неділя, 3 травня 2020 р.

Володимир Рутківський «Сині Води»


Категорія – реалізм
Вік основної аудиторії – від 12 років
Жанр – історично-пригодницька проза
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - дуже добре



Володимир Рутківський. Сині Води. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2015. – 440 с.
Володимир Рутківський. Князь бродників (Книга перша). – К. : Темпора, 2011. – 360 с.
Володимир Рутківський. Стріли впритул (Книга друга). – К. : Темпора, 2011. – 374 с.

Не люблю, коли художні книги починаються з передмови, – це нав'язування критиками своєї думки про текст, який читач ще й не відкривав. І вже перша фраза – апофеоз маніпуляції: "Пригодницько-історичну прозу Володимира Рутківського я насамперед сприймаю як дуже класний "хлопчачий" текст" (С.7).
Вибачте, а мені, як читачці, байдуже, як його сприймає будь-який критик. Мені або сподобається книга, або ні. І що це за дискримінація? Якщо текст "хлопчачий", то дівчаткам треба книжку терміново закрити? Чи дівчата, на думку автора передмови, "якісь не такі"? Чи тексти "для дівчат" – це обов'язково "про любоф", бо іншого "дурні дівчатка" не сприймуть?
І далі цей акцент на винятковості "хлопчачого" бачимо у всій передмові.
Якби я не читала твори Володимира Рутківського раніше, то після такої "класної передмови", цю книгу я б не читала взагалі. І це було б дуже кепсько.

