середу, 6 травня 2020 р.

Оршуля Фариняк «Айхо, або Подорож до початку»



Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – від 12 років
Жанр – пригодницьке фентезі
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - дуже добре



Оршуля Фариняк. Айхо, або Подорож до початку. – Луцьк : Твердиня, 2014. – 336 с.

Фентезі – це насамперед дивовижні світи, які живуть за власними законами. Але гарне фентезі – це не просто розвага і бенкет для уяви. Цей жанр дає величезний простір, щоб вивчати суспільство, психологію, політику, досліджувати людину і її внутрішній світ. Навіть коли мова йде не про людей, а про якихось істот, котрі не живуть серед нас, вони теж допомагають читачам краще пізнати себе і насамперед наш світ.

Фентезі можна назвати призмою, через яку людина дивиться на себе і свою реальність, і чим реалістичніша ця призма, тим цікавішим і яскравішим буде твір.
Дуже часто у фентезі можна бачити боротьбу темних і світлих сил, та в якісній книзі це питання не буде таким простим, як видається на перший погляд. В якісній книзі немає шаблонів. І в цілому "Айхо" відповідає названим критеріям якісного фентезі.
Головний герой, хлопчик на ім’я Айхо, прожив чотирнадцять років у країні Вернакії. Опікувався ним дідусь Радо, своїх батьків хлопчик не бачив. І саме їхнє буття було дуже простим: будиночок на узліссі неподалік від невеликого поселення, проста робота, повільне дорослішання. Але сам дід Радо не такий вже й простий, ходять чутки, ніби він належить до Воїнів Шаку, найкращих у тому світі майстрів зброї, захисників справедливості. Так це чи ні, Айхо не знає, але його дідусь вміє приручати хижих тварин, спілкується з ними.
Можливо, Айхо так би й прожив до старості у лісовому будиночку, переймаючи дідову науку, та судилося йому інше. Мотив долі дуже важливий у цій книзі. Багато хто вірить, що це духи пишуть історію життя. Хронологія життя визначена, та коли пергамент дописано, духи розсипають на текст місячний пил, що дає людині право вибору: "Схована частина створює некеровані духами прогалини. Це дозволяє людині змінювати життя, рятуючи себе чи гублячи остаточно" (С.96). А ще є люди, народжені у ніч, коли "сонце заковтнуло місяць і духи не бачили, що писати. Сторінка життя в такої людини чиста, і вона сама здатна змінювати хід історії та життя інших людей" (С.96). Цікаво, чи саме така сторінка життя Айхо? І чи справді варто прагнути долі Обраного, якому так багато судилося?..
Існує багато пророцтв, які керують людьми. Хтось хоче, аби щось збулося, і наближає це, а хтось навпаки докладає всіх зусиль, щоб передбачене не здійснилося. І таких багато.
Чотирнадцять років для світу, в якому живе Айхо, – це вже не дитячий вік. Дорослі не сприймають його як дитину, особливо коли він виявляється однією з ключових фігур для здійснення одного з важливих пророцтв. Татуювання, таке саме, як у діда, на передпліччі Айхо, має поки невідоме йому значення.
Або хлопчик навчиться себе захищати і критично мислити, щоб його не використовували всі, якому не лінь, або загине. Неодноразово його обманюють, кілька разів намагаються вбити.
Життя Айхо стрімко змінюється, коли до їхнього дому приходить інший Воїн Шаку, який обіцяє повернутися вже не сам. Гість був упевнений, що Радо загинув. Імовірно, він або випадково побачив свого знайомого, або хтось засумнівався у смерті одного з найкращих Воїнів Шаку. І чи залишився цей орден на сьогодні таким, яким починався?.. Є причина, чому Радо сховався від усіх у далекій провінції, та й він взагалі не родич хлопчику, але про те Айхо дізнається дуже нескоро.
Айхо доводиться тікати, й останнє, що встигає сказати йому дід Радо, – вказати напрям на Захід до дуже далекої Шанталії, де хлопчик має знайти Майстра Каро. Весь цей шлях – це і є шлях до початку, до розуміння, але не тільки. У тій довгій подорожі Айхо багато чому навчиться і дізнається. І найважливішим досвідом для нього буде навчитися розрізняти правду і брехню, бо обманюють майже всі, у кожного є своя мета, заради досягнення якої багато хто не обирає засобів, і мало хто дотримується даного слова.
