Міла Іванцова «Заради мрії»

 

 Категорія – реалізм
Вік основної аудиторії – 10-15 років
Жанр – проза
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - добре

 

 Міла Іванцова. Заради мрії. – К.: Грані-Т, 2011. – 72 с.

 

Ця повість входить до серії "Дівчата зі спорту", де у художньо-публіцистичній манері розповідається про українських олімпійських чемпіонів. Нам відомо про три такі книги, і ми плануємо розповісти про них усі.

Що важливо у таких "реал-сторі"? Описане у тексті відбулося насправді. І ось тут починається найцікавіше: як описати реальність так, щоб не відійти від істини і водночас створити цікавий текст? Це дуже непросто. Тому часто такі книги тяжіють більше до публіцистики, ніж до літератури і за формою, і за стилем. І чим менше публіцистики та більше літератури, тим цікавіший такий твір.

У повісті "Заради мрії" переважає література, і тому вона цікава.

Ця книга присвячена українській олімпійській чемпіонці Олені Говоровій, яка здобула бронзову медаль з легкої атлетики.

Люди, які займаються цим видом спорту, мають гарне, гармонійне тіло, і тому для них важливо навчитися розвивати свою духовну культуру, мати відчуття прекрасного. Через те перша сцена, у якій читачі знайомляться з головною героїнею і її подругами-спортсменками, відбувається в Одесі. Дівчата відвідують художній музей, який має аж двадцять шість залів. Для спортсменок – це дуже багато, вони навіть хочуть просто оббігти ці зали, поставити собі "пташку", що побували у музеї. Це обкрадання себе, але не кожен поки це зрозуміє. Олена зрозуміла.

І саме тут уперше лунають важливі слова їхньої тренерки: "Мусити не лише ноги розвивати, а й голову. І про душу не забувайте! Однобоко розвинена особистість – нездорова, карикатурна і негармонійна!" (С.4). Ці слова повторюються у творі неодноразово.

Образ тренерки – яскравий, запам’ятовується. Вона Вчитель з великої літери. Тренер для спортсмена стає другим батьком або матір’ю, надзвичайно близькою людиною.

У творі є ще дві важливі наскрізні думки. Перша, що професійний спортсмен не відбудеться без професійного тренера, якого має слухатися і поважати. В реальності так і є, бо тренер, людина старша, яка теж неодноразово змагалася з найсильнішими, краще знає, як розвивати сильні сторони молодших від себе спортсменів. Сам ти так швидко і потужно працювати над собою не зможеш.

Друга думка про дружбу. Легка атлетика – чесний спорт. Хто швидший, той і переміг. Якщо, звісно, супротивник не використовував допінг. Тому між дівчатами можливе порозуміння і нормальне спілкування. Вони створюють одне для одного здорову конкуренцію і всі стають швидшими і витривалішими.

Цей спорт спонукає до братерства, коли на базі спортивної школи утворюється родина. Спочатку ти захоплюєшся перемогами старших учнів і підтримуєш їх, як це було з Галиною Чистяковою на двадцять четвертих Олімпійських іграх, а згодом сам стаєш взірцем для молодших. Це непомітний і важливий перехід. Та найголовніше, що ця підтримка, ці почуття захоплення допомагають у боротьбі. Важлива не тільки швидкість, головне – внутрішньо налаштуватися, і цього теж досягаєш тренуваннями, а на Сході у цьому, до речі, допомагають медитації.

У тексті гарно передана епоха кінця Радянського Союзу, перших років незалежності України. Закриті для іноземців міста і здивування першої зустрічі з людиною з іншою шкірою (місто Ізмаїл, звідки родом Олена, у ті часи було саме таким, закритим); радість отримати імпортні (читай – якісні) кросівки; життя без квартирного телефону (обіцяли встановити навесні), не кажучи вже про мобільні; продукти, які не їдяться, а притримуються на свято; як заощаджувати продуктові талони, міняти їх на карбованці, щоб назбирати на омріяні джинси; "дефіцит", коли немає найнеобхідніших речей і продуктів, тощо.

Головна героїня повісті – працьовита, розумна, змагається не лише з суперниками, а насамперед з самою собою, покращуючи результат.

"Тренування, тренування, тренування! Один грає гами, другий малює, досягаючи твердості руки, третій співає та тренує голос, четвертий плаває – усе це можна роботи абияк і коли заманеться. На те і вчитель, тренер, наставник. Звісно, якщо ти хочеш стати майстром, а не просто бавишся в музику, малювання чи спорт..." (С.31).

Так ідея гармонійності пронизує весь текст.

Дівчина наполеглива, знає французьку мову, цінність якої розуміє, коли чує, як нею розмовляють іноземці: "Раптом зрозуміла, що іноземна мова – то не лише заради оцінки в щоденнику чи в табелі, нею можна спілкуватися з людьми із далеких країн – от би ще випало щастя подорожувати світом..." (С.6).

Хоча Олена поки не знає, що спортсмени не бачать світ, перед їхніми очима чергові зали, тренування, змагання, готелі і нові автобуси, поїзди, літаки... Треба мати особливу вдачу і сильну волю, щоб жити цим життям, постійно конкуруючи з іншими.

