пʼятниця, 13 листопада 2020 р.

Анастасія Левкова «Старшокласниця. Першокурсниця»


 

Категорія – реалізм
Вік основної аудиторії – від 12 років
Жанр – шкільна проза
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - добре

Анастасія Левкова. Старшокласниця. Першокурсниця. – Л. : Видавництво Старого Лева, 2017. – 336 с.

 

Писати психологічну прозу, прив’язану до епохи, дуже важко. Потрібно враховувати психологію покоління, про яке пишеш, а також те, як сприймуть написане читачі. А час змінюється дуже швидко, реалії стають іншими, за ними практично неможливо встигнути, сам текст старіє. Неймовірно складно досягти балансу у такому тексті, щоб й епоху правдиво показати, і не надто віддалити героїв твору від читачів.

Авторка цього твору вибрала безпрограшний варіант – зробила документ епохи, не заграючи з аудиторією. Хочеш знати, яким було життя молоді на початку нового тисячоліття в Україні, – читай цю повість у двох частинах. Цей щоденник вела дівчина, яка мешкала у Києві у 2001-2004 роках. Іноді авторка ще й коментує деякі реалії, які можуть бути не зрозумілими сучасним читачам.

Це непростий час для України: час дуже повільного розвитку, а на думку деяких дорослих – застою. Технології, звичні для нас сьогодні, тільки приходили в Україну. Комп’ютери та інтернет були не в кожній квартирі і вважалися предметом розкоші, фотографії на плівці, а не в цифрі, відеомагнітофон і мобільний телефон – теж розкіш, ніхто не зависає у соціальних мережах, бо про них майже не знають, у вузи вступали не за ЗНО, а складаючи іспити, а подорож за кордон – подія, бо розкіш, фінансово доступна обраним, тощо. Це час, коли в країні вперше почали вшановувати жертв голодоморів та героїв бою під Крутами... Тільки хіба це було ще за президента Кучми, а не за Ющенка?..

Головна героїня мешкає у маленькому містечку, вона навчається у старшій школі і розуміє, що на навчання обов’язково поїде з дому. Вступ і дорослість – для неї синоніми. А клуби "Орфей" і "Тарантіно" в маленькому містечку – це дитинство і юність, які швидко переростаєш. Навколо останнього розважального закладу, щоправда, розкидані бульбулятори (С.35), але то таке, більшість теж переростає і це.

Як і в майже кожному сучасному творі для підлітків, тут теж піднімається тема місячних. Але тут сюжетне рішення дуже незвичне: "Ще у такі дні я, як ніколи, відчуваю, що Бог – десь поруч, що Він мене теж дуже любить. Саме у дні місячних я, як ніколи, відчуваю свою жіночність. Жіночність і Всесвіт навколо нас, і Любов" (С.108). І про важливі для жінок теми найкраще розмовляти з мамою, що головна героїня і робить. Вона дуже поміркована і розуміє, що "Є люди, які трапляються "під настрій". Головне – це не загратися з їхніми та своїми почуттями. І не зробити "під настрій" дитину" (С.208).

Головною ж темою твору є вступ до "Касталії" і навчання там – так називає головна героїня Києво-Могилянську Академію, на її думку, найкращий навчальний заклад країни і єдиний, де не беруть хабарів, тому там збирається еліта, найрозумніші і найталановитіші. Навколо цього крутиться сюжет. Хабарі ж настільки укорінилися в життя людей, що навіть близькі не вірять, що дві дитини в родині можуть вступити без грошей, бо розумні. А під час всеукраїнського захисту наукових ідей з державотворення головна героїня переконується, що дітей ніхто не слухає, нікому не цікаво, про що вони говорять (С.155), – така ось країна вимальовується. Зрозуміло, що в академії все навпаки. А головна героїня настільки розумна, що має перше місце у рейтингу під час вступу.

Друга ж тема – закоханість та супутні їй речі, як то розмір грудей, дискотеки, косметика, стильний одяг. Героїня шукає свою другу половинку, а більшість її дописів у щоденнику присвячені почуттям до протилежної статі, або просто хлопцям, своїм та однокласниць. Дівчина має бути закохана, бо інакше живе даремно, і це філософія всього твору.

Оскільки щоденник суто "дівчачий", іноді навіть трошки стереотипний, прочитати книгу буде корисно і хлопцям, щоб зрозуміти, що може бути в головах деяких дівчат.