Чим більше ниця і мізерна людина, тим жорстокішою вона стає, отримавши владу над іншими, як це стається зі Скайром, коли колишні раби захоплюють корабель. І чим більшу внутрішню силу має, тим милосердніша, як принцеса Зайра, бо саме милосердя "відрізняє людей від інших істот" (С.82), або Айхо, який єдиний з Повелителів зміїного амулету не принижує давню істоту, яка змушена коритися його магії. Сильні не потребують принижень, щоб доводити свою силу.
Дорогою до Шанталії Айхо неодноразово потрапить у полон та ув’язнення, скуштує страху рабства і багато разів стоятиме на межі життя і смерті. Кожне таке випробування змінюватиме його, відкриваючи нові грані сприйняття світу. А як страшно отямитися на кораблі, де нікого немає, усвідомлюючи, що, окрім тебе, всі інші, добрі і погані, загинули...
Тривалий час його підтримують самі згадки про сміливого і мужнього діда Радо, хлопчик подумки розмовляє з людиною, яка його виростила, і завдяки цьому тримається.
Та найважчим, як на мене, іспитом для нього стає дізнатися, що любий дід не казав йому правди, а в дечому з якихось своїх причин брехав. Чи не зруйнує таке знання внутрішній світ Айхо, чи не отруїть його довіру до людей? Або навпаки – чи не підштовхне до рук тих, хто каже йому тільки те, що їм самим вигідно?
У світі Айхо багато років відбувається протистояння двох угруповань – Храмів Темних й Ордена Геліонатів. Храми є найбільшими рабовласниками на Півострові, їм підкорюються намісники земель, правителі, королі і навіть пірати. І найгірша ситуація у центрі рабовласництва, колишній білій і привітній Сакарії: "Військові, чиновники, знать, а тепер пірати і работоргівці – усі були залежні від милості жерців і вислужувалися перед ними, як тільки могли, забувши про милосердя і честь" (С.197).
Але якщо хтось думає, що сонцепоклонники Геліонати – втілення абсолютного добра, то не варто бути наївними. Ті, хто прагне абсолютної влади, добрими бути не можуть. Вірити словам чи власним відчуттям? І чи можливо об’єднатися заради великої світлої мети з тими, кому служать убивці, які гналися за тобою через півсвіту і вбивали твоїх друзів?.. Це дуже важке питання без однозначної відповіді.
З дитинства в Айхо є незвичайний товариш – маленьке звірятко на ім’я Радик. Воно дуже миле, з великими вологими очиськами і гострими шипами, та вміє полювати на дрібних звірів, і майже все життя прожило поряд із хлопчиком. Істота, менша і слабша від тебе, за яку несеш відповідальність, водночас є твоїм щирим другом, який рятує від самотності. Можна також сказати, що Радик – останній зв’язок з його безтурботним дитинством, коли про тебе хтось піклується. І коли тваринка гине, захищаючи свого старшого друга, стає зрозуміло, що до мирного і безпечного життя вороття немає. Щойно Айхо залишається сам-один зі світом, його випробування стають ще важчими.
У творі багато інших тварин. Наприклад, у чарівному світі їздять на анжирах і літають на сифонах та сизокрилих птахах воротах; на необжитих землях мешкають дикі сикери, які полюбляють полювати зграєю; там є двоголові змії; а у воді мешкають інші хижаки – двоголові хапуки і не менш небезпечний харон, древня істота, яку люди навчилися підкорювати за допомогою магії; кровожерливі летючі свисти, крилаті кровопивці упаті, хижі гігантські мари і баруси; у печерах живуть андери; і ще багато інших створінь, розумних і не дуже.
Дивовижне створіння – павук Едо, в якому, певно, втілилася прадавня магія. Це загальнолюдська традиція шанувати павуків, які плетуть тканину буття і володіють часом, а в цьому творі ще й служать Світлу. Тому не дивно, що саме завдяки цьому павуку Айхо згадує, що відбулося на кораблі, коли на нього напав свист, і в дуже ранньому дитинстві.
