Марина Рибалко «Марічка і Червоний Король. Місто непокірних»

Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – 10-15 років
Жанр – пригодницьке фентезі
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - добре

Марина Рибалко. Марічка і Червоний Король. Місто непокірних. – Л. : Видавництво Старого Лева, 2016. – 256 с.

Кілька років тому я прочитала дуже цікаву книгу "Подорож туди, де сніг". Там було все, що я люблю, – пригоди, чарівництво, дружба, кохання... І тому, коли я дізналася про продовження цієї історії, з нетерпінням чекала, коли ця книга потрапить до моїх рук.

Щоб продовження було цікавішим за початок, воно має бути ще кращим, ніж перша книга, більш захопливим, енергетично зарядженим. Але, на жаль, так буває далеко не завжди. І, щиро кажучи, продовження цієї історії мене дещо розчарувало.

Щонайперше тим, що дуже багато сцен пропущені, і це стосується всіх сюжетних ліній. Таке відчуття, що це зроблене навмисне: щойно якась сюжетна лінія наближається до кульмінації, хоч основної, хоч проміжної, оповідь обривається, стрибок в іншу сюжетну лінію або читачам просто розкажуть, де і що відбулося. Всі наймасштабніші події приховані від очей читачів. А я не хочу, щоб мені розказували, я хочу бачити, відчувати, переживати... А книга всього цього не дає або дає замало як для другої частини циклу чи трилогії. Окрім того, дуже багато подій описані поспіхом, без яскравих деталей, які б чіпляли за серце, як це було в першій книзі. Тому я залишилася розчарованою.

З часу першої подорожі всі герої подорослішали, вони вже не діти, а Марічка нині працює вожатою у таборі відпочинку. Якщо героїня доросла, то відповідно має дорослішати і текст, а ситуації, в які вона потраплятиме, вимагатимуть у дівчини багато сил та емоцій. Той, хто пережив стільки у паралельному світі, назавжди залишиться іншим. Імовірно саме тому Марічка досі сама і не може знайти себе в житті, хоч й обрала фах вчительки та навчається у педагогічному університеті. З кожним разом повертатися в реальність тяжче. У нашому світі від першого повернення минуло одинадцять років...

Тут з емоційним напруженням якраз все гаразд. Тривалий час магічний світ не давав про себе знати, а тут одразу показав, наскільки змінився. У магічному світі минуло не одне людське життя, там пройшли сотні, якщо не тисячі років.

Червоний Король відчиняє двері у наш світ, щоб попрощатися зі своєю Дівою Вогню. Він слабкий, тривалий час провів у вологій в’язниці, видно, що Червоному Королю залишилося мало жити. І що б ви робити у такій ситуації? Просто слухали? От і Марічка не слухала прощальні слова, а затягла свого друга до нашого світу. Байдуже, що тут він майже не зможе чаклувати, але ж живий!

Там він був Вогнем, тут його називатимуть Володею, але в серці він все одно залишається вогненною нелюдською істотою, відповідальною за своє королівство і свій світ. І заради них він легко ризикує власним життям. І не лише власним.

Йому дуже важко просити допомоги у людей з нашого світу, не керувати, не бути головним. І якби він залишився тут, як би жив, чим захоплювався, що б любив?..

Це дуже гарний початок книги, бо після такого хочеться дізнатися, що ж трапилося з чарівним світом? У другій книзі майже немає магії, бо її практично на всіх рівнях перемогли технології.

Між нашим і тим світом тепер є ще один зв’язок – через мережу інтернет, всесвітнє павутиння. Вони десь вглибині чи вдалині у нас спільні, чим іноді користуються герої. Та й сам Червоний Король за потреби цитує "Гамлета" і використовує слово "нік". І хай би як логічно все це не пояснювалося, що на формування чарівного світу вплинули діти з нашого, та подібне осучаснення чарівного простору дратує.

