вівторок, 6 жовтня 2020 р.

Надія Гуменюк «Зустріч на Босому мосту»



Категорія – реалізм
Вік основної аудиторії – 7-12 років
Жанр – пригодницька проза, детектив
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - дуже добре

Надія Гуменюк. Зустріч на Босому мосту. – К. : Грані-Т, 2009. – 184 с.

 

На обкладинці – гурт підлітків, чудовий пес і хитрий кіт. З першого погляду зрозуміло, що пес чудовий, а кіт хитрун. І якщо така компанія зібралася, то на них точно чекають пригоди.

На Радика нападає кіт, більше схожий у ту мить на дикого звіра, а не на домашнього улюбленця. Невже Боніфацій (в народі Боня) став вампіром, і тому добирається до його розбитого коліна?! Насправді кіт відчув розбиту пляшечку валер’янки, та важливе інше. Хлопчику доводиться забути про гру у хованки, тікати від озвірілого котяри, і він... провалюється під землю разом із розлюченим рудим чудовиськом. А внизу – мереживо старих підземних ходів, на яких стоїть місто, ще й ріка знайшла собі нові шляхи.

Разом вони зможуть вибратися. Кіт ще більш переляканий, ніж хлопчик. А з іншого боку, саме Боня показує Радику, куди йти, щоб наблизитися до виходу. І записку з проханням про допомогу, написану кров’ю з розбитого коліна, кіт виносить на поверхню... Від цього моменту стає зрозуміло, що твір не буде простим дитячим детективом.

Радик дуже сміливий і самостійний. Багато хто б сидів у куточку і плакав би, якби потрапив у таку ситуацію. Та ні за яких обставин неможна втрачати надію і сидіти, склавши руки.

Знайдена таємна кімната у підземеллі – нагорода для сміливця. Але не один хлопчик ходить під землею, може, "чорні археологи", а може, і хтось значно небезпечніший... Радик й не уявляє, що знайшов предмети з закритої радянською владою церкви святої Катерини, яку, на щастя, не зруйнували, а перетворили на склад міндобрив, і що нині вони мають велику історичну цінність.

"Але скарб потрапив у ті руки, в які й мав потрапити. Так, мабуть, сам Всевишній розпорядився, щоб твій Радик опинився в цьому місці й у цей час" (С.19).

Та це тільки початок пригод Радика і його друзів. І подія з минулого, коли Радик, Михайлик і Славко повадилися до саду на подвір’ї діда Аборигена, видасться їм квіточками. До речі, Михайлик і Славко – це нероздільне явище, яке друзі називають Мишославією, і майже не сприймаються окремо. Хлопці ерудовані, займаються спортом.

За Радиком починається справжнє полювання, з обманом, підставами і хитрощами. Точніше, не за самим хлопчиком, а за тим, що опинилося в його руках. За ключем від великої таємниці. Це можуть бути таємничі скарби тамплієрів, а може, і стародавнє кольє дружини римського імператора. Хто зна, скільки поколінь зберігають історичні коштовності давні стіни чи підземелля... Легенди, таємниці, навіть привиди, на зустріч з якими друзі збираються як на фронт, озброївшись не лише часником (а раптом і вампіри вночі на безлюдді трапляться). У цій книзі багато чого знайдеться, та не все є тим, чим видається на перший погляд, і тут ще спробуй розібратися.

А оскільки за цінностями таки хтось полює, кожен незнайомий дорослий стає підозрюваним! Коли не заслужене багатство застить очі і спокушає, людина стає здатною і на шантаж, і на підлість, і на жорстокість, і тут вже не до ігор у детективів та скарбошукачів.

У книзі багато екшену, але не менше і поетики. Наприклад, доволі поетично висловлюються самі герої, не кажучи вже про описи, де використовуються приказки і багато епітетів та різних цікавих мовних форм.

"– Миленький, рудесенький, ріднесенький, дорогесенький котику, мій розумнесенький муркотику, біжи додому, негайно біжи! Ти ж уже і настрибався, і на цілий тиждень нагулявся, і валер’янки напився, – промовляв хлопчик, поглядаючи на потемніле вечірнє небо, ніби Боніфацій міг його чути" (С.15).

Але пригоди відбуваються не лише в реальному світі, а й в уяві Радика. У нього є ще один друг – віртуальний. Герой з комп’ютерної іграшки на ім’я Еллінгер. Спочатку Радик грає у гру, частково асоціюючи себе з героєм, але ще більше уявляючи себе помічником мешканця далеких космічних світів. А згодом гра про боротьбу з космічними піратами і загарбниками трансформується у паралельний простір, в якому розвивається свій цікавий сюжет – це сни і фантазії хлопчика, де він потрібний, дорослий, сміливий.

