Тарас Микітчак «Долина Єдиної Дороги»

Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – від 14 років
Жанр – пригодницьке фентезі
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - дуже добре

Тарас Микітчак. Долина Єдиної Дороги. – Л. : Скриптум Бук Хаус, 2008. – 278 с.

Фентезі є одним із найбільш затребуваних жанрів сучасності. Саме завдяки йому можливе творення світів зі своїми законами, історією, магією. Та як би там не було, якісне фентезі завжди не тільки захоплює і розважає, але і дає можливість думати, відчувати, проживати. Якісне фентезі може бути філософським, соціальним, психологічним. Воно багатогранне, складне і – що найважливіше – реалістичне.

Саме реалістичність є нині головним критерієм, за яким можливо одразу визначити, що перед тобою: якісний глибокий твір чи розважальне чтиво, яке забуваєш одразу після прочитання. Бо останнього на книжковому ринку насправді не так вже й мало, і розваги через книжки – важливий і особливий різновид отримання позитивних емоцій.

Але особисто мені виключно розваги у книжках завжди було замало. Якщо книга не торкається моїх емоцій, не змушує замислитися чи навіть щось переглянути в собі, то це не та книга, яку я захочу залишити у своїй бібліотеці. "Долина Єдиної Дороги" одразу зайняла своє місце на моїй полиці.

Моє знайомство з цим романом почалося досить несподівано: я побачила цю книгу у книгарні і зацікавилася нею, хоча нічого до того не знала ані про твір, ані про автора. І розчарованою не залишилася.

Розповідь починається з того, що до місцини, яку мешканці іменують Долиною Єдиної Дороги, прийшла дуже дивна, холодна і зла осінь. Світ змінюється явно не на краще, але ніхто не розуміє, що відбувається. Куди не глянь, всюди проблеми: все менше потрапляє до сітей риби, гриби "бояться рости", лікарські трави "перестали лікувати", дивно говорять гори, а згодом у долині з’являються ящери-змії, що можуть розколювати камінь і нападають на людей, ціле поселення гине під штучним каменепадом. А тому всьому передували лихі знаки і дивні події. Все змінилося, ніби сама суть життя стала іншою, і вплинути на це звичайні люди аж ніяк не можуть, тільки чекають наступної біди.

Сама Долина – це вкрай незвичайне місце. З трьох боків вона оточена високими горами, а з одного боку – морем. Затишна місцина, в якій кілька століть живуть мирні люди. У них своя соціальна організація, закони, традиції, ритуали. Їхнє життя підпорядковане громаді, і серед поселян ми не бачимо негідників. Навіть коли такі потенційно народжуються, система чітких правил, збудованих за принципами соціальної справедливості, виховує їх відповідним чином. Це добрий народ, який навряд міг би когось зачепити, навіть коли б захотів, але не наївний. Люди тут досить консервативні, часом надто помірковані, та пізнавати їх цікаво. Цих згуртованих і працьовитих людей поважаєш, хоча і розумієш, що вони такі саме тому, що не мають контактів із навколишнім світом.

У їхньому минулому теж немало таємниць, деякі з яких забуті навмисно, але все таємне колись стає відомим. Іноді просто доводиться довго чекати. І щоб це зрозуміти, треба вийти зі своєї шкаралупи, а у випадку долинян, залишити обжиту місцину і податися за межі звичного, облаштованого і комфортного простору. Буває, що цей вибір робить не сама людина, а так складається життя.

Тривалий же час мешканці долини живуть цілком передбачувано. Чим згуртованіша громада, тим вона багатша – це пряма залежність. А їхні емоції чисті, не замулені негативом та агресією, проте хизуватися один перед одним вони таки полюбляють, і можуть бути невиправдано гордими. Таке відчуття, що свого часу пращури наших головних героїв свідомо відмовилися від негативної частини емоційного спектру, виховуючи в собі і в дітях насамперед чесноти і розвиваючи своїх нащадків як особистостей.

"Не можна завдавати невиправданої шкоди живим створінням, хай це буде тварина, людина чи вемер" (С.3) або "мудрість неможлива без тісного зв’язку з тим, що тебе оточує" (С.27), і чітке переконання "Життя ж одне-єдине! Як можна його забирати?" (С.98) – це не просто слова, а та правда, за якою щиро живуть люди долини. До речі, вемери – це істоти, які можуть у мить небезпеки перетворюватися на те, що раніше налякало їх самих.