А колись у тому світі жили і древні дракони, чиїми примітивними копіями є свисти. Останнє не завадило, а навпаки було на руку Храмам, коли свистів видали за драконів, щоб отримати владу над переляканими людьми, – так історія була спотворена жерцями заради власного зиску...
Для Айхо буде великим відкриттям, що звірі, птахи та інші живі істоти чують його і слухаються його голосу. Спочатку він подумає, що успадкував дар від діда Радо, та з самим Айхо все не так просто. Його дар має зовсім іншу природу. Як і те, що у нього свої особливі стосунки з магією, здібності хлопчика дивують і лякають тих, хто багато прожив і знає про світоустрій значно більше за пересічну людину. Дуже важко за таких умов залишитися собою, залишитися вільним, а не стати зброєю в руках хитрих дорослих.
Можливо, трошки швидко, та Айхо проявляє неабиякий розум і поводиться по-дорослому мудро. Наприклад, під час розмови з піратським ватажком, розуміючи, що коли схибить, його продадуть у рабство:
"– Я звичайний житель Вернакії і, певне, не той, за кого маєте, – скромно почав. – Радий, що зміг допомогти вашій дочці. Бо знаю, як це втратити рідну, дорогу людину, – остаточно осмілівши, продовжив: – Володарю Фаросе, чому вклоняєтесь мені? Кожен із тих нещасних, вишикуваних на площі, заслуговує на шану і людське ставлення. Можливо, не один врятував чиюсь дочку, сина, батька чи матір. Та чомусь для вас ми не люди, а раби!" (С.30-31).
Це виклик насамперед не пірату, а всій світоглядній системі і цінностям світу. Айхо дозволяє собі подібне, тим самим доводячи, що він таки особлива людина. Він постійно це робить, сперечаючись із тими, хто має більшу від нього владу і може віддати наказ про його страту. Навіть у Сакарію Айхо проходить через браму Вітру Перемін, яка вважається нещасливою, бо після такого кроку на людину (і не лише на неї саму) очікують великі зміни.
Своєю поведінкою він змінює і людей, з якими зустрічається. Хоча дехто, навпаки, не стає добрішим, а проявляє жорстокість, обурений ненавистю, яка є відповіддю на існування зовсім іншого, вільного світогляду. І мені дуже цікаво, чи зможе, йдучи таким шляхом, Айхо змінити світоустрій, зробивши його кращим для простих людей. Та про це можна дізнатися тільки наприкінці цієї багатотомної історії.
Хоча йому зустрічається багато різних людей, а дехто стає другом, більшу частину шляху Айхо долає сам, і це теж сприяє його дорослішанню. Айхо дуже потерпає від того, що всередині він уже майже виріс, але силою значно поступається дорослим. Терплячи приниження, він обіцяє собі, що коли виросте, його "ні перед ким не змусять стати навколішки" (С.41).
Та коли минає два роки, і хлопцю стає шістнадцять, він пізнає всю складність дорослого життя. І щонайперше – першу закоханість. Та оскільки він живе у недоброму світі, де кожен кожному вовк, ніхто не гарантує, що це почуття буде взаємним і його не використають і не зрадять. Зібрати свої почуття по уламках непросто...
Хто в серці раб, людина, зламана приниженнями і зраджена, ставши господарем чи підвищивши свій статус, вільною духом не стане, як, наприклад, Мія. Можливо тому вона з одного рабства потрапляє в інше – стає одаліскою у заможного вельможі. Мія вигоріла зсередини, тому не чує слів, які могли б її врятувати, але, можливо, врятують когось, кому теж боляче:
"– Отямся, Міє! – майже викрикнув я, чим перелякав дівчину, яка не хотіла, щоб прокинулись товариші. – Ти не знаєш, про що говориш! Там, де зараз замість серця у тебе діра, згодом знову заб’ється серце, але потрібен час! Біль має дві дороги. Ненависть і злість – це шлях до темряви, шлях в нікуди, а терпіння і любов ведуть до світла, яке робить нас сильнішими. Хоч серце і надалі боятиметься болю, але воно у нас буде, а не діра, з якої виривається морок! Ти можеш втекти звідси, поїхати зі мною" (С.282-283).
Такі, спалені зсередини люди, тягнуть на дно всіх, хто має до них почуття. Їх не врятуєш, від них треба триматися подалі, хай би як жорстоко це не звучало.
