вівторок, 6 жовтня 2020 р.

Леся Воронина «Смак олімпійського золота»



 Категорія – реалізм
Вік основної аудиторії – 10-15 років
Жанр – проза
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - не справило особливого враження

 

Леся Воронина. Смак олімпійського золота. – К. : Грані-Т, 2011. – 80 с.

 

"Дівчата зі спорту" – повість про олімпійську чемпіонку і чемпіонку світу з веслування на байдарці Інну Осипенко-Радомську – називається "Смак олімпійського золота". Коли головна героїня цієї історії отримала золоту медаль, то спробувала її "на зуб". Цей факт дав назву повісті, хоча це не особливість Інни, як непрямо наголошується, а всесвітня традиція.

Діти іноді рано починають мріяти про якусь професію, ким вони стануть, коли виростуть. Інна хотіла бути не банальною принцесою або моделлю, як багато хто з дівчат її віку, а "санітаркою по байдарках". Принцесою вродилася її молодша сестра, з усіма ознаками, яка навіть картоплю бере двома пальчиками, щоб не забруднитися. Тому їй було з ким себе порівнювати. Інна – за справжність, натуральність, природність у поведінці, одязі, емоціях, стилі життя.

Для Інни розповіді спортсменів про мандрівки були кращими за будь-які казки. Вона і вода – неподільні.

На прикладі історії життя цієї героїні бачимо, наскільки від народження або з раннього дитинства у дитині можуть проявитися здібності, які приведуть людину до успіху. Важливо їх розгледіти і розвинути.

Увага у тексті є і до родини майбутньої олімпійської чемпіонки. У неї гарні батьки, дружні, люблячі. Батько – будівельник, мама – бухгалтер, але обоє люблять грати у волейбол і катаються на велосипедах. Тому спорт у цій родині – явище цілком нормальне, і до нього своїх дівчат батьки не примушують, це власний вибір.

Інна народилася в селі на Херсонщині, де люди не уявляли свого життя без човнів. Життя біля Дніпра з численними притоками і заплавами сильно позначилося на світогляді цих людей.

Та шлях Інни до такої важливої нагороди був непростим. Дівчинка народилася у 1982-му році, тому коли "розпадалася остання імперія у світі – Радянський Союз" (С.13), вона лише почала ходити до школи. А далі безгрошів’я, відсутність бази для тренувань, саморобні байдарки... Все це треба було пройти і не зневіритися.

Тут ще хочу трохи відступити. Якби вона була останньою, та імперія... Наївно так думати, як на мене. І тим паче писати у книзі для дітей.

Нашим сучасникам майже неможливо уявити, в яких умовах тренувалися українські байдарочники (і не тільки вони). Не маючи фінансування і нормального спортивного приладдя, вони все одно показували високі результати.

"– Мій перший човник був із фанери, – згадувала Інна вже тоді, коли стала всесвітньовідомою спортсменкою. – Потім змагалася на байдарці з червоного дерева. Тепер діти навіть не являють, що можна було працювати в тих човнах, у яких тренувалися ми" (С.56).

Трохи нав’язливою є козацька тематика. Це радянські часи і південно-східна Україна, де національна свідомість у ті часи не проявлялася так сильно, як нині. Тому порівняння батьків дівчинки з козачкою або цікавість Інни до козаків-характерників та козацьких підводних човнів (останнє – історичний факт) тоді не типове. Якщо ж так справді було, то написати про це варто було все ж трохи інакше, показуючи, наскільки такі думки опозиційні до радянського світогляду.

Інна жадібна до спорту. Вона грає у футбол, дуже добре плаває, піднімає 20-кілограмову штангу, хоча сама важить тридцять кілограмів. Вона всюди перша: найвище стрибає, найшвидше бігає, випереджає усіх на велосипеді. Ця людина народжена для рекордів і постійно доводить свою першість собі та іншим, дуже багато і сумлінно працює над своїм тілом.

А ще Інна водиться з хлопцями, а не з дівчатами: "Узагалі, правила, за якими жили хлопці, здавалися Інні кращими й справедливішими, ніж дівчачі" (С.13). Тут, звісно, мова про стереотипних дівчат, та в Радянському Союзі таких були тисячі, і їхній світогляд досі впливає на суспільство. Чесність "чоловічих правил" (хоча це теж стереотип, і нечесних чоловіків теж багато) вона проносить крізь усе життя. Вона не плаче, навіть коли боляче вдариться, не скаржиться, і навіть б’ється "за пацанячими правилами" – "не смикає за волосся, не щипається і не дряпається, як інші дівчата" (С.14), що помічає її двоюрідний брат.

І на це у неї є відповідь: "Просто я люблю, щоб усе було по-чесному. А те, що дівчата завжди мають бути слабші від хлопців – це дурня. Хочеш, побіжимо з тобою наввипередки?" (С.14) – класний антистереотипний аргумент, який підтверджується життям.

Саме двоюрідний брат відкрив для Інни байдарку, з якою дівчина вже не розлучалася. Байдарочники – одна команда, де не ховаються за спину товариша і не б’ють байдики. Вони живуть відповідно до мушкетерського девізу "Один за всіх і всі за одного!" (С.26), як каже їхній тренер. Особливо коли вони виїздять на природу і стають наметовим табором, щоб тренуватися, це навчає команду спільності і самостійності.

А от у спорті життя може бути і не зовсім чесним. Як прикро й образливо Інні, коли її після перемоги чужий тренер обзиває хлопцем, вимагаючи перегляду результатів. І байдуже, що сам виставив змагатися значно старших дівчат.