У творі надзвичайно детально пророблена мова і система назв. Різноманітні назви фантастичних істот, свої оригінальні назви рослин, тварин, деяких предметів, понять, місяців – усе це створює неповторну атмосферу і робить світ об’ємним і реалістичним. Але це називання не є надмірним, і навіть коли читач не одразу розуміє, про що йде мова, невдовзі всі незвичні слова і поняття пояснюються.

Замкнутість Долини дуже важлива для розуміння світоустрою цих людей, бо навіть дорога, яка пролягає через їхні поселення, має ж десь починатися і кудись вести. Але поки сміливці, які пробували дізнатися, що знаходиться за межами відомого їм світу, або не поверталися взагалі, або втрачали здоровий глузд. І дуже швидко спроби відрядити нових мандрівників більше не поновлювалися, а фантазія чи збережений у фольклорі досвід населяють світ лісовими і гірськими демонами. Як виявилося, чудовиська існують насправді, вони різноманітні, тільки тримаються подалі від людей.

Дорога стала сакральним об’єктом, вона постійно фігурує у мові мешканців долини, від неї походить частина імен, назв, фольклору, а прибирання дороги від трави та підтримання її у належному стані стало одним із головних священнодійств року.

"Велика й загадкова, давня-прадавня, бо навіть перші записи у родових книгах розповідають, що Дорога була тут ще до появи в долині доріжан. Дехто вважав її живою, одухотвореною. Інші ставилися до неї, як до єдиного великого символу – визначального для доріжан. Дорога була основою і причиною життя. Вона ж свідчила про його безконечність, бо вели з Нізвідки в Нікуди. Її ототожнювали з Метою, бо вона завжди кудись вела і приводила – усе мислення доріжан пов’язувалося з нею" (С.12).

Кремово-рожевий камінь, з якого зроблені плити дороги, не зустрічався більше ніде у долині, тому виникла легенда, що дорога сама стелилася під ноги Небесному Богу, коли він мандрував світом. Вона була добрим оберегом для доріжан. Навколишній світ для мешканців долини м’який, конкретний, як і їхня вдача, що проявляється і на рівні назв – Медова гора, Верескові Пустощі, Ожиновий ліс, Журавлиний ліс, Чорничний ліс, Туманне озеро, Вежа Всіх Вітрів, Небесний храм...

У твору дуже гарна метафорична мова, багато синонімів, відтінків значень, часом я ловила себе на тому, що просто купаюсь у цій мові, де більшість фраз філігранні, витончені, відточені. Проте це не просто мова, яка створює красу. За кожною такою метафорою або образом часто прихована інформація, якийсь важливий смисловий відтінок, натяк, і це теж захоплює уважного читача.

Ось лише один із прикладів такої майстерної гри словом, що робить світ видимим та об’ємним, кінематографічним:

"Вологі краплі лягли на гарячу шкіру обличчя, покотились по щоках, затекли за комір. Руки туману розливались парою поміж деревами, переповзали через вершину коси й спадали повільними потоками в лісове болото. Усе навколо завмерло, навіть очерет перестав шелестіти. Природа наче затримала дихання в очікуванні нового стогону, який знову пронизає все навколо. Можливо, саме ці звуки долинали з глибини лісових нетрів, хоч усім вони здавалися далеким-далеким гулом..." (С.7).

Світ живий і постійно перебуває у контакті з людьми, що також часто показано на мовно-образному рівні: "Та щойно минувши три пагорби за Вересковими Пустощами й побачивши далеко попереду білу плямку туману перед темною смугою лісів, подорожани відразу згадали все, що мучило обох, – обвали, змії, нічні морози і невпевненість у завтрашньому дні. Небо відразу потьмяніло, бо на нього вже не дивилися, хмарки втратили найчистішу у світі білизну, бо на них не звертали уваги, степ зашелестів сухостоєм, бо старий і молодий перестали захоплюватись його просторами" (С.27).