Припускаю, що у цих фантастичних пригодах Радик підсвідомо відпрацьовує складні ситуації, у які може згодом може потрапити сам. Він прагне небезпеки і незвичайного, і можливо, трошки заздрить герою:

"Отаке наше земне життя, – подумав Радик. – Еллінгер космічних піратів наздоганяє, планету визволяє, подвиги звершує, а я зараз піду зуби чистити, вмиватися, одягатися..." (С.42).

Цей віртуальний друг – особливий, він проекція і втілення хлопчика, тому не дивуйтеся, коли Радик шепоче молитву, проводжаючи космічного героя на бій з піратами. Та якою б гарною не була Планета Блакитного Сонця, наша Земля – дивовижна, про що каже сам космічний мандрівник. І його приліт до нас в уяві хлопчика – це, на мій погляд, повне становлення Радика як особистості, цілісної і гармонійної.

А от пес – це втілення іншої, реальної дружби, а ще мрії і відповідальності. Спочатку друзі піклуються про цуцика, оселяючи його в Рябковій будці у покинутій дідом Аборигеном господі, Радик же понад усе мріє забрати малого додому. Але це можливо лише тоді, коли він зможе навчатися і поводитися як його зразкова старша сестра. Іменем цуцика Цезаря називається їхня дружна детективна команда. Заради пса він не тільки підтягнути оцінки намагається, але й готовий битися з іншими можливими претендентами на чотирилапого друга. І треба поспішати, бо з дня на день може приїхати бульдозер і зрити хату під нове будівництво висотки.

Не зважаючи на розвинену уяву, Радик – хлопчик розважливий, і коли мова заходить про переміщення у часі і просторі, бо на Босому мосту нібито утворився портал, проявляє себе як цілковитий реаліст:

"– Ага, Маркіяне, невідь чого! А кому ж хочеться, щоб ті при... ой, ті, що телепортувалися, забрали його у свій світ? Мені, наприклад, і тут добре, я не хочу в минуле. Ні, я б, звісно, не проти на якусь годинку туди відправитися, подивитися, що та як, чи справді все так, як в підручнику з історії написано. Але назовсім... Ні-і-і-і...

– А я, думаєш, хочу? Що там робити – без телевізора, без комп’ютера, без мами й тата!" (С.137).

Ось як мислять ці двоє хлопців, хоча трохи бентежить, що про маму і тата згадують у цьому ряду безнадійно втраченого останніми.

У творі небагато дівчат. По-перше, це старша сестра Радика – Даринка, яка постійно навчає неслухняного брата життю, бо дуже його любить. По-друге, Марійка, яка вважає себе поеткою і весь час щось вигадує. Але це не зовсім дар, бо її віршики – це, м’яко кажучи, не поезія. А коли з таким постійно чіпляються до людей, то не дивно, що від неї можуть сахатися.

Щоправда, неприємно почути від такого цікавого героя стереотипне: "Не дівчача це справа..." (С.45) і не менш стереотипну відповідь Марійки: "Ой, ці вже чоловіки! Вічно у них якісь таємниці" (С.45). І це при тому, що дівчинка Радику подобається: "Голос у Мрійки-Марійки трохи розчарований, але не ображений. Радик узагалі ніколи не бачив, щоб вона сердилася чи ображалася, як це часто роблять інші дівчатка. За це Марійка йому і подобається. Але ж не буде він і справді розповідати їй про все, що з ним сталося вчора. Хоча... А чому б і ні?.." (С.45). І це тільки початок цікавого розвитку їхньої дружби.

З реальністю ж юна поетка таки не дружить, і це гарний урок того, як не треба писати, щоб над автором не сміялися. Не всі такі шляхетні як Радик.

"Радик хотів сказати, що в підземеллі він думав не про світлу мету, а про те, як вилізти з тої клятої ями, а церковний хрест, підсвічники, чаші, панікадило та Євангеліє вони з Боні знайшли зовсім випадково, так що ніякого подвигу не було. Але йому не хотілося розчаровувати юну поетесу таким падінням з високого п’єдесталу пошани на холодний сірий міський асфальт. Якщо вона так вважає, то що ж..." (С.46).

Та Марійка класна, саме вона вирішує прогуляти контрольну, щоб допомогти влаштувати цуцика, бо для неї, як для відмінниці, це найбільш безпроблемно.

"Радик подумав, що вірші Марійчині, може, ще й не такі гарні, як у справжніх поетів, а от друг вона справді гарний. Ну, хто б це ще з дівчат насмілився пропустити урок, і не просто урок, а контрольну з математики, заради того, щоб влаштувати бездомне цуценя і виручити сусідських хлопців? Що не кажіть, а такій дівчинці можна довірити таємницю" (С.50).

Ця дівчинка розумна і спостережлива, займається музикою.