Формат щоденника зобов’язує до використання великої кількості деталей і несуттєвих подробиць, що створює відповідну атмосферу.

Україна у той час роз’єднана. Є "Схід" і "Захід", які знаходяться то в діалозі, то в конфлікті, й історично поєднаються лише у 2004-му році.

А поки бачимо таке серед істориків:

"В Луцьку нам показували замок, возили у Берестечко – місце битви козаків із татарами проти поляків. Вечорами ми спілкувалися з усіма, хто був на олімпіаді, а одного вечора... У нас виникла ТАКА ДИСКУСІЯ... Почалося з того, що луганська група посперечалася зі своєю керівничкою на тему Радянського Союзу. Вчителька казала, що там було добре, а учні – що це був злочинний режим і доброю була тільки пропаганда, яка, зважаючи на позицію вчительки, діє досі. Це було в їдальні, тож приєдналися й інші. За ту вчительку заступилися її колеги з Харкова й Криму. Але діти – харків’яни, кримчани, луганчани – наполягали на іншому! Словом, ми перейшли в якусь залу гуртожитку, стали у коло, і кожен висловлювався на тему України радянської, російської, української. Я сказала, що Росія досі не перестала бути імперією, тільки змінила назву. Всі після цього заплескали. Під кінець ми заспівали гімн, поклавши руку на серце.

Це було щось неймовірно-дивовижне! Дехто з учителів аж сльози втирав. Звісно, не з тих радянських.

Але з тими захисниками радянщини ми все одно потім усі приязно спілкувались" (С.94-95).

Головна героїня – представниця російськомовного "Сходу", який слухає московську попсу, не знає традицій. "Схід" і "Захід" протиставляються не на користь "Сходу", і будь-який подібний поділ не є добрим: "Словом, ідею не підтримали. А я взяла цю ідею від Олесі – торік її курс ходив з вертепом по викладачах. Каже, було дуже весело, багато класних вражень і спогадів. Але це Львів з його традиціями й університет з розумними дружними людьми, а це – радянська Україна, якій нема жодного діла до традицій, і школа, де сидять зашорені старшокласники і тільки й думають, як не просрати свою медаль" (С.175). Або коли Олеся засуджує традицію – йти на Останній дзвоник у радянській шкільній формі (С.195). Так само і з вірою, яка на "Заході" справжня, а на "Сході" – тільки ритуали (С.240).

Типова для того часу постмодерна любов до ігор проявляється і в житті героїні, хоча вона не дуже розуміє, чому так поводиться. Зокрема, це дати прізвисько КГБ вчительці математики Катерині Григорівні Бабич, не думаючи, що називають людину страшною репресивною радянською структурою. Це не добре, якою б та вчителька не була і скільки б не видурювала у батьків гроші на репетиторство їхніх дітей, бо їй треба добудувати хату, вона не гребує шантажем і крадіжками (С.53) та збирає данину "хто буряками, хто самогонкою, а хто берцами" (С.55). А ближче до випуску у неї взагалі починає дах їхати: "На днях вона нам сказала: "Повторюйте за мною: "Миииии тупіііііі". Ми були в шоці, сиділи мовчки. Думали, може, їй уже зовсім дах поїхав, може, час викликати швидку? А вона сказала: "А хіба не тупі? Подивіться на ваші самостійні, ви, найкращий на всю область клас!" (С.55). Хоча своє вона таки отримала у вигляді переводу в іншу школу і повного бойкоту її уроків дітьми. А от директора на прізвисько Мудрик, який і зробив з гімназії зразково-показовий навчальний заклад, міськвно знімає з посади, звинувачуючи, що той замість уроків праці поставив додаткову інформатику (С.91).

Система освіти розвалюєтсья зсередини, тому, наприклад, новий директор зняв з посади фізрука, бо той не захотів ставити директорській дочці найвищий бал зі свого предмету (С.142), вчителі ставлять оцінки не за якість написаних творів, а ті, на які, на їхню думку, заслужили учні (С.176), а деякі мають розцінки на оцінки, хоча останнє зло не в гімназії, де вчиться героїня (С.197).