За час відсутності Марічки та її друзів у чарівному світі дуже розвинулися технології, значно обігнавши наші. Землерийні машини, завдяки яким можна подорожувати під землею; роботизовані черв’яки-розвідники, відеокульки; підземні снайпери – "гвинтоподібні залізяки з комп’ютерною начинкою і вибуховими механізмами" (С.68), які самі наводяться на ціль; літаки, "машини-розвідники з датчиками підземного простору" (С.81); монітори, вбудовані в годинники; засклені сані, схожі на наші маршрутки; станції, на яких тримається всесвітня павутина, і комп’ютерний центр Імператора; спеціальні пристрої, як можуть читати думки і зчитувати образи і символи з людського мозку, створювати фантоми, та й взагалі використовують цю інформацію проти неблагонадійних громадян і ворогів системи; обручі, які захищають від такого зчитування з боку імператорських шукачів – штучних організмів, керованих станцією. І це лише маленький технологічний арсенал того світу, де раніше панувала прадавня магія. Більшість цих технологій скерована на стеження і вбивство (або захист від якихось вбивчих винаходів).

І тепер та Імперія підкорила собі майже всіх Королів. Використовуючи технології, Імперія стала значно сильнішою за них, особливо коли Королі роз’єднані. Не довіряють один одному і люди, й подолати цю недовіру напрочуд складно. Особливо коли люди не довіряють Королям, у яких, як завжди, є свої плани.

Та й магія вже не така потужна, а деякі чарівні істоти служать Імператору. Більшість людей почала сумніватися, чи Королі, олюднені стихії, взагалі існують. Вважається, що справжні дракони давно вимерли. Неможливе стає можливим, навіть сам Вогонь не певен, що його Червоний Замок не зруйновано.

Долина Білих Каменів – дивовижне чарівне місце передбачень і пророцтв – перетворилася на звалище, яке охороняється імператорськими вартовими. Типовий краєвид для наших рідних місцин:

"Попри нескінченний килим снігу, можна було здогадатися, що це звалище. Запах був відповідним. А ще де-не-де з-під снігового покривала визирав всілякий непотріб: пляшки, залишки відпрацьованої побутової техніки, меблів, повні сміттєві пакети. Сюди, ймовірно, звозили навіть харчові відходи" (С.170).

Хочеш знищити чарівне місце – загидь його.

Країна Снігу перетворилася на популярний зимовий курорт, де є тепла їжа: "Тепер навколо площі тулилися готелі, кав’ярні, блищали вітрини і рекламні щити, дорогою траплялося безліч відпочивальників" (С.107). У Короля крижаного краю тепер є прийомні дні, а черга формується через електронні заявки на терміналі. Читаючи це, я вжахнулася, – Білий Король став заручником цивілізації, у нього вкрали життя і свободу. Королі ніколи не були залежними від когось, цей стан речей ослаблює їх і зістарює. Вільними поки що залишилися тільки Вітер – Сірий Король, і то завдяки своїй бунтівній і легковажній натурі, і Король Час, Король без Королівства, чиє Королівство – весь світ, тому над ним не так просто отримати владу.

Але таким чарівний світ не став з приходом Імператора, який хоче відібрати владу Королів-стихій. Це відбувалося поступово під впливом збільшення комфортності життя і розвитку технологій, які від початку не протиставлялися магії.

Тому поява справжньої Діви Вогню, яка зберегла свої здібності, робить Марічку дуже важливою фігурою у цій боротьбі. Якими б не були технології, та коли під твоїми руками плавиться стеклопластик, а на твій голос і думки відгукується Король Вогню, – це вражає.

Зелене Королівство бореться проти прогресу, захищається від новітніх технологій, аби зберегти свою магію. Й отримує у відповідь міграцію молодого населення у міста заради цивілізації і легшого життя (знайоме нам явище по переселенню сільського населення). Багато хто знаходить себе в Імперії, а деякі з героїв встигли на неї попрацювати. Імперія спокушає величчю, могутністю, інноваціями.