У творі Володимира Рутківського ми повертаємося у минуле, у ті часи, коли відбулося становлення козацтва. Що ми знаємо про козаків? У всіх підручниках трактування стереотипне "козак – вільна людина", але для татар, з чиєї мови прийшло це слово, козаки – грабіжники. А звідки взялися козаки? Чому на наших теренах сформувався цей феномен? Він унікальний чи типовий для тих часів?
Це складні, але своєчасні запитання, бо козацтво – саме та сила, завдяки якій відбулося національне відродження і становлення українців у минулому. На основі козацтва базується і сучасне національне відродження, але це окрема історія, яка напряму цього твору не стосується.
Так от, звідки ж таки походять козаки? На порожньому ж місці нічого не виникає. У своєму романі автор дає відповідь, що базується на історичних джерелах. До того, як назватися козаками, ці люди були бродниками. Жили вони на диких землях, часто у плавнях, займалися мисливством, іноді грабунком. Оскільки вони здебільшого люди, сильні духом, які не бояться смерті, то і жартики у них на межі: як то запустити в штани половину мурашника або кинути за пазуху вужа, який може і гадюкою виявитися.
Бродники були різні за вдачею, та переважно дуже добре володіли зброєю, панцирів не носили, жартуючи, ніби ще не розжилися і панцирі для тих, хто збирається накивати п'ятами, а насправді, аби бути більш мобільними у бою (С.368). Вони об'єднувалися у гурти, ставали побратимами. Іноді ці гурти з різних причин воювали між собою: хто з ідеологічних та морально-етичних переконань, а хто суто за здобич.
Аналогом феномену бродників, на мою думку, є піратство різних часів, та у таку потужну національну силу, якою стало козацтво для українців, воно не переродилося.
До початку козацької доби кожному броднику треба було усвідомити, хто він є, на чиєму боці, що робитиме у майбутньому, бо їхнє сьогоднішнє невідворотно змінилося.
Ми дуже добре знаємо про битву під Жовтими Водами, але саме завдяки відновленню історичної правди (і роман Володимира Рутківського тому теж сприяв) ми дізналися про бій під Синіми Водами, який визначив подальшу долю нашої країни, звільнивши від татарського полону. Національними є ці назви і по колористиці, хоча так склалося саме собою.
Головних героїв у творі кілька, не всі вони є історичними персоналіями або повністю відповідають історичній дійсності, але для розуміння національної звитяги їхні образи дуже важливі, й автор цілком дотримується жанру історично-пригодницького роману.
Це владарі – Дмитро Боброк, великий князь Ольгерд, київський князь Володимир.
Це бродиники та інші далеко не прості люди. Насамперед Медовуха, сміливий, звитяжний, абсолютно безстрашний, на кого хочеться бути схожим. Найбільше подій, які ми переживаємо, відбувається саме з ним. Воронівський староста Коцюба, першу характеристику якому дає саме життя: за його волею в землі мають лежати померлі, хай вони будуть русичі чи степняки, і люди ховають на сільському цвинтарі людські кістки, вимиті річкою Іржавицею. І ще молодий бандурист Іван, справжній козак, але яка ж тяжка у нього доля...
Це підлітки – Петрик і Тимко. Вони не спостерігачі, бо іноді і від дитини може залежати доля багатьох дорослих.
А є ще горошинські татари різного віку, які зблизилися з воронівськими русичами, – Ахмет, Зейнула, Аліма.
А який цікавий образ хана Мамая, в якому поєдналося і руське, і татарське. Голомозий, з оселедцем, як колись носили київські дружинники, любить усамітнюватися посеред степу, незалежний, ревнивий до чужої хоробрості, більшої за його звитягу, а воля сталева. І єдина біда – немає у Мамая жодної краплі священної крові чингизидів, яка б давала право взяти вищу владу у Піднебесній. Це межовий, дуже непростий, особливий образ.
Завдяки настільки розгалуженій системі героїв читачі різного віку можуть знайти собі персоналізованого провідника в історичне минуле, з яким йому буде комфортно подорожувати. Хоча особисто мені трохи не вистачало саме владарів – їхні образи найскладніші, тому хотілося б більше уваги до цих людей. Особливо Дмитра Боброка, до чийого образу просто пригортаєшся, причарований його глибиною.
Починається сюжет з того, що бродники рятують від татар пораненого князя Дмитра Боброка, не знаючи, ким він є насправді. Коли не хочеш віддавати свого коня, самі відберемо, вважає грабіжник Гирич, не шкодуючи і своїх хлопців, щоб позбутися свідків злочину. Та й свого полоненого він віддасть тому, хто більше заплатить, і байдуже, чи подарує тим самим волю, чи відправить на страшні тортури.
Саме у цю мить відбувається перший вибір між порядністю і наживою для героїв цієї історії. Перший, та не останній. Перед таким випробуванням стане ледь не кожен із головних персонажів, і переживаючи цю ситуацію знову і знову, підсилену різноманітними обставинами, читач також вчиться бути стійким і шляхетним.