Наскільки замкненість вплинула на мешканців долини, розумієш, коли старійшини вирішують, що робити. Дехто прагне жити, ніби нічого не сталося, бо навіщо прикликати до себе ще більші біди, проявляючи цікавість до Заземелля? Дехто сумує, що вони не почали раніше вивчати навколишній світ, тоді б не селилися біля гір і змогли б уникнути жертв. А дехто переконаний, що люди мають змінюватися: "...часи змінюються і ми повинні змінюватись разом з ними, щоб не залишитися в минулому" (С.51) – це істина, актуальна не тільки для фентезійних світів. За першої кризи консерватизм і поміркованість, напрацьовані цілими поколіннями, перемагають, але це явно ненадовго, бо якщо ти відвертаєшся від проблеми і невідомого, це аж ніяк не означає, що вони зникнуть.

Головного героя звуть Чисторосом Болітником, він юний, сміливий, розумний хлопець, який дуже багато знає про свій світ і часто подорожує в межах рідної Долини. Хотів би податися і за її межі, тому дуже любить слухати розповіді старожилів, найбільше про давні події, що і не зрозумієш, вигадки то чи правда. Його рід один із наймолодших, а родовий літопис має всього 159 сторінок-років (на противагу іншим родам, що мають фоліанти на понад сімсот, а то й вісімсот сторінок). Його рід почався з романтичної історії, коли молоді закохані все ж побралися проти волі своїх родів, і рада присудила подарувати молодій родині нову книгу та дозволила обрати собі спільне прізвище.

Чисторос досить дорослий і вже закоханий у красуню з сусіднього селища. Хоча поки не взаємно. І ще невідомо, чи справді це його суджена.

Юний Болітник відкритий до нового, тому не дивно, що коли починаються зміни, він першим звертає на те увагу, намагається осмислити, поринає у хроніки головних родів доріжан, як себе називають мешканці. І певно через таку велику цікавість саме йому і починають відкриватися таємниці.

Як й інші доріжани, Чисторос ставиться до світу як до живої істоти, вчиться слухати його, спілкуватися з усім живим. І це виходить у нього краще за інших.

Саме він бачить дивну істоту на болоті, велику, розписану магічними знаками, схожу в нашому розумінні на водяного дракона, настільки незвичну, що у підсвідомості прокидається страх, і тому небезпечну. Але водночас істота поранена, вона спливає кров’ю і плаче від болю. Як тоді до неї ставитися? Хто вона насправді? Хто б не був цей звір, його потрібно зрозуміти і допомогти. Чи навпаки, цього неможна робити ні за яких умов? Хоча прагнення допомогти такій істоті не від наївності чи розчуленості, насамперед це прагматичне бажання, бо коли така істота помре на болоті, то може отруїти простір до самого моря. Це не проста загадка, яку легко розгадати.

Головну героїню твору звуть Рибохвостиком, вона мешкає на узбережжі і, як і більшість мешканців того краю Долини, займається разом із батьками риболовлею. Рибохвостик не менш яскрава, цікава і смілива, як і Чисторос, і теж замислюється про світ за горами, лісами і болотами. І хай вона, мешканка узбережжя, завдяки хлопцю вперше бачить ліс, який вражає її до глибини серця, її образ одразу зацікавлює.

Дівчина не романтична і має розвинутий аналітичний розум, про що одразу свідчить її відповідь на слова Чистороса, що впіймана нещодавно величезна риба могла бути розумною:

"– А ти ніколи не думав, що свині й телята, кури, гуси, індики, підлогові кролики й риба, яку ми вбиваємо для прожиття, – теж можуть бути розумними? Може, твої ягоди теж мають розум, просто ми цього не можемо збагнути?! І що з того? Нам що, вмирати з голоду? Яструб їсть куріпок, гострокрил – хамсульку, щука – пічкурів, змія – жаб... Такі звичаї в нашої природи! На кожного є хтось зверху!" (С.48).

Рябохвостик поки не усвідомлює, наскільки небезпечною є така життєва філософія, бо в її житті також може з’явитися той, хто буде для них яструбом. А те, що подібного не сталося, – лише щасливий збіг обставин. А Чисторос гадає, що вже таких бачив, і що це змії, які на лихо з’явилися в долині. Як же і він помилявся... Змії – зло не вельми розумне, найбільша небезпека йде від людей. А самі ж змії, коли не заморочені чарівництвом, не можуть жити без краси руйнування, але їх "вражають метелики, коштовні камені й прекрасні жінки" (С.207), без чого їхнє існування також буде не повним.