Ще в їхній школі є вчителька української мови і літератури "Купіть Книжечку" (С.22), яка постачає дітям твори зі шкільної програми (суто класику), бо в містечку немає жодної книгарні (С.45). Або ігри проявляються, коли дівчата дають хлопцям прізвиська, похідні від "лох", – Лохопед або Лохнес (С.26). Або коли їхнє школярське "гопство" зірвало виставу про життя Василя Стуса, що актору довелося перервати виставу і виховувати малолітніх невігласів (С.28).

У щоденнику героїня демонструє дещо стереотипне розуміння патріотизму:

"На відкриття симпозіуму в Будинку вчителя (це ж там засідала Центральна Рада!) зібралися діти, їхні керівники груп, ліцеїсти Українського гуманітарного ліцею, директорка УГЛ, всілякі голови Печерської райдержадміністрації і тири-пири.

Відкриття розпочали ліцеїсти – вони вийшли у вишиванках і заспівали. Хтось із учасників позаду мене сказав: "Це – не патріотизм". І я була згодна. Згодна, що вишиванки й пісні – це не патріотизм" (С.156).

І попри подальші роздуми героїні над проблемою, факт залишається фактом. Але хіба якщо вдягаєш вишиванку одразу стаєш псевдопатріотом?..

Добре, що головна героїня має сміливість зізнатися собі, що у шкільних творах ніколи не писала своїх справжніх думок, а висловлювала те, що від неї хотіли почути, "сипала" цитатами, на які мала добру пам’ять, а частину перефразовувала чи приписувала собі, і за ці твори отримувала нагороди і схвалення (С.250). Але це проблема самої героїні, а не творчості в цілому, і війна з метафорами, які, на її думку, є набором слів, і тепер обурюють дівчину, це також її власна проблема неадекватного використання тропів. Імовірно, тому її найбільше у студентській газеті цікавить рубрика "Хворчість" (від "хворіти»?) та інформація про внутрішні університетські справи (С.253).

Тому сучасна українська література (здебільшого "сучліт", але за тих часів іншого не було) та нове прочитання деякої класики, пісні, традиції і все інше, що несуть представники "Заходу", для неї стає одкровенням. Пізнаючи українське, дівчина починає краще розуміти себе, долає проблему ідентифікації, дізнається про існування негласної інформаційної блокади для всього українського.

Її вподобання і світогляд у літературі окреслюється кількома фразами дуже чітко: "Не знаю, як кому, але мені Шевченко дуже далекий. Я не розумію, як його можна цінувати в наш час, коли після нього написано стільки всього значно цікавішого й геніальнішого" (С.282). І трохи раніше: "Читаю "Перверзію" Юрія Андруховича. ... Це не Павло Загребельний, не Ліна Костенко, але це так по-сучасному, так іронічно, дотепно, без депресій для читача (хоч і з депресіями у героя). Сама навіть мова цього твору не дозволяє впасти у депресію! Героїв старших письменників можна поважати, а в героїв Андруховича можна закохатись" (С.275).

І так справді було... до 2014-го року, коли виявилося, що "сучліт" не допоможе вистояти у боротьбі, а от Шевченко...

А мовне українсько-російське питання починається для неї ще у школі, хоча іноді героїня вже тоді надто "правильна" або розважлива, та, ніде правди діти, мовне питання актуальне і досі: "І взагалі, це спілкування російською з ровесниками мене, чесно кажучи, кумарить. Головне, що весь наш клас і, певно, вся гімназія між собою спілкується українською. Але наша школа ділиться на гімназію і "просто школу". У класах "просто школи" говорять російською, навіть ті, у кого вдома – українська. Кицюндра з Красівським вчаться у "просто школі" і теж розмовляють російською. Я й сама поза класом переходжу на російську. Чому? Бо мені незручно говорити українською, коли всі інші спілкуються російською. Говорити українською – це поставати перед усіма заучкою, бути "з гімназії", яку всі вчителі страшно люблять, а всі учні – страшно не люблять, бо ми всюди виділяємось. Говорити українською – це бути "слишком умной". Мої нові знайомі вважатимуть, що я хочу показати, яка я розумна й серйозна, "дєвушка с принципами". А значить, я не зможу стати в цих компаніях своєю" (С.23-24).

Хоч як селючку не сприймають, і те добре. А от однокласниця Кицюндри україномовних хлопців вважає "селом" (С.62). Мовне ж питання для "Сходу" вирішується просто, про це кажуть харківські подруги Олі: "Це ж так цікаво! Ми б говорили українською, просто в нас немає приводів нею спілкуватися" (С.285-286).