А далі закрутилося, і самі того не прагнучи, з легкої руки князя Медовуха і Петрик опиняються у вирі політичних подій.
У ті часи питання так само, як і зараз, стало руба: хто свій, а хто наш? Дмитро Боброк відповідає на це запитання просто: "Наші – це ті, що не водяться з татарами" (С.25).
Але і татари теж дуже різні, далеко не всі вони хочуть воювати, багато хто мирно живе поряд з іншими народами, молодь утворює пари, старші разом сидять за одним столом. Та накази владарів, особливо коли правителі жорстокі, не заперечиш, і найближчі друзі можуть опинитися по різні боки. А коли бій і ллється кров, це може перекреслити все добре, що було до того.
"– Е-е, свате Ахмете, ви такі запитання ставите, що без доброго корчика і не пояснити... Ото, коли б я був князем, то пришов би сюди і сказав: люди добрі, живіть, як собі хочете, але щоб мені тихо було! Доста, дорізалися вже до того, що земля ледь пусткою не стала. Пасіть собі худобину, засівайте землю, родичайтеся між собою – тільки щоб мені без ножаки! Як ви на це дивитеся, свате Ахмете?
– Гарно дивлюся, – схвалив сват Ахмет" (С.32).
Ось так й починаються мирні часи, якщо тому владарі не завадять. Не подарують простим людям злі владарі таких розмов... Дружите, родичаєтеся, про мирне життя мрієте? Та коли про таке стане відомо, кара не забариться, а весь неблагонадійний аул постраждає, його переселять аж до моря.
А ще коли наші татари почали родичатися із заморськими турками, яким ні до чого меди, хутра і збіжжя, то чекай ще більшого лиха: "Їм інший товар потрібен – раби, невільники, свіжа кров" (С.90), і зрозуміло, кого вони братимуть в ясир і ким торгуватимуть. Саме вони створили військо з непереможних яничарів: "Це чауші, яких малими дітьми вивезли з підкорених земель. У них немає ні батька, ні матері, окрім Священної Порти, во ім'я якої вони готові вбивати кого завгодно. Перед їхньою ходою зараз тремтить увесь світ" (С.258). Знайдеться серед татарських туменів місце і для руських дітей.
І яким би гарним не було мирне життя з тими, хто вже нібито й не ворог, та "сусіду люблять лише тоді, коли він слухняно дає себе бити" (С.91). Коли ж воронівці перемогли сусідній татарський аул, це стало ще одною краплею до початку протистояння. Хоча... не ця, так інша б іскра стала причиною великого вогню.
Навіть наймирніших можна змусити воювати, якщо пригрозити забрати в неволю родину, а хату пустити за вогнем, коли хтось спробує сховатися у байраках під час бою.
Книга жорстока, але в міру. Автор не замиловується кров'ю, але не відвертається, коли треба реалістично зобразити якусь непросту подію, бо інакше історична проза, хай і з домінуючою пригодницькою складовою, не пишеться.
За тих часів жорстокість вимушена:
"Причому Коцюба для початку відводив лучників за сімдесят кроків від щитів, потім ця відстань збільшилася до ста кроків. Проте й це Коцюбу не влаштувало.
– Зблизька і курка вцілить, – глузливо гримкотів його густий голос. – А от коли встрелиш у ціль з півтораста кроків, то плакатимуть вже не твої діти... – І неодмінно додавав: – Хочеш жити – умій стріляти" (С.221).
Та водночас ця книга і про прощення. Є там один молодий кобзар, який постраждав від татар, та його пісні не про помсту, а про примирення, коли русин і татарин упізнають одне одного під час бою та їхні душі разом відходять у небо.
"Але навряд чи ти відаєш, синку, про те, що цю мою пісню склала людина, якій татарове викололи очі. Тож вона повинна була співати про зненависть і помсту, але не зробила цього. Бо свято вірила, що війни проходять і зненависть помирає, а дружба і приязнь живуть вічно" (С.263).
Світ починає змінюватися тоді, коли хтось сильний духом кидає виклик системі, ворогам, несправедливості, а суспільство готове змінитися і стати абсолютно іншим. Поки немає лідера, люди можуть тільки хотіти змін, та вони не відбуватимуться; і якщо не готові люди, то у лідера нічого не вийде, обставини перемелють його на порох. І завжди серед людей знаходяться ті, що наближаються до лідерів і стають їхнім вірним гуртом.
У цій книзі час для змін настав, саме тому Дмитру Боброку вдається згуртувати бродників проти татар і допомогти великому князю Ольгерду, який наполовину литвин, а наполовину русич, розбити татарську орду. Це той урок спільності з європейськими народами, який нам теж варто відновити у пам'яті.
Вже були великі битви з татарами, як то битва на річці Калці, захопила орда златоверхий Київ, та ось як описується той час у цьому творі:
"Але вони [татари] повернулися і знову миготінням кривих шабель і страхітливим галайлаканням заповнили руські землі. Билися тоді діти і онуки, князю канівський, билися хоробро. Та ламалися, мов очеретинки, під нещадним вихором. І лише в останню мить короткого свого життя починали розуміти, що билися не так, як потрібно Русі, а так, як билися і ви – мужньо, стійко, проте поодинці. Кожен захищав лише себе та своїх близьких" (С.40-41).