Та й сам Айхо розіб’є серце закоханій Астрі, яку може любити тільки як сестру...
"Наскільки простіше виявити хоробрість на полі бою з ворогом, ніж тоді, коли на розкритих долонях тобі підносять почуття, яке ти не в змозі розділити..." (С.300).
Якими складними не були б обставини, завжди знаходиться хтось, хто втішає і підтримує Айхо, запевняє, що все буде добре, а він потрібен людям і не буде самотнім. Вважаю, що це нагорода за його вірність собі. Як каже йому принцеса, яка сама пережила полон:
"– Не знаю, що трапилось з тобою, Айхо, але ніколи не варто здаватися. Продовжуй боротися за щастя. Завжди знайдуться люди, яким будеш потрібен, хто чекатиме, радітиме і сумуватиме разом з тобою.
Серце наче огорнули чимось цілющим теплим. Згадались слова дідуся, сказані на прощання: "Будь сильним та мужнім і ніколи не відступай перед труднощами. Серце тримай відкритим для миру та добра, і ти ніколи не будеш самотнім!" (С.81).
Лише згодом ми починаємо розуміти, що історію Айхо розповідає він сам не в той час, коли вона відбувалася, а багато років потому. Саме тому у тексті стільки психологічних і філософських відступів, які багато чому навчають читачів. Наприклад:
"Переживши весь біль втрати, який часто здається нестерпним, нам завжди дається шанс знову бути щасливими, не зважаючи ні на що! Втрачаючи близьку людину сьогодні, завтра отримуємо можливість зустріти іншу, яка, звичайно, не замінить, але заповнить пустоту, що утворилася в серці, і знову поверне радість і здатність любити. Та всьому свій час. Час потрібен, щоб гоїлись рани, щоб знову почати прагнути щастя, а не варитись в мороці минулого. Але тоді я ще цього не знав" (С.77).
Світ Айхо майже всюди доволі жорстокий. У ньому велику владу мають пірати, і ця влада нерідко передається у спадок, як це відбулося, наприклад, з дівчинкою Астрою, донькою Фароса. Він дізнається, що і серед піратів зустрічаються непогані люди:
"Переважно брутальні, грубі, черстві, а іноді й просто безсердечні, вони перетворювались на звичайних вразливих людей, коли за нічними посиденьками справа доходила до балачок про сім’ї, дітей, дружин.
Жорстокий одноокий товстун Кістер мав семеро дітей і кожного вечора, на потіху усім, згадував про когось. При цьому його понівечене обличчя кривилося, і це нагадувало усмішку. Я ніяк не міг зрозуміти, як в людині поєднується таке непоєднуване. Пірат ладен  роздерти будь-кого, хто посягне на спокій його сім’ї, і в той же час чинив безчинства, руйнуючи сім’ї, розлучаючи дітей і матерів, чоловіків і дружин" (С.48).
Вони стали такими через обставини, знайшли себе у "роботі", і байдуже, яким є те заняття. У нашому житті ми теж нерідко бачимо подібну шизофренізацію свідомості. Чим більше таких людей, тим гірше життя, бо вони здатні на все заради благополуччя своїх родин і самих себе. Дуже добре, що Айхо звертає на це увагу читачів. Розуміння думок, почуттів і прагнень інших – це те, чому навчається сам і вчить нас цей герой, навіть коли мова йде не про людей, а про давніх істот.
Коли світ несправедливий, гідні люди все одно мають до когось пристати, і негідники цим активно користуються, а змінити своє життя і вийти з-під їхнього впливу дуже складно. Дуже легко не помітити, як перестав служити вищим цілям і перетворитися на прислужників тих, хто керує: "А керують інколи не зовсім достойні, випадкові люди" (С.338). Так і хочеться додати, що у світі, де живуть не по правді, саме такі майже завжди при владі.
Навіть сильна і смілива людина за всіх цих обставин може бути змушена стати катом. Якби вона вчиняла інакше, з нею б не рахувалися. Як зізнається один з найбільш харизматичних героїв книги, піратський капітан Ракун-Саро:
"– Що, Айхо, дивуєшся? Я теж можу бути звичайною людиною, – і вже знову повернув обличчя до зоряного неба. – Моя ноша нелегка. Інколи я втомлююсь від неї. Хочеться все кинути і знову стати звичайним селянином, як батько. Весною засівати поля, літом обробляти їх, а осінню збирати врожай, влаштовувати свята і збиратися усією сім’єю за великим столом, де пахне свіжоспеченим хлібом і молоком. Колись, Айхо, я мав це..." (С.61-62).