Коли ж лісовики повертаються додому, то втрачають свої чарівні здібності, життя серед цивілізації отруює. Але саме Зелене Королівство не втратило себе. Навпаки – поєднання новітніх технологій і рослинного світу робить механізми унікальними, а їхня магія жива і сильна. Вони досі допомагають лісам рости, підтримують гармонію, і це дивовижно. У воді живе водяник, який зовсім не проти когось затягти на дно. Тільки невідомо, чи магія Зеленого Королівства достатньо сильна, щоб перемогти Імперію.

Є ще Місто непокірних, повстанців, які борються з Імперією, котре знаходиться під пустелею. Та вони борються з ворогом не магією, а власними технологічними розробками. Повстанці не бачать облич один одного, постійно використовуючи маскування, і не знають імен, називаючи один одного прізвиськами, щоб не виказати своїх, коли потраплять у полон. Але самі повстанці цінують життя, навіть їхні набої зі снодійно-паралітичними препаратами. Вони глибоко ідейні: "Наша війна – проти Імператора, а не проти людей" (С.87). А їхня головна зброя – вірус, який паралізує імператорську павутину, і записаний цей вірус на флешці.

Самого Імператора вважають духом або чаклуном, хоча з такою технологічною могутністю він може бути і людиною. Його країна живе за тоталітарними законами. Кожен крок громадян контролюється поліцією, якій дозволено будь-яке неподобство по відношенню до простих людей. Якщо потрапиш до відділку, то можеш не вийти звідти живим, на допитах б’ють. Невинних немає, за маленької підозри у неблагонадійності людина може втратити все. Ростуть податки, люди мають отримати імперські документи, інакше будуть жити на правах нелегалів, а це небезпечно і тяжко, часто люди взагалі пропадають. Існують монополії, наприклад на хліб: коштує він дорого, а самим людям пекти хліб заборонено, треба купувати продукцію імператорських заводів.

Соціальна нерівність – основа могутності цієї Імперії.

"– Та товариш їхній, також втікач з нашого краю, у поліції працює. Живе там багато, розкішно. Але ж він батькові не казав, якою ціною він усе те має. А простим людям там не так легко ведеться. Та це не відразу зрозумієш. От нам вже запропонували кредит на житло, дали безкоштовний проїзний на громадський транспорт, роботу батькові на заводі забезпечили. Спершу і зарплатня непогана. Але ж я чув, як вони з мамою розмовляли, коли думали, що я сплю. Батькові доведеться працювати на тому заводі двадцять років. Змінити нічого він не зможе, навіть якщо захоче. А зарплатня згодом буде меншати. То спочатку багато дають, називають це "підйомні". А потім... ніби людині їсти менше хотітиметься" (С.138-139).

Зачищено інформаційний простір, а всесвітня павутина перетворилася на знаряддя агітації. Повстанці схожі на мешканців тоталітарних країн у нашому світі:

"– Імператорські канали ми не дивимося. Там лише брехня та пропаганда, а свої новини ми вам самі розповімо. Ми ж до павутини не під’єднані, бо вмить вистежать.

– Та й мультфільми в нас ті, що колись показували, – додала Зіронька. – У нових немає нічого доброго. Лише яскраві картинки, та й ті бридкі!" (С.62).

Це доволі знайомий погляд на світ в нашій реальності, ніби списаний з неї, додаючи ще ностальгію по Радянському Союзу. Для книги з тоталітарною державою це нормально, а от запаралелювати подібне у дитячому творі не варто, бо все не так погано ані з реальним телебаченням, ані з сучасними мультиками.

Дуже цікавий образ цієї книги – Назар. Він підліток, який виріс на казках про чарівний світ, а зараз все, що він чув у дитинстві, ожило. Хіба можна відмовитися від спокуси помандрувати до паралельного світу, щоб пережити цікаві пригоди?