Окремо хочу сказати про батьків Радика. Він живе у дуже гарній родині, де панують любов і справедливість. Ця родина не омріяна, а цілком реалістична. Особливо мені сподобалася традиція "сімейних рад", на одну з яких скликає усіх старша сестра хлопчика. І дуже мудрі та сучасні слова мами Радика, які хочеться цитувати іншим дорослим:

"– Прошу на сімейній раді шановної родини Бусликів також врахувати мій голос "за". Багаторічний життєвий досвід також підказує мені, що не самими лише шкільними оцінками вимірюється людина" (С.152).

Так пес Цезар здобув новий дім і родину, де його любитимуть.

Постійно відчуваєш, що дія відбувається не в якомусь абстрактному місті, а на Волині у Луцьку. Тут жива історія, яка навколо і під ногами, яку згадують як дорослі, так і діти, відчувають минуле емоційно, і тому чіткіше бачать сучасне і майбутнє.

Досі кривавлять рани-спогади про радянське минуле: "Дім збудовано на місці старого особнячка, що донедавна самотньо доживав свого віку на високому пагорбі серед такого ж старого здичавілого саду. Місцеві старожили кажуть, що колись у ньому жив священик. Після війни церкву, в якій правив отець Мирослав, закрили, а самого настоятеля відправили аж на Колиму. Вислали його на десять років. Звідти він уже не повернувся... На чужині померла й дружина. Тільки їхня єдина донька Соломія через роки повернулася до рідного дому. Прожила вона самотньо і недовго" (С.7).

Так, досить м’яко, через оповідь, відроджується історична пам’ять.

Також ненав’язливо і навіть міфологічно торкається авторка й екологічної тематики: "Радик завернув за ріг будинку. Звідти порослі кущами схили пагорба збігають вниз, до невеличкої річечки Яровиці. Кажуть, що колись вона була глибокою, повноводною рікою з чистою як сльоза водою. Але після того, як якась погана жінка висипала в неї сміття, річка почала хворіти, забруднюватися, висихати. А потім що тільки не скидали і не зливали у хвору Яровицю. Тепер від неї залишився лиш оцей потічок, який новосели багатоповерхівки збираються розчистити" (С.7-8).

А ще згадується те, чим, без сумніву, можуть пишатися українці: "Гопак" і "Метелиця" – це козацькі танці. Але в них козаки завжди використовували найголовніші елементи козацького бою. І в школі бойового гопака їх використовують. Але не тільки їх. Кажеш, карате для самооборони придумали. А українці не оборонялися самі? Та щоб ти знав, самооборона у нас не згірш за твою японську була – колись на Галичині в кожному селі вчили, як оборонятися від ворога. Цілі школи були. У бойовому гопаку ми теж ці прийоми вивчаємо" (С.66).

І бойовий гопак може бути старшим за інші бойові мистецтва, а це теж гарний привід для гордості. Це ще нас і світоглядно характеризує. Дуже добре, що юні читачі дізнаються про ці речі з вуст однолітків:

"Та ти хоч знаєш, коли почався бойовий гопак? Ще в давні-прадавні часи, коли і християнства не було, а тільки язичництво. Тоді в наших предків був головний ритуальний танець воїнів, його присвячували Світлу, Сонцю і Вогню. Танець воїнів! Розумієш? Та що з тобою розмовляти, самурай нещасний!

– І скитські воїни його танцювали, і руські дружинники, і вже потім запорізькі козаки, – підтримав брата Михайлик. – А ти знаєш, що від час Першої світової війни козацьку техніку "гойдків" військові всього світу почали використовувати. От!" (С.66-67).

Згадується свято Покрова Пресвятої Богородиці як свято покровительки козацтва (С.130).

У тексті дітям також акуратно прищеплюється культура: "Бабуся каже, що кожна культурна людина мусить відвідувати музеї, бо в них зібрані духовні скарби світу" (С.81). Хай це і звучить досить поетично, але це правдиві слова, і дуже швидко друзі у тому переконуються.

І що треба бути освіченим, щоб не плутати "тамплієрів" і "толкін’єрів": "Ага, дитинка Толкієна начиталася. Або ж по телеку надивилася "Володаря перснів", а про скарби тамплієрів-храмовників нічогісінько не знає!" (С.84). І до бібліотеки друзів відправляють замість того, щоб просто розповісти про тамплієрів, які так зацікавили підлітків. Щоправда, ці підлітки читаючі, і запросто можуть поговорити між собою в контексті якогось твору, наприклад, примірявши на себе ролі героїв "Остова скарбів".

Одним словом – гарна і корисна книжка, насичена смислами і подіями, з тонкою психологією, яка навчає бути спостережливим, турботливим, сміливим, логічно мислити, а ще цінувати дружбу. А велика кількість цікавих історичних фактів дає можливість краще вивчати історію рідного краю у контексті світу.

 

Висновок: Гарна підліткова книга, де багато психології і пригод.

 

Дарина Пилипенко

 

Інші думки про книгу:

Валер’ян Їжакевич "У пошуках Чаші Ґрааля" - http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/review/5853/

 

Немає коментарів:

Дописати коментар