Мав, але втратив, його селище спалили вщент, а мешканців продали в рабство, його дружину і сина вбили. А тепер він сам перевозить майбутніх рабів на своєму кораблі. Лячно таке усвідомлювати, та для світу Айхо це нормально. Чи не присутність особливого хлопчика спонукала пірата до сповіді?.. Ракун-Саро зрадив себе і все світле, що в ньому було, щоб наблизитися до вбивці своїх рідних.
І трошки далі: "– За все, що я накоїв, уже немає прощення. Початкова мета справедливої помсти вже давно губиться в ріках крові і сліз невинних людей. Я хочу, щоб ти знав: як би не склалося життя, які б не чекали випробування, ніколи не впускай у серце ненависті! Спочатку ця небезпечна гостя забирає лише маленький шматочок, але чим довше живе, тим менше залишає місця для добра, любові, милосердя, співчуття. Дуже швидко перетворюєшся на її раба" (С.64).
Пірат на деякий час теж стає вчителем для Айхо. Він дуже розумний, його вистраждані істини про сумління і внутрішню стійкість вражають, хоча він сам живе інакше. Та я певна, що для Ракун-Саро ще не все втрачено.
І таких філософських і психологічно складних моментів у книзі дуже багато.
Особливо у тій частині, де головному герою пояснюють природу світла і темряви та їхній вплив на людське серце, розповідають про Тінь, яка заважає триматися Світла і губить людей. Тінь є частиною єства людини, і лише вона сама здатна боротися з Тінню. Але в тому і є суть рівноваги між Добром і Злом, між якими вибирає сама людина. Найгірше ж вагатися все життя, не робити вибір.
"Не можна покластися на людину, яка не знає, чого хоче, у що вірить, що відстоює, хоче творити чи руйнувати? Сьогодні вона одна, а завтра – зовсім інша. Саме ті, хто живе в Напівтемряві, і стають причиною усіх конфліктів, війн, непорозумінь і зрад. Бо немає страшнішого, ніж робити зло, переконуючи себе й інших, що робиш це в ім’я добра. Навіть з абсолютною Тінню легше боротися, ніж з армією тих, хто пристав до Напівтемряви. Боротьба з Тінню чесна і зрозуміла. Тінь теж має право на існування. Бо без Темряви... ми б не побачили... Світла.
Боягузтво, незнання чи небажання пізнавати і зрозуміти тягне у Напівтемряву. Совість волає, попереджаючи про небезпеку. Та чим довше тремтимо перед труднощами і залишаємось у Напівтемряві, тим слабшим стає голос сумління" (С.137).
І ще з повчань павука Едо:
"– Світло завжди живе там, де живе Любов. Любов завжди породжує Світло. Лобов багатогранна і всеосяжна. Так записано в Древніх Книгах. "Любов – терпелива, милосердна. Любов не заздрить, не надимається, не величається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого. Любов не гордиться, не мислить злого, не дратується, не шукає неправди, але тішиться правдою. Любов все прощає, усьому вірить, надіється, все стерпить. Любов не закінчується ніколи" (С.137-138).
Якщо ж є любов, то має бути і щастя, і про нього теж чуєш від людини, яка більшу частину свого життя провела у боротьбі:
"Розмірене сільське життя, домашні клопоти стирали з пам’яті тривожні події. Воїн Шаку Радомир загинув десь у тих боях за справедливість. Натомість народився селянин, знахар, дивакуватий підкорювач звірів Радо, дід Радо...
Ті чотирнадцять років, які прожили у лісовому будиночку, стали найкращими роками життя. Я нарешті зрозумів, що таке щастя. Щастя бути цілим всесвітом для маленької крихітної людини, усмішка, перші слова і кроки якої змушують вуста розпливтися у ніжній посмішці, а серце – любити світ і усіх довкола!" (С.348).