Інна особлива, у неї є характер, вона швидко навчається бути стійкою і давати здачі, а без цього у спорті людина не відбудеться.

У тринадцять років Інні доводиться стати абсолютно самостійною. Щоб займатися спортом професійно, вона вступає до Київського спортивного ліцею-інтернату для обдарованих дітей, а це так далеко від дому, і колектив новий, і викладачі... З цим треба впоратися, щоб іти далі до мети. Там всі обдаровані, кожен вважає себе зіркою. І тут Інні вкрай знадобилися її "хлопчачі" звички і правила.

Діти можуть бути жорстокими, особливо до своїх конкурентів, з якими не росли разом. Чим найболючіше можна вразити того, хто у чомусь кращий за тебе? Тим, що від нього не залежить. Наприклад, походження, що типово для Радянського Союзу, і тут треба гідно і зразу відповідати:

"– Гей ти, село! Ну куди ти весь час лізеш? Краще повертайся до своїх корів і крути їм хвости!

– Це краще ти послухай, столичний слабоче! Хвоста я можу накрутити, але не коровам, а тобі!" (С.39).

Цікаво, що цей кривдник в очах Інно поводиться як дівчисько і навіть б’ється відповідним чином, що збентежило Інну, і з цієї бійки вона вийшла переможницею, але з поламаним носом. Як у зграї, новенька відстояла себе.

Відстоювати себе потрібно не лише за таких умов. Трохи побіжно, але яскраво авторка у творі показує нерівність між містом і селом, зумовлену засиллям стереотипів.

"Тепер їй здавалося, що оті освітлені вікна, на які вона задивлялася, повертаючись до гуртожитку – це маяки, що показують їй дорогу до майбутніх перемог. Дівчина не зізналася мамі, що олімпійське золото потрібне їй не лише для слави. Вона розуміла, що для неї спорт – це єдиний шанс здійснити мрію про власну щасливу родину, про гарний будинок, де її діти матимуть родину, про що вона могла тільки мріяти. І її дітей ніхто ніколи не дражнитиме за сільську говірку чи за те, що одягнена вона не так, як їхні столичні ровесники" (С.48).

У деяких моментах книга дуже глибока психологічно, що може підтримати значну частину читачів (особливо з незаможних родин) у їхніх прагненнях.

"А ще Інна пригадала слова свого тренера, який любив повторювати своїм вихованцям:

– Є дуже просте життєве правило – людина, яка змалечку має все, що забажає, рідко коли досягає успіху. Бо їй усе подавали на тарілочці і вона звикла, що так буде до кінця віку. Пригадайте – хто став першим у світі космонавтом? Син генерала чи президента? Ні, простий сільський хлопець, який найбільше у світі хотів літати! До речі, професорські діти дуже рідко стають професорами чи роблять якісь видатні відкриття – їм це не цікаво! Запам’ятайте, найважливіше – це мотивація, а простіше кажучи, бажання. Треба чогось хотіти так, щоб це стало головною метою вашого життя. Тільки тоді ви навчитеся працювати, віддаючи всі сили" (С.49).

Як у кожному спорті, хоча це правило стосується будь-якої професійної справи, треба навчитися правильно планувати свій час і не лінитися, сподіваючись виключно на свій талант. Тренер навчає юних спортсменок:

"– Запам’ятайте, успіху може досягти лише той, хто вміє цінувати кожну хвилину, – казав своїм підопічним тренер. – Відтоді, як ви вступили до нашого ліцею, дитинство з веселими іграми, пустощами, лінощами й бажанням довше поспати вранці чи прогуляти школу, щоб подивитися новий фільм, закінчилося! І ще – у спорті не спрацьовують маленькі жіночі хитрощі. І якщо ви стрілятимете очима в суддів, навіть тоді, коли у вас буде найсимпатичніша у світі усмішка і найвродливіше личко, на результатах ваших виступів це не позначиться. Секундомір покаже час точним – до часточки секунди, а з ним кокетувати, хитрувати й тиснути на жалість неможливо! Так, дорогенькі, – швиденько взяли до рук весла й – уперед! До майбутніх перемог!!!" (С.42).

Ця настанова згадається Інні під час її переможної олімпіади, бо саме чотири тисячні секунди відділятимуть її золото від срібла.

Жити далеко від рідних – непросте випробування, сумуєш за родиною, а іноді хочеться все покинути і повернутися. Це теж важлива, емоційно пережита інформація для тих, хто матиме подібну спортивну долю. Все життя підпорядковується меті і постійно маєш відмовлятися від простих життєвих радощів. Тільки дуже сильна особистість витримає таке навантаження.

А мрії Інни збулися: вона здобула найвищу нагороду, зустріла коханого чоловіка, також спортсмена, народила донечку. Гімн України лунав у Пекіні, і це було для неї великим щастям. Перемогла українська спортсменка, яка йшла до цієї миті з семи років, перемогла її країна.

У книзі багато інтерв’ю, які самі по собі цікаві, але хотілося б більше художнього тексту, а не передруків. Коли на початку в інтерв’ю самій Інні пропонують написати книжку про її життя і спорт, зразу відчувається, що така текстова версія могла б бути цікавішою.

 

Висновок: У цілому це непогана повість про відому людину, але хотілося б побачити більше художності і психології.

 

Олена Кравець

 

Інші думки про книгу:

Олекса Вертипорох "Дивовижна книжка про дивовижну людину" - http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/14687/

 

Немає коментарів:

Дописати коментар