Потрібно об'єднатися, бо інакше велику ворожу силу не здолаєш, а для того багато хто має ризикнути собою.
Дмитру ж самому нічого втрачати – всі його рідні згоріли під час татарського набігу, його рідний дім зруйнований, а він сам був змушений податися до тевтонського ордену, воювати на чужій землі. Відродить Дмитро свій канівський край, зможе утвердитися як правитель прикордонної землі, яка першою приймає удар ворога. Та це не просто, бо після загибелі його предка ця земля стала дикою. Три удільні князі отримували ярлик на володіння нею, та двох убили, а один утік, ніхто такою землею володіти не бажає.
Гордий князь повернеться до своєї вотчини тільки з ласки нашого князя, і цей момент у книзі дуже красномовний:
"– До Орди не зверталися, аби повернула канівський стіл?
– Ні, великий княже, – Боброк з гідністю підняв голову. – До вбивць князя Святослава ніхто з нашого роду не звертався" (С.104).
Наскільки це показово, стає зрозуміло трохи далі. Ольгерд – насамперед політик, йому конкуренція не потрібна, він діє за принципом "розділяй і владарюй", а князь Боброк – захисник людей, влада як така його не цікавить. Це принципова різниця.
І, повертаючись додому, він вітається до своє рідної землі, говорить до неї і до її мешканців:
"– Здрастуй... – сказав Боброк і з невимовним болем додав: – Дісталося ж тобі!
– Це він до кого балакає? – пошепки запитав Петрик у Медовухи.
Медовуха приклав пальця до вуст.
– Це він до Канева звертається. Тут же земля його дідів.
Вони спустилися з гори і повагом подалися широкою, зарослою споришем, вулицею. Звідусіль тягло димом вогнищ і пахощами страв. Боброк їхав попереду і першим вітався до зустрічних, хто б то не був: бистрооких молодиць, згорблених бабусь і навіть дітлахів, котрі розмахували лозинами над овечими головами. Зустрічні зупинялися і зацікавленим поглядом проводжали високого широкоплечого чоловіка в сірому запилюженому плащі. Бо хоч і скромно зодягнений, все ж було видно, що не проста то людина, бо таких коней, як ото під ним, ще пошукати треба" (С.121).
А як він тримається перед людським судом, не заперечуючи своєї провини, та шукаючи справедливості:
"На галявині загуло, мов у розтривоженому вулику. Це вже було занадто. Мало того, що перед ними стоїть сам князь, людина, яку послав на землю чи не Господь Бог – так він, виявляється, ще й справедливості у них шукає. І в кого – у людей, які свого часу змушені були гнути спину перед найменшим десятником чи крамарем. А тут – сам князь! Стоїть, чекає, що вони вирішать. Сам прийшов, без охоронців..." (С.213).
І коли він гуртує бродників для бою з татарами:
"– Я розумію так: якщо вже ти вирішив стати господарем на цій землі, то мусиш захищати не лише своє збіжжя, але й збіжжя сусіда, особливо, коли він слабший за тебе. А він тобі за це теж віддячить, чим може. І тоді в цьому краю будуть мир і злагода. Та якщо тобі все одно де бути і як жити – то навіщо триматися лише цих земель? Самі знаєте, що є скільки завгодно вільних місць і за Тясмином, і за Сулою, і біля Чорного лісу. Причому риби, дичини та медів там значно більше, ніж тут. То ж лови, полюй, багатішай. А коли знову захочеш повернутися сюди – але вже не розбишакою, а господарем – я буду цьому лише радий. Мені, князеві канівському, сьогодні потрібні всі – будівничі, смерди, воїни. А я, як ваш отаман, робитиму все, аби мої люди були захищеними як від ординців, так і від свого сусіда-глитая" (С.271).
З цих та інших фрагментів бачимо, наскільки гідним владарем є Дмитро Боброк, і це один з найяскравіших позитивних образів представників влади у сучасній дитячій літературі.
На противагу йому є й інші владарі, про яких люди говорять так:
"Де ти бачив, чоловіче добрий, аби великі пани мирилися перед битвою? Вони, доки половину своїх людей не покладуть, миритися й не подумають. Це ми з тобою розуміємо, що кров людська – не водиця. А нашим панам до цього байдуже..." (С.320-321).
Та як би не було, люди об'єднуються, бо нині настає час, коли загарбники татари мають поступитися і піти з русинських земель.
І на підтвердженню, що почалася нова доба, змінюються і пісні:
"Якось дивно співав цей лірник. Зовсім не так, як ті, що приходили до Воронівки. Ті лірники співали-плакали тихими хрипкими голосами, а цей ніби наказував комусь дзвінким голосом і лише для годиться час від часу доторкувався струн" (С.95) – з нами теж таке зараз відбувається, бо це природна зміна.
Не в нашому національному характері коритися, принаймні, якщо це і відбувається, то ненадовго. Русини, а згодом вони ж українці, надто волелюбні, щоб терпіти над собою панів, ханів, царів. Наша влада виборна, і правителі мають бути гідними.
Тривалий час нас намагалися змінити всіма можливими способами: репресіями, підкупами, страхом. Не вдалося. Та кожного разу повертатися до себе справжніх все тяжче. І тому теж ця книга важлива, бо вона показує, як люди починають гуртуватися і стають активними, захищають себе, своїх рідних і свою землю.
