правда. Коли треба, вони і до міліції звернуться, і до свого вчителя географії Костянтина Івановича підуть, бо довіряють йому і поважають за щирість і великий багаж знань. Нормальні діти, чию поведінку і спосіб мислення хочеться наслідувати.
Але найбільше таки мені сподобався перехід від однієї до іншої точки зору: дружба дітей-детективів, недовіра крадіїв, захват нумізмата – усе це можна не лише бачити, але і відчувати завдяки тому, як написано твір. Й останньою нотою у цій творі стає побачене на власні очі завдяки авторському погляду, як у давнину єпископ Мемнон ховав скарб, що дійшов до наших днів.
Хай не дістанеться скарб нікому... Дуже неоднозначний персонаж, що надає детективному твору несподіваної психологічної глибини. Одна деталь, але яка то емоційна кульмінація...

Висновок: Із великим задоволенням слідкувала за пригодами дітей-детективів, а юним читачам буде ще й корисно багато дізнатися про історію рідного краю, усвідомивши, що історія жива, і саме тому не має бути забута.

Дарина Пилипенко

Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.
 

Немає коментарів:

Дописати коментар