Проте світогляд головних героїв і більшості доріжан настільки цілісні і позитивні, що навіть після того, як у Долину прийшли змії і наглою смертю загинули деякі їхні односельці, вони можуть продовжувати милуватися природою і будувати плани на майбутнє, ніби воно продовжує бути досить непогано визначеним наперед, як це було віками.

Але невдовзі на доріжан чекає справжнє випробування, набагато тяжче за неврожай, дивну поведінку природи і навіть злих зміїв, що харчуються людьми і розколюють каміння. Дорогою, яка є головним символом для мешканців долини, приїздить вершник. Вбраний у чорний одяг, озброєний, у металевому панцирі і шкіряному одязі, схожий на обтягнену залізом ящірку, на велетенському чорному коні... Чоловік втратив свідомість від ран, і якщо йому не допомогти, цілком зрозуміло, що він помре.

Вершник нагадує Чисторосу казкового велета з давнини, чию могилу випадково розкопали доріжани, а ще лісового демона. У мене ж одразу з’явилася асоціація з істотою в озері: обоє величні, обоє чужинці, обоє спливають кров’ю і потребують допомоги, обоє небезпечні, бо незрозумілі. От лише типовий для зла архетипічний чорний колір...

І що робити у такій ситуації? Піддатися страху, поміркованості, цікавості чи проявити милосердя? Чисторос не може залишити на дорозі непритомного чужинця, який від слаботі падає з коня, не може покинути його вмирати. Та головне: ти ніколи не знатимеш, що б було, якби зробив інший вибір.

З появою чужинця звичний для доріжан світоустрій розбивається на друзки, бо за межами їхньої долини іде кровопролитна війна, а тепер і вони стали її учасниками, самі того не бажаючи. І байдуже, що до того в лексиконі доріжан взагалі не існувало слів "війна" і "рабство", їм доведеться обирати, на чиєму вони боці, або бути знищеними.

Чужинець може бути "отруйною змією", яка зруйнує мирне життя в долині, може "дати ключі від багатьох таємниць" і розповісти про навколишній світ, але найважливіше інше: "Набагато краще, якби ми самі відкрили цей світ, інакше перший, хто розповість про нього, змусить нас бачити все його очима" (С.58).

Образ чужинця Морфіда дуже неоднозначний. З перших фраз, які він промовляє, і з його поводження, одразу стає зрозуміло, що він не проста людина.

"Тепер цей смаглявий чоловік ще сильніше вразив уяву юнака. Щось у ньому було надприродне: його погляд без перешкод проникав у душу, легко докопувався до найпотаємніших глибин свідомості; гордівливість осанки, яку навіть страшні рани не змогли зламати; жорстка краса – все це додавало незнайомцю величі, здавалося, це саме про нього складались легенди, саме такі, як він, творять подвиги, які запам’ятовує історія. Водночас ця велич лякала й насторожувала, бо в цьому чоловікові було аж надто багато незвичного і чужого" (С.59).

От лише чи буде хтось із доріжан настільки сміливий, щоб потоваришувати чи кинути виклик такій легенді? Чи є серед них гідні стати частиною величних і лячних історій? Це покаже тільки їхнє подальше життя.

Морфід звик керувати людьми, може й обманювати, й маніпулювати людьми, коли прагне досягти своєї цілі, що дуже швидко підтверджується, бо він один із найкращих воїнів велетенської армії. Він вміє бути провокативним, жорстоким, підступним і разом з тим вірним, дружнім, безстрашним... Навіть його голос водночас і владний, і м’який.

Він настільки різний, що ним неможливо не захопитися, в його думки і в серце хочеться зазирнути, дізнатися, який він насправді, що в дійсності рухає такою незвичайною сильною особистістю. Не може бути поганим той, хто обіймає свого коня, ніби побратима. Не може бути добрим той, на чиєму сумлінні стільки смертей.

Його важко поставити на коліна навіть перед значно сильнішим супротивником, він не проситиме пощади і не боїться болю і страти. Для нього краще загинути, ніж бути у полоні. Він готовий пожертвувати собою, щоб замислене ним здійснилося. Та чи готові пожертвувати Морфідом його друзі і кохана – інше питання.

Неоднозначність, глибина і багатогранність не лише головних, але і більшості другорядних персонажів – одна з найважливіших чеснот цього тексту.