Не оминути увагою руські владарі і московитів:
"– З Новгородом справи у нас ідуть добре. Наших земель їм не треба, але й своїх вони нікому не віддадуть. Щодо інших, то з князем тверським Михайлом, нашим дядьком, – він поклав руку на плечі Дмитра і Корибута, – стосунки у мене чудові. Прихильно ставляться до нас і князі смоленські. Що ж до князівства московського, то тут справа дещо інакша. Князі московські діяльні і швидкі на вчинки. Московський князь Іван, прозваний Калитою, увійшов у таку довіру до Золотої Орди, що та доручила йому збирати для неї данину серед сусідніх з Москвою земель. І цим правом він скористався так, як не користалися б і самі татарські збирачі ясиру. І заодно і вивищувався серед інших князів, прикуповуючи чи примушуючи їхні землі. Став Калита чи не найбагатшим з усіх князів землі Руської. Таким же був і його син, теж Іван, що помер три роки тому. Тепер на московському столі сидить дванадцятилітній онук Калити Дмитро.
– Ще невідомо, куди він поверне, – зауважив Коріят.
– Атож, – згодився князь полоцький. – але перед самим від'їздом до Києва я отримав вісті, що хан Золотої Орди подарував малому Дмитрові ярлик ще й на володіння володимирським князівством. Так що Орда довіряє московським князям як ніким іншим. І коли щось трапиться, то вона швидше стане за Москву, аніж за будь-кого зі своїх удільних ханів" (С.291).
Так і хочеться запитати: то ми брати, а історія у нас спільна? Серйозно?..
Потенційний підступний ворог не лише на півночі. Є він і з іншого краю. Тевтони хоч і з європейської сторони, але вони люті і нетерпимі, принижували литвинів., обертаючи їх у християнську віру. "А от русичі – то справа інша. Саме від них дізналися литвини, що таке білий хліб, полотняна одіж і великі лодії, які плавають у незнані південні світи. І чи не тому могутні литовські вої ладні були прибитися швидше до руських дружин, а не до варягів чи ти же тевтонів" (С.334). А якщо цей історичний досвід згадати зараз? Тоді не ми маємо прагнути в Європу, а стати такими, щоб інші країни горнулися до нас, як це вже було.
Сама битва описана деталізовано і місцями криваво-страшно, але знайшлося у тексті місце і філософському осмисленню:
"Зненависть неодмінно породжує зненависть. І русичі, котрі спочатку дещо розгубилися при вигляді зшаленілих від крові ординців, потроху починали шаленіти самі. І не було вже ані жаху перед неминучим, ні жалю, ані навіть відчуття болю. Натомість в душах народжувалася весела, нестримна рішучість будь-що доконати суперника – навіть ціною свого життя. Зійшлися над Синіми Водами дві сили: одна, що з діда-прадіда покладалася лише на зброю і тому здобула майже половину того світу, де вирувало людське життя. Інша – та, що не поспішала здіймати меча без нагальної на те потреби і задовольнялася лише тим, що дісталося ще їхнім прадідам: шматом своєї землі, зрошеної власним потом, лісом, річкою – всім, до того звичним та любим, що про інше навіть мріяти не хотілося. То яка з цих сил отримає гору, яка доведе свою правоту?" (С.391).
Битва закінчилася, але відповідь на ці запитання актуальна досі. Й інше запитання, яке також постійно потребує відповіді: як повертатися до мирного життя після довгих кровопролитних січей?..
Є у книзі і трохи гумору, та він сприймається як своєрідний відблиск світлих бусин серед темного шиття. І кожну таку намистинку бережеш у пам'яті, навчаючись цінувати радість за будь-яких часів. Хоча жарти з релігією мені таки не до вподоби: не мусульманин той, що горілку п'є та сало їсть, хай би як не було весело читати про двох кумів.
Ненав'язливо, завдяки емоціям і великій кількості подій ця книга змінює свідомість читача дорослого і формує світогляд підлітка. Найкраще виховання відбувається через книжки, бо воно ненасильницьке, без моралізаторства, але глибоке, і досвід, набутий під час читання, залишиться на все життя.

Висновок: Найкраще вивчати історію через цікаві книги, і цей твір допоможе краще пізнати наше минуле не лише дітям, але й дорослим.

Наталія Дев'ятко

Інші думки про книгу:
Людмила Скорина "Повернення Дмитра Боброка, або Белетрист із душею підлітка" - http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2012/02/09/071528.html
Наталя Марченко "Володимир Рутківський. "Сині води""  - http://www.chl.kiev.ua/key/Books/ShowBook/73
Сергій Лук’янчук "Роман «Сині води»: перша премія, два томи, третій сорт. Зате картинки гарні" - http://texty.org.ua/pg/article/newsmaker/read/35537/Roman_Syni_vody_persha_premija_dva_tomy
Іван Андрусяк "«Хлопчача» насолода" - http://litakcent.com/2011/10/10/hlopchacha-nasoloda/
Григорій Клочек "Володимир Рутківський – творець другої реальності" - http://litgazeta.com.ua/articles/volodymyr-rutkivskyj-tvorets-drugoyi-realnosti/

Немає коментарів:

Дописати коментар