А Львів – то взагалі окреме королівство: "Добре, що в мене є Олеся та її Львів, де є книжечки і ще багато цікавого. Наприклад, такі слова, як "зупа" замість "суп", "крісло" замість "стілець", "мешти" замість "туфлі". Я вже трохи говорю по-львівськи! Але Олеся, до речі, ніколи не каже у Львові на суп – "зупа", а на туфлі – "мешти". Тому її називають москалькою. Хе-хе, з нас такі москальки, що капець. Бо ж тут нас називають націоналістками" (С.69). Бачите, як все умовно? Бо ці "львівські" слова – то насправді полонізми, якими там дорожать, а за якийсь русизм готові зжерти. Це суто подвійний стандарт, як й отримати ярлик націоналістки за знання рідної мови.

Цікаво показана одна людина (з подібних потім виростуть відомі за наших часів "ватники") – цьому чоловіку за радянських часів жилося краще, і він того не приховує:

"Штука в тому, що старий Ковалів (він Маринці не рідний тато, тому в них різні прізвища) – за Росію. Як я зрозуміла, для нього Росія – мірило всього. Там усе правильно і добре, а тут – неправильно і погано.

Якось сперечалися про мову: він приколювався з деяких українських слів. Сказав, що слово "вхолостую" перекладається як "яловий хід". А яловий – це, мовляв, безплідний. Коли я це почула, то сказала: "Який класний переклад! Справді, цей хід працює без наслідків, наче безплідний, яловий". А він: "Но холостой – это же не бесплодный!

Я спробувала йому пояснити, що не все в інших мовах має вигляд так, як у російській. ... Навела приклад, який першим спав на думку, але Ковалів не розумів, про що я. Він вважає, що українська, якщо й має право на існування, то лише в тому випадку, коли повністю дублює російську. Він, звісно, так не казав, але це зрозуміло" (С.133).

Або інший "ватний" варіант: "Никогда бы не подумал, что Ницше может быть на украинском. ... Понимаете, я, конечно, знаю, что державна мова – украинская, но, чесное слово, мне казалось, что это только для песен и для звернень президента на Новый год" (С.298). Людина, яка читає і спілкується українською, для нього "чудернацька звірушка" (С.299), як це сприймає головна героїня. А ще він упевнений, що його співбесідниця родом із Західної України. І таке сприйняття україномовних справді було до 2014-го, а далі все змінилося, й українська мова вже ніде не викликає здивування.

Не обійшли стороною у творі і питання влади та її образу, який аж ніяк не позитивний. Дуже прикро, що він нічим не збалансований: "А ще, я завжди знала, що багато хто пов’язує незалежну Україну з її владою. З її недолугою, дурною, корумпованою владою. Типу в Росії вона краща" (С.134). І далі: "Мені важливо не те, що це президентська ялинка (президент у нас – Кучма, пишатись тут нема чим), а те, що туди їде Поліщук" (С.172). Або: "...Я вважаю, що депутати Верховної Ради – це гальмо нашого суспільства" (С.191). Та дозволяє собі порівняння з політичним присмаком: "...моя гармонія нестабільна, як парламентська більшість" (С.242). І вже на першому курсі: "Зараз багато пишуть про майбутні вибори. Якщо цього року втретє оберуть Кучму, то буде повний абзац. Це буде ще один рішучий крок убік Росії, а отже – у бік абсурду й цинізму, коли нагорі опиняється все нице. ... Але мені небайдуже, як буде. І я не хочу, щоб ми йшли російським шляхом. Не хочу на наступний Новий рік знову бачити по телевізору нахабного тупого Кучму" (С.252-253). І ще, бо таке враження, що цей президент для головної героїні є особистим ворогом: "Не розумію, навіщо проходити всі ці тренінги особистісного розвитку, якщо живеш у кучмівській країні. Який сенс має зростання особистості, коли вона не має як себе тут реалізувати?" (С.284). І майже наприкінці: "У жовтні цього року – вибори президента. (Мені аж не віриться, що президентом буде не Кучма: майже все моє свідоме життя був він. І його обличчя без великих слідів інтелекту й порядності на кожен Новий рік віщало з екранів телевізора)" (С.323).