Але це окремий випадок перетворення. З вуст харона, зовсім недоброї давньої істоти, яка раніше була щасливою і жила зовсім інакше, лунає вирок людству, яке руйнує спільний для всього живого світ, над чим неможливо не замислитися:
"– Ви, люди, – істоти підступні, ниці і боягузливі. Ви боїтеся взяти відповідальність за власні вчинки і завжди чимось виправдовуєте безчинства. Немає більш кровожерливих істот. Ви вбиваєте подібних не для того, щоб вижити, а для того, щоб побачити смерть і уявити, що маєте над нею владу. Прагнете влади, безмежної влади, влади у всьому, переступаючи через те, що ще вчора вважали святим. Ви постійно стоїте на роздоріжжі між Світлом і Тінню. І пристаєте до тієї чи іншої сторони не за переконаннями, а лише виходячи із власної користі і зиску. Ви ті, хто забули про Закони Всесвіту. Ви розучились будувати, але навчились руйнувати і нищити те, що вже створене" (С.157).
Та він теж стає порадником Айхо:
"– Хлопче, – так і не почавши називати по імені, – те, що ти боїшся, – цілком нормально. Немає абсолютно безстрашних істот. Але якщо ти просто боїшся щось змінити, щоб отримати те, чого прагнеш, – це вже погано. Не чекай, щоб тебе постійно підштовхували або примушували до дій. Роби крок першим! Якщо не хочеш перетворитися на маріонетку в руках долі – випереджай її на крок! Дій! І стань її володарем!" (С.160-161).
Все це – архепипні філософія і психологія, і тільки так, починаючи з себе, стаючи відповідальним та активним, можливо боротися з порожнечею і сірістю, що однаково актуально для нашого і фентезійного світу.
Омріяна Шанталія, земля знань, шлях до якої зайняв більше двох років, дуже сильно відрізняється від іншого світу, в якому мешкає Айхо:
"Я із захопленням роздивлявся довкола. Яскраве місто подобалося дедалі більше. Ніде раніше я не відчував такої безпосередності, такого прагнення і поваги до життя. Свободою, шляхетністю, молодістю, незважаючи на сивину вчителів, просякнуті стіни Шанталії. Сакарія ж в порівнянні нагадувала стару, хижу, озлоблену на увесь світ каргу, залишену на поталу лихій долі. Я аж здригнувся, згадавши про похмурих жерців, ненаситних работоргівців та жорстоких піратів. Ми всього лише перетнули море, а опинилися наче в іншому світі!" (С.306-307).
Аби тільки ця яскрава картинка не виявилася оманою... Бо в якийсь момент перестаєш вірити власним очам. Особливо коли світ в кроці від великої війни. Але про все це ми дізнаємося вже у наступній книзі.
У творі багато сюжетних поворотів, загадок, інтрига тримається і розвивається. І хоча на частину запитань читач отримує відповіді, ще більше нових запитань виникає після того, і це дуже добре для твору з продовженням.
Гарно показана психологія головного героя, чиїми очима читачі бачать світ. Текст кінематографічний, видимий, його відчуваєш завдяки деталям та образам, внутрішній динаміці сцен.
Мені дуже сподобалося, що у цій книзі не експлуатується наша міфологія, якої останнім часом у фентезі стало надто багато. "Айхо" – європейська книга і за духом, і за стилістикою.

Висновок: Це дуже гарний початок циклу. Невідомо, чи буде він далі так само яскравим, та навіть більше, бо цього вимагає структура твору, але від читання "Подорожі до початку" можуть отримати велике задоволення читачі різного віку.

Наталія Дев'ятко

Інші думки про книгу:
Наталка Позняк-Хоменко "Між Світлом і Тінню або Американські гірки українського фентезі" - http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2014/12/03/153239.html
Олена Колінько "За Айхо до початку" - http://www.barabooka.com.ua/za-ajho-do-pochatku/
Віктор Миронець "Подорож до початку" - https://www.facebook.com/poradnica.ua/photos/a.585694768230480/831654310301190/?type=1&theater
"Олександр Педан написав рецензію на український роман-фентезі" - https://novy.tv/ua/news/2015/02/10/oleksandr-pedan-napisav-retsenziyu-na-ukrayinskij-roman-fentezi/
Farida Mestek "Айхо, або Подорож до початку – читаю українською" - http://faridamestek.blogspot.com/2016/01/blog-post_17.html

Немає коментарів:

Дописати коментар