Чим Морфід відплатить за свій порятунок? Чи просто використає людей, які опинилися на шляху його армії? Одна справа – він сам, і зовсім інша – його друзі, які прийшли на заклик свого командира. Вони звикли до зовсім іншого способу життя, їхня мораль цілком відмінна від щирих доріжан, а серед звичаїв – пити гарячу кров, що не може не вражати.

Немало серед чужоземців і тих, хто звик роздягати дівчат поглядом, зваблювати або й брати силою, якщо якась красуня йому сподобається. Для консервативного світоустрою доріжан це справжній шок. А чужинці можуть із легким серцем знущатися, катувати, допитувати і страчувати.

Вони ділять людей на сорти, шантажують життями близьких і друзів, показово карають бунтівників, піклуються про найбідніші родини, спокушають слабких підвищенням їхнього статусу у новій ієрархії, споюють наближених незвичним для них алкоголем. На непокору і гординю поневолених, які не бажають бути рабами, завжди відповідають жорстокістю – така суть ієрархічної влади. І ця жорстокість цілком виправдана, бо десь поряд ходить страхітливий і безжальний ворог, проти якого потрібно терміново об’єднатися.

"У наших інтересах змусити їх допомагати нам. У наших інтересах створити з цих нездар м’ясо для війни, яке ми поженемо перед собою і кричатимемо їм услід, що вони герої й що гинуть за свою вітчизну. Тому я вкотре забороняю чинити місцевим туземцям будь-яке невиправдане лихо. Непокору, звісно, треба карати, але не провокувати їх до непокори своїми діями. Не ображайте їх, не чіпайте їх жінок і дівчат, не забирайте в них останні пожитки й тоді все, що нам потрібне, вони принесуть самі, покладуть до наших ніг і будуть щасливі, бо вважатимуть це своїм обов’язком" (С.157-158).

Все це так знайомо і насправді страшно, бо в усі віки діяло безвідмовно. Це не той світ, який хочеш у спадок залишити своїм дітям. Але швидко саме така реальність може стати єдиною можливою.

Чуже вихлюпується у Долину, захоплюючи все більше простору і змінюючи людей. І зовсім іншим стає життя, коли чужинці започатковують свої порядки: воно стає ієрархічним, ковалі навчаються кувати зброю, зникають радість і довіра, а доріжани будують військові укріплення для своїх чи то захисників, чи то завойовників. Господарі піклуються про дбайливих і вірних слуг, але той, хто б’ється на їхньому боці, стає таким же воїном, гідним поваги, – це теж психологія довготривалої війни, коли світ поділяється на сильних і слабих, владарів і прислужників, своїх і чужих.

І насправді перетворення не таке вже й складне:

"– Коли зайди з інших країв убиватимуть і знущатимуться з ваших жінок і дітей, ви знайдете в собі і жорстокість, і жагу до вбивства. І це називатиметься одним словом – помста!

– Лихі вісті ти приніс, чужоземцю. Ми й не знали, що поза нашим світом існує інший. І зовсім не сподівалися, що земля може переносити стільки зла!" (С.64).

І далі: "Перепочинок був дуже доречним. Крім фізичної втоми, усіх трусило від побаченої смерті. Досі вбивство для долинян було чимось незбагненним, а тут раптом з’являються невідомі люди, які спочатку розповідають їм про війну, – суцільне кровопролиття заради примарних і невиправданих цілей, – і ось щойно вони стали свідками вбивства. Першого вбивства на їхніх очах – навмисного і жорстокого. Морфід попереджав їх про такі страшні речі. Він навіть дав їм зброю, навчив, як потрібно нею вбивати, але досі це було хоч і незвичною, але все-таки грою. Смерть Тайто знесилила долинян значно більше, ніж важкі переходи. Їм був потрібен відпочинок, і Морфід це чудово розумів" (С.98).

Вбивати насправді не важко, якщо захищаєш близьких, або якщо звик до того. І в якусь мить люди перестають бути людьми:

"– Маю надію, що серце у тебе там, де і в мене, – прошепотів старий, піднімаючи ножа.

Осмоліус на мить завмер, почувши слова війта, і підвів голову. Густобрів однією рукою схопив за чорне кучеряве волосся, смикнувши голову вбік, а іншою вдарив ножем у груди. Так само, як колись убивав свиней чи овець, – одним точним ударом. Заземелець затих відразу, заливши постіль і Чорнобривку гарячою кров’ю. Старий стягнув його тіло на долівку, накинув на внучку покривало й сів біля неї.