Ще з антидержавницького: "З опитування запам’яталася відповідь одного респондента, років 30-ти, на одне з питань анкети: "Ніколи не пов’язував власний добробут із тим, що робить державний апарат". Як на мене, це дуже правильно – я відразу пройнялася великою повагою до цього чоловіка. Зрозуміла, що він відрізняється від багатьох інших в Україні, але таких людей має ставати дедалі більше" (С.269).

Читаючи все це, просто хочеться порадити головній героїні подумати, а не повторювати чужі думки, бо вона ж майбутній політолог. Хай вона у своєму щоденнику і зізнається, що їй соромно, бо як політолог мало цікавиться політикою (С.253). І як же тоді вона робить висновки щодо політики, не маючи достатньо інформації?.. І ще порадила б не принижувати інших, навіть у думках, ким би ті люди не були.

Так, справді, такі думки про владу існують, і вони непоодинокі, але, по-перше, в тексті це думки школярки, і навряд вона має право на такі висновки, оскільки майже не цікавиться предметом; а по-друге, відсутність альтернативи в образі влади потенційно може спотворити сприйняття підлітками влади взагалі.

Та й майже всі однокласники головної героїні, діти військових, обрали своїм фахом не військові спеціальності (С.215), вони не відчувають потребу захищати свою країну.

І ще одна дуже показова розмова, яка допомагає краще розуміти сьогодення:

"– Ну хорошо. Что это, по-твоему, такое: любить Украину? Как ее любить? – запитав він.

Я відповіла:

– Ну, це знати історію, працювати на її благо.

Ковальов:

Я перечитал сотни книг про Украину и ее историю. Я всю жизнь работаю на ее благо. Но, по-твоему, я ее не люблю. Да, в Советском Союзе жилось лучше.

Я не знаю, що таке любити Україну. І що дає підстави її любити. І чи справді я її люблю... Я відчуваю, що маю заперечити Ковальову, маю щось йому відповісти. Але не знаю що. Він справді зробив для України значно більше, ніж, наприклад, я.

Я розповідаю йому про те, що в Радянському Союзі були репресії й Голодомор, а тепер немає. Що тепер можна вільно висловлюватись. Але він каже, що нічого про репресії не знає, його родини та знайомих це не зачепило, що Голодомор організували самі ж українці. Він каже, що байдуже, чи людина може вільно висловлюватись, якщо у неї немає що їсти. "Але ж у вас і в нас зараз є що їсти", – заперечую я. Він відповідає: "А ты что, не знаешь, сколько на Украине бомжей? И что ты знаешь о том, как живут в селах?". І обов’язково нагадує, що в радянські часи давали квартири, а зараз не дають. І роботи немає" (С.134).

Те саме бачимо і серед підлітків: "Він сказав, що наступного року, може, взагалі вступатиме до Москви. Бо там усе чесніше, там краща освіта і там у нього родичі. І ще, додав він, ніхто в цій країні не збирається жити. Ті, хто має хоч найменшу можливість звідси виїхати, так і роблять. Ця країна, каже, НІКОЛИ не підніметься на належний рівень, бо всі розумні люди продають свій розум за кордон. Отже, ніколи" (С.137).

А ще цей хлопець страшенно боїться армії і через це заздрить дівчатам. Дуже дивно бачити такий страх в української дитини за Кучмівських часів. А от для Росії це типово, бо вона постійно веде загарбницькі війни.

Головна героїня не просто не сприймає Радянський Союз, а робить це показово, хоча і з наявністю аналітики: "Вечорами дивимося серіал "Две судьбы". Цей застій, брежнєвщина – усе це дуже цікаво. Не знаю, як люди можуть виправдовувати радянські часи, казати, що тоді добре жилося. Ну так, мабуть, тим, хто був молодий, жилося добре, бо молодим бути добре. А потім вони згадують про це так, наче добре було всім. Коли я думаю про радянську епоху, мені завжди здається, що фізично найстрашніше – це були, звичайно, репресії. Але морально найстрашніше – недовіра одне до одного, навіть серед найближчих людей, відчуття постійної небезпеки, відчуття, що кажеш щось не те і що хтось може зрадити або що ти сам мусиш чи можеш із необережності виказати когось. А ще – прагнення до посад, до статусу, приниження нижчих за статусом. Зараз це теж є, але мені здається, що це якраз дуже радянська штука" (С.183).