З дитинства Олена була не така, як усі. На її "кримінальній околиці" важко пояснити, чому обрала легку атлетику, а не дзюдо, карате чи інші бойові мистецтва. Хоча на початку вона виглядає "хворобливенько", а в школі їй і спецгрупу призначали, згодом стає зрозуміло, що у спорт вона прийшла "не просто так" і може "вирости у чемпіонку".

Спорт змінює людину, загартовує характер (якщо він є, звісно), навчає організованості, тому така людина більше встигає. Таку здатність має не лише спорт, але він найбільше. Це зараз можливо повністю перейти у спеціалізовану школу, а в ті часи дітям, які професійно займалися спортом, часто доводилося навчатися одночасно у двох школах і реалізовуватись в обох колективах і навчальних закладах.

Велика увага приділена родині Олени. Рідні підтримують доньку, дають їй можливість йти до мети, полегшують побут. Це дуже важливо, бо завдяки цьому людина (і не лише у спорті) може краще зосередитися на своїй професійній реалізації. Ця книга навчає цінувати турботу батьків.

А на прикладі життя Олени – піклуватися про рідних. У переліку справ у неповнолітньої дівчини спочатку вилікувати маму (імовірно, грип), нагріти будинок, бо зима, приготувати їжу і створити атмосферу свята (Новий рік завтра). Це відповідальність, самостійність і дорослість.

Олена більше часу проводить з матір’ю, бо батько часто у плаванні. Та як енергетично і морально він підтримував доньку, коли по роботі був у Відні під час важливих змагань! Байдуже, що не сидів на трибуні і не міг зустрітися з Оленою, він був десь поряд, і це найголовніше.

У спорті потрібно насамперед здобути перемоги над "власною неорганізованістю, лінощами, труднощами, а також над утомою і навіть болем" (С.17). У спорті дуже часто травмуються, й Олені особливо не пощастило. Після дуже серйозної травми хребта їй забороняють тренуватися, та вона все одно, ризикуючи власним здоров’ям, продовжує тренуватися, і таки здобуває омріяну медаль. Їй пощастило, та для декого травми таки закінчуються трагічно, тому ця модель підійде не кожному, але ж наперед не знатимеш...

Після закінчення школи вона вступає до педагогічного інституту. Для того за день здає всі екзамени, а наступного – всі спортивні нормативи. І ще не знаючи результатів, вона їде на чемпіонат ще тодішньго СРСР. Повне життя, таке важке, коли кожного дня борешся ще й з болем. Повністю вилікуватися Олена так і не змогла, постійно підтримуючи спину завдяки талановитому мануальнику, але ж це тимчасова допомога...

Знаковий 1992-й рік. Перемога у юніорському чемпіонаті світу, п’єдестал, гімн твоєї країни. Вже не Радянського Союзу. Олена обрала Україну, хоча збірна Росії теж була у ній зацікавлена.

Олені дев’ятнадцять. Молода, але скільки всього вже досягла. Це в десять двадцятилітні здаються недосяжними, вони закінчили школу, навчаються, деякі одружуються і вже мають своїх дітей. Життя таке, чим ти його наповниш. Олена наповнювала своє життя спортом, й у тому знаходила щастя і мету, і тому багато досягла.

Конкуренція відбувається і з ідеалами, з найкращими, на початку такими далекими. Сама Олена каже: "Я і мріяти тоді не могла, що через декілька років буду близько знайома з Хайке, навіть житиму якийсь час у будинку найкращої легкоатлетки ХХ сторіччя, володарки п’яти олімпійських медалей – непереможної та багатогранної Хайке, однієї з кумирів мого дитинства! Наш тренер мала рацію – дітям потрібні орієнтири, навіть кумири, тоді їхній шлях буде освітлений потужним променем, спрямованим на позитивний результат. Хоча, звісно, набагато простіше нічого не робити – ти матимеш купу вільного часу, сидітимеш біля телевізора, тинятимешся вулицями, базікатимеш годинами по телефону. Але при тому – ти нічого не встигатимеш! Адже є ще одна істина – чим більше у людини цікавих для неї справ, тим краще вона вміє організувати власний час і все встигає, бо сама цього хоче!" (С.58).

І ось нарешті – 2000-й рік, Австралія, Сідней, доросла Олімпіада, бронза. Нагорода важлива, та ще важливіший шлях до неї, про який розповідає ця книга.

Після закінчення спортивної кар’єри для спортсмена настає дуже важкий період – потрібно знайти себе в іншому житті. Одні стають тренерами, інші відкривають в собі нові таланти. Так сталося й з Оленою Говоровою. Вона стала успішною телеведучою, спортивною коментаторкою, засновницею престижної премії для спортсменів "Афіна", організаторкою спортивних свят і змагань. Отже, весь свій досвід і здібності скерувала у нове річище, не забуваючи і про своє спортивне коріння і постійно навчаючись новому.

Усі книги цієї серії допомагають у професійній орієнтації молоді, розкриваючи важливі особливості різних видів спорту. Також наприкінці кожної книги є історична довідка про спорт, який описується у творі.

 

Висновок: Ця книга знайомить читачів з життям Олени Говорової, цікавої особистості, переможниці олімпійських ігор, і водночас розповідає молоді про легку атлетику.

 

Наталія Дев’ятко

 

Інші думки про книгу:

Віра Наливана "Дівчина, яка зробила себе сама" - http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/17310/