– Ця собака не встигла...

– Не встигла, – схлипнула Чорнобривка, тулячись до діда. З її очей ринули гіркі сльози й худенькі плечі затрусилися від ридань. Дід погладив її по спині й стиха промовив:

– Війна то війна, – і відкинув закривавленого ножа на тіло Осмоліуса. – Тільки бити потрібно відразу, щойно армія ввійде в долину, втомлена й ослаблена" (С.202).

Питання психології під час війни і миру – ключове у творі. Легко бути добрим, коли навколо панує мир, а бути добрим під час війни? Як навчитися оборонятися проти завойовників і не стати подібними до них? Як не перетворитися на кровожерливих звірів? А як жити тим, хто не знає миру, чиє життя проходить у безкінечних війнах? Як зберегти себе і не стати машиною для вбивства? Що тримає сильних під час війни? Чи можливо відмовитися від війни заради миру? Чи існує прощення для вбивць? Як пробачити себе за пролиту кров? Що робитимеш із ненавистю, яка несподівано запанує у твоєму серці? Чи зможеш пожертвувати тими, кого любиш, та хто не встиг добігти до брами, заради того, щоб утримати фортецю і мати примарний шанс затримати ворога?

Всі ці та багато інших складних запитань з’являються на сторінках цієї книги. І відповіді на них дуже рідко будуть однозначними. Проживаючи життя таких різних героїв, які часто знаходяться по різні боки бою і мають свою правду, багато чому вчишся і краще пізнаєш самого себе.

Світ розширюється у просторі: Морфід збирає загін для мандрів на північ, за межі долини, і Чисторос іде з ним разом. Важко доріжанам бути разом із побратимами чужинця, а ті часто не сприймають невитривалих і слабких місцевих, не бачать у них рівних, і це добре відчувається усіма.

Світ розширюється і вглиб, відкриваючи нові грані образів головних героїв, і часто кожна нова подробиця з їхнього минулого, емоційні реакції, вчинки, деякі фрази цілком змінюють вже сформоване ставлення до них. Пізнають себе доріжани, потрапляючи до небезпечних ситуацій і роблячи непростий вибір, і з кожним разом вибирати все складніше і складніше. Світ надто багатогранний, щоб вимірювати його однією правдою. Але водночас істина може бути тільки одна. Це теж подорож, але на психологічному рівні.

Світ розширюється і в часі. Прадавні магічні першоістоти, названі "Правами", небесні янголи, дійсно існують. У них свої закони, вони володіють магією і зброєю, на них тримається гармонія світу, вони зцілюють рани, завдані минулими війнами, бо сильна магія руйнує світобудову, розхитуючи природну рівновагу. І найбільша заборона, яку може порушити Права, – стати на чийсь бік, закохатися, піддатися емоціям, використати свою силу проти людей, хай і заради великої мети. Так, на жаль, уже було не раз.

"Смертні бувають щасливими, а Прави – лише задоволеними й заспокоєними. Це і є найбільшою різницею між ними" (С.193).

Чи це теж випробування для прадавніх?..

Влада і знання Прав не абсолютні, вони теж можуть робити помилки, сумніватися, страждати, потерпати від самотності. Та, що б’ється з Морфідом на обкладинці, називається Правою Блакитного Снігу і Синього Льоду, а служить їй онда, давнє чарівне створіння, схоже на дракона. Для долинян несподівано виявилося, що світ має дуже давню історію, яка впливає і на їхнє сьогодення, а навколо жили і живуть у великій кількості різні народи та істоти.

Це ще один дуже важливий аспект для розуміння твору, бо історія Прав відкриває двері у минуле, яке єдине може пояснити, чому світ згоряє у війні вже не вперше.

Світоустрій складний, а найважче у ньому людям:

"Прави не чіпають першоістот доти, доки ті не чіпають прав. Люби бояться і тих, й інших, тому намагаються або владарювати над ними, або знищувати їх. Люди завжди прагнуть звеличитись над іншими, стати найсильнішими, але забувають стати при цьому наймудрішими. Коли якомусь народові вдається отримати більшу силу, ніж іншим, деякі верховні мужі проголошують його богообраним і починають війни, щоб довести свою зверхність тим, хто цього не визнає. Тоді Небесний Отець відвертається від людей. Тепер Отець мовчить. Навіть Прави вже не чують його" (С.257).