У творі є дуже цікавий образ – хлопець Бестужев, це прізвище відомого російського дворянського роду. Він з родини військових, тому погано знає українську мову, а в іншому дуже освічений, знає математику та англійську, інтелігентний, у нього розкішна російська. Він читає і щиро любить розумні філософські книжки, а його інтелект, схоже, вищий за інтелект самої героїні, як би цинічно це не пролунало.

Та цей росіянин не вписується в національний український формат, і тому не вступає до Касталії, про яку мріяв ніяк не менше за дівчину. Не відповідаєш національному шаблону – до побачення. А це вже геть не добрий підхід.

Хоча це з його легкої руки академія стала Касталією, а от головна героїня називає "Гру в бісер", звідки ця назва походить, "жахливою нудотою" (С.135), і читає її лише через Бестужева. А наші сучасники назвали б свою школу чи університет Гогвортсом. Хоча я теж люблю твори Гессе, але таке порівняння нині зрозуміліше.

Традиції, іноді жартівливі, як миття пам’ятника Сковороди, або "брюхи" – валюта, якою користуються в академії раз на рік. Є тут і місцеві легенди, як то студент Динчик, котрий навчається в академії уже десять років Цікаві викладачі-особистості, багато свободи і відповідальності, коли студенти самі вирішують, що і як їм вчити, а ще можуть вступити на інший факультет, якщо зрозуміють, що помилилися зі спеціальністю.

Так, академія – дуже крутий навчальний заклад, з великими зв’язками як в Україні, так і за кордоном, тому до її студентів часто приходять відомі люди. Але в реальності все не так однозначно.

Бестужев висловлює дуже цікаву думку, яка надалі, на жаль, не отримує розвитку:

"– Я багато за вами спостерігав. Я навіть читав вашу газету "Майдан" ("О!!!" – думаю я). До речі, класно пишуть. Але я ось що зрозумів: ви – невиправні сноби ("Хто б казав", – думаю я, але вголос не кажу). Ви студентів інших вузів не сприймаєте взагалі, вважаєте їх унтерменшами ("Що? Це мій прекрасний Поліщук – унтерменш? – обурююсь я. – І ти, дорогенький, ну як я можу вважати тебе унтерменшем", – я цього не кажу, це пролітає у моїй голові навіть не словами, а лишень спалахами, бо я слухаю далі й боюся щось пропустити). Ви в будь-якій розмові, при будь-якому знайомстві намагаєтеся дати зрозуміти, де вчитеся ("Гм, а правда!"). Ваша ідентичність – це не українець, не дівчина, не ще там щось, а студент академії. Ви просто в неї закохані.

– Да-да, – кажу нарешті вголос.

– Може, я б теж був такий закоханий, якби там вчився. Але збоку це виглядає якось... – тут він затнувся. – Це виглядає як якась секта.

– Хіба це погано – любити свій вуз?

– Це непогано. Але ви не бачите в ньому недоліків.

– Може, їх немає? – запитую я, сміючись.

– Такого не буває. Якісь недоліки все одно є. Я розумію, що у вас є дух, свобода, довіра між викладачами та студентами, атмосфера, культурне життя, система "Arts Liberal Education" і все таке... А ще у вас немає корупції, бо в політесі навіть я з нею стикався. Але іноді, коли я дивлюся на ваших студентів, то згадую, що люди в Радянському Союзі теж дуже любили Радянський Союз і тим пишалися.

Тут я не витримую:

– Ну ти порівняв – Радянський Союз і академію! Це абсолютно протилежні за духом структури! Ми – дуже вільнодумні і демократичні.

– Згодний. Я про інше – я про любов" (С.316-317).

Є, над чим замислитися. Особливо у контексті того, як у минулому ректори цього навчального закладу щиро служили Російській Імперії у великій справі знищення всього українського... Але тут ми дещо відхилилися від теми.

Дівчина-розумниця виграє обласну олімпіаду з історії, сама вступає до омріяного навчального закладу, самостійно вирішує свої проблеми, навчається поєднувати роботу і навчання, бо змушена їхати з рідного містечка у столицю, і їде в академію з гуртожитку електричкою і метро більше години в один край, бо мешкає у Ворзелі, а це за Києвом. Та ще й знаходить час закохуватися, спілкуватися, розвиватися. Але цю розумницю таки інфікує "вірус елітарності", помітний тільки іншим розумним людям, які до цієї "еліти" не належать. Схоже, що це оборотна сторона експериментальної програми в окремо взятому вузі.