Цікаво, що раніше Назар мав залежність від комп’ютера, але дуже швидко від неї вилікувався:

"– У моєму житті тільки починається щось цікаве, а ти відразу хочеш все зрубати під корінь!

– Справді?! А досі жити було не цікаво? Пригадую, ти думав інакше, коли тебе не можна було відтягти від комп’ютера. Ти ж казав, це і є життя! Кому в такому віці потрібні всілякі прогулянки?! Кому потрібні нові враження?!" (С.21).

Назар завдяки стародавньому артефакту Скіфському сонцю знаходить свій шлях до казки і своє місце у ній.

Хоча щодо казки... Той світ надто суворий і справжній, щоб його мешканці самі називали свій світ казкою, а наш – "Реальністю". Це абсолютно неправдоподібно і заважає сприйняттю тексту, знижує відчуття реальності того, що відбувається.

Друга нова героїня – Надійка, яку ображають діти, дражнячи "Жабою", бо її прізвище Жабенко, від такого не позбутися. Дівчинку нікому захистити, її батьки поїхали на заробітки в Італію, і вона вважає, що нікому не потрібна в цьому світі. Гарна кандидатура на героїню, яка понад усе прагне втекти зі своєї реальності куди завгодно. І в цьому друга книга сумніша від першої. Надійка знайде тут розуміння, дружбу, першу чисту любов... Але як після такого повертатися додому, де знущання та образи можуть повторитися. Чи вистачить набутого дівчинкою життєвого досвіду, щоб змінити і свою реальність?..

Постійно чекаєш на ще одного героя – Імператора, який мріє стати єдиним владарем світу, новим Жовтим Королем. Який він, той, з ким не можуть впоратися олюднені стихії і стільки щирих та сміливих людей?

Імператор – розумний, хитрий, жорстокий. Його влаштовує те, як живе його Імперія. А його батько, який і змінив чарівний світ, теж був розумним, та жив наукою без любові і припустився багатьох помилок. Його син живе лише владою. Вони обоє розгадали багато магічних законів і змогли ними користуватися.

Всі сили чарівного світу і небайдужі люди з нашого мають об’єднатися, щоб щось змінити. І буде немало жертв. А чому? Бо проґавили момент, коли можна було легко змінити вектор майбутнього. Хай би як не боролися з Імперією мешканці Міста Непокірних, поки Вогонь спав, відновлюючи сили після бою з Чорною Королевою, реально справа не зрушилася. У кожного повстання має бути особливий лідер, а для чарівної країни – це той, хто володіє прадавніми чарами. Сміливий, рішучий, хто може взяти на себе відповідальність, не боїться загинути чи порушити закони свого світу. І тому він постійно на межі між життям і смертю.

Хоча у Короля Часу своя думка щодо цього:

"– А Вищі без людей нічого не варті, дівчинко. Ми також не всемогутні. Ми – лише частинка цього дивного світу. І коли б не ті прості люди, які відчайдушно кинулися під кулі, захищаючи свою свободу, ми б не перемогли. Та нам це й не надто було потрібно! Ми керуємо кожен своєю стихією, обертаємося, як коліщатка в годиннику. Вибачте, така вже моя індивідуальна асоціація" (С.216).

Він також вважає: "Життя людини – надто велика відповідальність. За кожен вчинок, за кожнісіньке слово. І чи достатньо просто щасливо прожити життя з коханою? Та чи існує воно взагалі – те щастя? Вищим бути все ж легше. Часом незміримо нудно, але не так складно" (С.219).

Як на мене, Король Час надто залюблений в людей.

А магія... магія вічна, коли відроджується в дітях.

І ще ця книга про кохання, якому треба дозріти в серці. Жертовне, всепоглинаюче, палюче. Це романтична і дуже глибока емоційна лінія, яка розкривається поступово для всіх закоханих.

Висновок: Хоча до цієї книги особисто у мене багато зауважень, але в цілому читати її цікаво.

Яна Стогова

Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.