Світ за крок до загибелі, але і за таких умов у живих істот залишається право вибору, і чим далі, тим складніше зберігати у собі світло.

Вибирати між рабством, життям солдатів і майже безнадійною боротьбою проти набагато сильнішого ворога важко. Така боротьба – самогубство. І вибір цей мають робити всі, а не лише старійшини, які звикли до миру і життя без небезпек і поспіху, – ось і конфлікт поколінь, конфлікт світоглядів, коли молодість ладна ризикнути і загинути, аби не жити в рабстві.

Та ще важче об’єднатися всім народам, а не поодинці захищати тільки своїх у надії, що ворог зупиниться і не дійде до твого дому. Сам не зупиниться.

"Коли вбивають сусідів і перетворюють їх на рабів, інші відсиджуються у своїх норах, сподіваючись, що ця біда їх омине. А коли біда не оминає, вони намагаються ціною власного життя відновити справедливість, бо це вже торкається їх самих. Чому, коли у нерівних битвах гинули армавіри, талери й гирляни, сусідні народи мовчки спостерігали за цим? Бо війна йшла на чужій території! Чому, коли армія йде у вашу долину, вам на допомогу не прийдуть лісові мешканці? Бо армія сильна, а вони слабкі поодинці. І будуть слабкими, бо дозволяти злу коїтись з іншими – це те саме, що самому чинити зло!" (С.179).

Перемога можлива лише через об’єднання, коли і чоловіки, і жінки, і старі, і діти – кожен знаходить себе у боротьбі зі значно сильнішим супротивником. Хоча, звісно, це великий ризик загинути всім разом, але це теж свідомий вибір. Під час вирішального бою всі стають родиною, єдиним цілим.

Гуртуватися, боротися, думати, бути милосердними навчає ця книга. Через емоції, складні ситуації і сильні переживання.

"Жах скував тіло Моряної. Вона вирішила, що це і є її остання хвилина. Двічі вона уникала розправи, але тепер...

Три вістря стріл майже одночасно виткнулися з горла воїна. Він впав на коліна й ухопився за плечі Рибохвостика.

– Ти... – спробував сказати щось, але замість слів з його горла потоком ринула кров.

– Я прощаю тебе, – вона зняла з його голови шолом і погладила довге волосся. – Не ви придумали війну.

Ро почув її слова, бо його очі засвітилися здивуванням і якимось дивовижно чистим спокоєм, який буває тільки в осах немовляти. Не рознімаючи обіймів, заземелець сповз на землю" (С.126).

Це жорстокий спосіб пізнавати себе, але дієвий. Особливо для мирної країни, на яку зазіхнув ворог, що довго привчав свій народ, що гроші первинні, а ті, на чию землю ти прийшов, – справжні нелюди. І зараз я говорю зовсім не про фентезійний твір.

Або суперечка у палаці однієї з першоістот:

"– Крім душі, розуму й тіла, Бог дав своїм творінням ще один великий, але жорстокий дар. Він дав їм волю, свободу вибору. І те, що творилося навколо нас із народами та їхніми країнами, – це їхній вибір. Ми самі руйнуємо світ навколо себе.

– Хіба ці бідні народи, яких вбиває південна орда, винні в тому, що не можуть протистояти прийдешньому злу? Хіба їхня слабкість є їхньою виною? Багато хто робить в ім’я боротьби за кращий світ більше, ніж може. Хіба це його вина, що цього все одна замало?" (С.179).

І до того хочеться додати те, що пролунає майже одразу після сказаного: чому сильна і справедлива Права не захистила приречені народи?..

Та ще важче вибирати мир, коли все життя віддав війні.