Окрім того, героїня – космополітка. Це не добре і не погано, так є. Але адекватно виключно для мирного часу, як і більшість її роздумів, зав’язаних на кохання: "Про те, що життя – не боротьба, я часто думала в останній рік. Раніше вважала, що життя є боротьбою, а зараз воно здається мені великою драмою" (С.73). Та водночас ця дівчина категорична щодо виїзду молоді за кордон і сама не хоче там постійно жити. Вона любить країну, в якій народилася:

"Коли ми їдемо на море, проминаючи степи, чи в Київ, проминаючи соснові ліси, мені страшно уявити, що я живу не в Україні.

І це не через красу природи. У Польщі мені теж усе сподобалось. Польща дуже гарна – ліси, міста – і ліпше впорядкована, ніж Україна.

Але справа не в цьому. Справа в тому, чи маєш ти відчуття Дому" (С.193).

Та її любов пояснюється гуманітарними нахилами, а дівчина хоче стати політологом.

І ще один показовий роздум: "Колись я хотіла, щоб моє життя було таким, аби могло стати книжкою. А зараз думаю, що гармонійне життя – це те, яке НЕ МОЖЕ стати книжкою. Зараз для мене найбільш цінні миті – ті, які не опишеш у книжці, бо вони нікому не цікаві" (С.244). Це дуже сумнівний момент, бо саме зараз всі ми в Україні живемо "у книжці", але не втрачаємо гармонію, бо вона більша за особистий спокій.

Часом головна героїня надзвичайно категорична: "До речі, Нацбанк випустив нову монету, присвячену Переяславській Раді. Тепер залишається, щоб випустили монети на честь ювілею знищення Запорізької Січі і взяття Києва фашистами" (С.253). Так і хочеться нагадати героїні, яким чином з’явився пагорб Високого Замку у її любому Львові... Не може людина, яка так любить історію, бути такою категоричною та однозначною, одномірною...

Героїня потрапляє під великий вплив свого оточення в академії, тому піддається йому. Як то ставлення до сучасної Білорусі, що для дівчини характеризується фразою "повний ппц" (С.283).

Цей вплив також сильно позначається на самоідентифікації студентів, які раніше "були оточеними тупими однокласниками" або взагалі були в класах ізгоями, яким немає з ким спілкуватися на розумні теми: "Отже, фреші намагаються поділитися з усіма своїми розумними думками про Україну, її минуле, теперішнє і майбутнє. ... А ще, каже Павло, фреші досі люблять вірші Ліни Костенко. Ось цього я не зрозуміла. Виходить, потім уже не люблять? ... На другому курсі (другокурсників у нас часом називають софоморами) люди зазвичай тішаться з того, що вже не є фрешами. Софомори вже не викладають своїх концепцій України: вважають, що говорити про це – так само неделікатно, як описувати статевий акт. На третьому курсі амбіції, з якими кожен прийшов до університету, занепадають. І не тому, що всі розуміють, що намріяного не досягти, а тому, що ставлять питання так: навіщо мені це? Кожному тепер ясно, що він є чимось більшим і вищим, ніж регалії, статуси й навіть заняття, які намріяв у шкільні роки. Ось це Павло і вважає головним вирівнюванням свідомості. Каже, що Касталія виховує пофігізм до успіху" (С.307). Це тільки мені здається, що щось не так із цим "вирівнюванням" студентів через байдужість?

Але вплив не в усьому. Наприклад, дівчину лякає Молодіжний націоналістичний конгрес, до якого належить Остап, котрий також навчається в академії: "Певні положення з декалогу мене взагалі налякали. Було враження, що цей декалог не залишає права на вибір. Крім того, не думаю, що зараз актуально говорити про смерть за державу. Можливо, коли раніше, у першій половині ХХ століття, – так. Але зараз, на початку ХХІ століття, коли навколо нас – ООН, мирні, цивілізовані держави, мені здається, що війни неможливі. Що патріотизм простих людей олігархи використовують для власного збагачення. Що основною цінністю є людське життя, а не держава. Що покласти життя можна тільки за більшу кількість людей, а не за якусь абстрактну "державу"" (С.235).

І це каже майбутній політолог? А от для Остапа все зрозуміло, і саме завдяки таким, як цей хлопець, ми зараз у нашій реальності можемо розмірковувати про літературу, а не ховатися по підвалах від обстрілів.

Тому вже під час читання у мене одразу виникли запитання: "Чому щоденник закінчується до Майдану? Чому нам не показують головну героїню під час цих важливих історичних подій? Студенти ж були головною рушійною силою всіх цих революційних перетворень. Чи була взагалі ця космополітична дівчина, для якої "щастя – в буденності" (С.328) на Майдані? Поки вона роздає газети з агітацією за Ющенка, бо так роблять й інші студенти. Та що вона про ті події думає? А чим вона займалася взимку 2014-го?.."

Це відкриті запитання, тим паче, що з часу закінчення щоденника минуло понад десятиліття, й у контексті сучасності актуальність цих тем зросла. Ми, сучасники, а іноді й однолітки героїні, живемо далі, тому історія видається обірваною, не розказаною повністю.

Імовірно, твір базується на реальному, а не на письменницькому щоденнику, який справді тоді закінчився, тому така кінцівка і в творі, імовірно, і сам твір у багато чому автобіографічний. Через це цінність книги насамперед у передачі конкретної мирної епохи. У розумінні становлення особистості під час війни твір, на мою думку, допоможе мало.

Героїня пише: "Добре, що в наш час війна неможлива. В епоху ООН, всіх цих миротворчих структур, поряд із розвиненою мирною Європою... Європа нізащо не допустила б війни так близько біля себе. Та й ділити вже нема що" (С.72).

Як виявилося, сама наївність... І твір, на жаль, не запаралелюється з сучасністю, хоча книга вийшла у 2017-му році. Психологічно героїня і коментатор її щоденника живуть до подій 2013-го, а сам щоденник закінчується влітку 2004-го року.

Тому найкраще ця книга показує, як за неповних два десятиліття з сучасним ритмом може змінитися саме життя, наскільки змінилися ми і вже не схожі на тих, хто закінчував школу на початку цього століття. Наскільки ми стали патріотичними, рішучими, небайдужими українцями. Наскільки ми різні і більше не роз’єднані місцем проживання або місцем навчання. І це теж надзвичайно важливий досвід не лише для підлітків.

І дещо, що мене відверто занепокоїло на останній сторінці:

"Згадую розмову з Артемом, коли я прала, а він розповідав про те, що боїться сірості й рутини.

Я не маю нічого проти "просто собі життя". Адже щастя – в буденності.

Зрештою, сірий колір теж має купу відтінків. Важлива не стільки яскравість, скільки гармонія" (С.328).

От тільки це не філософія, а обман. Гармонія не живиться відтінками сірого кольору. Така псевдогармонія є занепадом, і не даремно розумні і талановиті люди її бояться.

 

Висновок: Це цікава психологічна книга, яка може допомогти молодому поколінню краще розібратися у своєму житті і нашій в реальності. Допомогти молоді, яка вчиться думати, і не сприймає на віру все, висловлене кимсь у щоденнику.

 

Дарина Пилипенко

 

Інші думки про книгу:

Дмитро Дроздовський "«Старшокласниця. Першокурсниця»: Роман про себе і Могилянку" - http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/49835/

Ольга Купріян "Дівчинка виросла" - http://www.barabooka.com.ua/divchinka-virosla/

Олег Кочевих "Щоденник дівчини, яка вступила в Могилянку" - http://www.barabooka.com.ua/shhodennik-divchini-yaka-vstupila-v-mogilyanku/

Ірина Ніколайчук "«Старшокласниця. Першокурсниця»: це завжди неповторність" - http://bokmal.com.ua/books/starshoklasnycya-pershokursnycya/

Павел Ткаченко "Левкова Анастасія : Старшокласниця. Першокурсниця" - http://book.ua/book/2885

"До "Старшокласниці" треба бути готовою, як до Пруста" - https://zik.ua/zmi/bbc/2017/11/28/features-42139371_87601

Катерина Цюзь ""Старшокласниця. Першокурсниця" - роман про тих, хто тусується й зависає" - https://www.bbc.com/ukrainian/features-41984160

 

 

Немає коментарів:

Дописати коментар