"Заземелець ішов, милуючись навколишніми степами. Як тут спокійно і затишно. Добре було б померти серед такого степу. Репинга злегка трусонув головою, щоб прогнати дурні думки. Спокою, бач, захотілося. Старієш. За півсотню скоро перевалить, а ти все ще носишся світами, залишаючи кривавий слід із мертвяків. Така вже доля солдата. І доля, і щастя, бо все-таки не порівняти цей спокій передсвітанкового степу з брязкотом металу на полі битви. Не порівняти цю траву під ногами із залитими кров’ю ворогами, які звиваються під тобою, визнаючи перед смертю, що саме ти вартуєш жити, бо є сильнішим і жорстокішим! І після якоїсь битви перестаєш боятися смерті. Чи то вона починає боятися тебе? Коли ж війна є твоїм єдиним ремеслом, то вже й не задумуєшся, пробиваючи холодним металом серце ворога – хай цим ворогом буде дитина, жінка чи старець. Така доля воїна. І доля, і щастя" (С.186-187).

І незбагненно лячною є правда бою.

"Дві хвилі, чорна й різнобарвна, злилися воєдино, піднявши на своєму гребені перемогу, що досі не належала жодній зі сторін. Злилися хвилі, зійшлися, перелились одна в одну, намагаючись розбити, здолати, знищити свою протилежність. Билися добро і зло, але не навпроти, не з різних сторін, а всередині кожного. Усі воїни у щось вірили перед битвою, й віра ця запалювала їх, наливала енергією й упевненістю. Для кожного віра стояла стіною за їхніми спинами, відгороджуючи від сумнівів, але це досі, перед злиттям у вирі бою. Тепер не було часу зупинитися на мить, щоб іще раз пересвідчитись у силі своєї віри. Час залишився лише для ударів. І краще не думати про стіну за спиною, бо її може й не існувати, а від такої думки зрадливо опуститься рука" (С.251).

І як після такого жити і переможцям, і переможеним?.. Важко ховати загиблих, але коли за тобою залишилися діти, родини і домівки, яких не торкнулася війна, жахливу ціну платиш. Бо різниця між ворогуючими сторонами насправді тільки у тому, що одні хочуть зберегти свою свободу, а другі – відібрати її в інших. І це принципова відмінність.

"Цілий день чоловіки ховали сліди вчорашніх боїв, а жінки метушились біля поранених і розбирали на м’ясо вбитих коней. Наближалась зима, а після заземельного порядкування в долині майже не залишилося харчів.

І робили це без плачу, без огиди, без бравурних фраз. Голова розтріскувалася від думок або про власні рани, або про роботу могильщика, або про спалені заземельцями будинки. Водночас відчувалося полегшення, що все минулося. Хоча це далося надто великими зусиллями і з надто великими втратами, та ніхто з долинянських воїнів не хотів вимірювати свою свободу смертями рідних, тим, що вони втратили, прийнявши бій. Воля не може мати ціни, коли її вже повернули, й вартує розпачу, болі й смерті лише тоді, коли її здобуваєш" (С.269).

Так склалися обставини, що прочитала я цю книгу досить давно, а написати про неї все не було часу. І для таких творів подібна перевірка часовою відстанню дуже важлива: наскільки запам’ятовується і згадується прочитане. Мною прочитане згадувалося дуже швидко, і на подієвому, і на емоційному рівнях. І для твору це дуже добре, він не стирається з пам’яті, а може залишити глибокий емоційний слід.

Серед зауважень не до тексту, а саме до видання, хочу відмітити щонайперше не вельми якісний тонкий папір, сторінки важко перегортати, вони склеюються, а також дрібні шрифти. Якби цю книгу видати інакше, то вона була б майже вполовину товстіша, тоді її було б приємніше тримати у руках. А ще обкладинка: намальований двобій гарно, але ж зображення зовсім відмінні від описаних у тексті героїв!

Складний сюжет, глибокі образи, психологічна достовірність, філософія – все це захоплює і дає поживу для розуму вдумливих та уважних читачів.

Зрозуміло, що це тільки перша книга з циклу, тому дуже хочу прочитати продовження. Хоча, зважаючи на рік видання, на превеликий жаль, навряд воно існує в опублікованому варіанті. Дивно також, що хоча книга здобула престижну нагороду "Коронація слова" у 2007-му році, про це на обкладинці та у самій книзі інформація відсутня.

Віримо тільки у те, що фентезі буде розвиватися в нашій країні, і ми таки побачимо не лише продовження цієї історії, але і багато інших цікавих фантазійних і фантастичних книг.

Висновок: Ця книга – приклад гарного кінематографічного фентезі. Вона може бути початком надзвичайно захопливого фентезійного циклу, цікавого і для підлітків, і для дорослих.

Наталія Дев’ятко

Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.