Марина Чайка «Казки старого замку»

Категорія – для малечі
Вік основної аудиторії – до 7 років
Жанр – казки
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - не справило особливого враження

Марина Чайка. Казки старого замку. – Х. : Ранок, 2017. – 80 с.

Коли я почала читати, то дуже сподівалася не лише знову зустрітися з улюбленими героями, а що ці казки будуть аж ніяк не гірші за "Привид старої башти".

Яким же розчаруванням для мене була ця книга...

По-перше, вона ніяк не пов’язана з іншою книгою про Хомута і Кекса. Її неможливо поставити ані до, ані після "Привида...". Для казкового світу така "паралельність" творів з одними і тими самими героями – це вбивчо.

По-друге, хоча коти і називаються Хомутом і Кексом – це зовсім інші коти. Хомут тут, ну, дуже дорослий, що аж переймається, що старіє. Абсолютна нестиковка.

Хомута слухаються щури, бо він господар. Він упадає за біленькою кішечкою-модницею з блакитними очима. Зрозуміло, що кицька виявиться йому зовсім не парою, бо вона дурна, хоч і вродлива. Щоправда, повівся на цю кицьку і Кекс, у що особисто мені важко віриться, не той він кіт. Кицька тимчасово на нього теж "западає", бо "красуням завжди подобаються негідники" (С.13), а Хомут – "справжній джентльмен", на чому постійно акцентується увага читачів. Він примудрився перейматися, де знаходиться перукарня, бо йому конче необхідно перефарбуватися.

Хомут потерпає від несподіваної жадібності і ледь не втрачає свій талант – витягати з повітря будь-які предмети. Останнє мене найбільше засмутило, бо коли у казці, де казковим є лише те, що тварини розмовляють, додається ще й така магія, то це вже зовсім інший жанр. І або цей талант має бути не лише приводом для розповіді повчальної казки з вуст Місяця про те, як талант став піском і навколо кота утворилася пустеля, а сам кіт через жадібність луснув. Або на таку магію має бути противага у вигляді іншого дару. Але нічого подібного і близько не бачимо. Тільки що кажан теж має таку ж здатність – діставати предмети з повітря.

Та й взагалі Хомут і Кекс між собою на початку цієї книги не знайомі! І ніякої дружби між ними не намічається. Навпаки, вони конкуренти за увагу білої кицьки. І коли Кекс розповідає історію свого життя, як втік від жадібної і буркотливої бабці, що постійно була незадоволена, хоча він переловив у неї усіх мишей, то це створює наступну нестиковку у сприйнятті.

У старому замку збираються влаштувати бал, і цій події присвячена левова частина сюжету. Але коли під вікна палацу поперлися танцювати корова і свиня разом із котом – це вже, вибачайте, був перебір. А далі – Хомут сумнівається, чи може свиня іти на бал, бо "це ж свинство якесь" (С.21), й акцентує увагу, що запросив "тільки корову", тим принижує свиню. Ніякого пояснення, що так зверхньо поводитися з іншими не добре, у книзі немає. Мазурка корови, вальс свині і полька кота поганого враження не змінили і смислів у твір не додали.

І чим далі, тим дивнішими стають Моня і Хрюня, особливо корова, про яку хочеться сказати, що вона "несповна розуму". Бо хіба хтось, якщо з ним усе гаразд, буде стільки часу витрачати на роздуми про "придбання запасної голови" (С.33), в яку б можна було перемістити свої думки, щоб власна голова відпочивала?

Або коли Хрюня і Моня вважають, що казка про жадібність стосується когось іншого, і кіт так гарно підмітив їхні "якості". Або коли кіт ухиляється від вдячного поцілунку, бо від Хрюні "несе багнюкою" (С.50).

Чи коли Хомут розмірковує: "Та вважав похвальним те, що білки нікуди не пішли. На якому дереві народився, на тому треба і померти. І життя прожити гідно – збирати шишки та горішки. Так думав Хомут, пишаючись білками, які для нього були справжніми героїнями. Але ще більше радів, що білки залишилися, незважаючи на те, що Хомут періодично влаштовував їм веселе життя – підкидав у дупло то мухомори, то колючки будяків. Це він так жартував" (С.54).

Слизькі думки і дуже неоднозначні, як на мене.

Знову зустрічаємо у тексті слова, які не будуть зрозумілі малій дитині, й абсолютно чужі у казці. Наприклад: "Що він так регоче? Не розумію. Небо без зір зостанеться та звіздарі без роботи. Куди тоді подіти всіх безробітних звіздарів? Треба агенцію з працевлаштування відкривати. І хто цим буде займатися? Я не можу. У мене купа справ", – міркував кіт, інколи, між танцями, дивлячись на небо" (С.22).

Вже не кажучи про те, що це логіка дорослого, а не дитини, якою є кіт.

Або коли Хомут переймається своєю "репутацією".

Або зауваження кажана: "треба навчитися сприймати критику" (С.61).

Або переляк кота:

"– Так, чого доброго, ще й Сонце впаде. Я хвилююся і переживаю за сонячне майбутнє нашого королівства. Якщо Сонце в наш город упаде, де буде рости картопля? – розхвилювався кіт" (С.68) – абсурд, зовсім неїстівний для дитини.

"Недарма корова його вважає випендрьожником" (С.70), такої ж думки про кота і Місяць.

Знайшлося у книзі місце і для критики пісні родом із Радянського Союзу.

"– Із такими веселощами до весни небо позбавиться всіх зір. Я б узявся намалювати запасні, та в мене немає підходящої фарби. І взяти ніде. Художник знайомий дурнем виявився. Обміняв свої полотна, фарби і навіть будинок на троянди чи кульбаби. Навіть пісню із цього приводу придумали. Співають тепер, радіють. А художник по світу пішов із простягнутою рукою, – сказав Хомут і моргнув оком із ляпкою" (С.68).

У творі є філософія, яка вже традиційно мовиться вустами Місяця.

"Про кота незабаром усі забули. Ніхто про нього навіть не згадував. Лише коли потрібен був пісок, тоді, сміючись, згадували, від чого лопнув кіт.

А кожна піщинка, будучи маленькою часткою кота, мріяла знову стати єдиним цілим. Але цьому вже ніколи не трапитися.

Жадібність позбавляє всього, розриває на маленькі піщинки те, що може бути вічним, – дружбу, повагу, довіру" (С.46-47).

Хоча це і досить жорстокий спосіб навчання, але дієвий. Бо пережите з емоціями запам’ятовується.

Справді цікаво було читати тільки казки, які розповідали кіт і Місяць. Особливо сподобалася мені казка про птахолова, який зміг перемогти себе і свої втрати, змінився, став інакше ставитися до людей, перестав бути егоїстом, почав працювати, збудував будинок, навколо якого зародилося поселення, а чоловік знайшов своє щастя і нову родину.

І як висновок: "Щастя саме не буває. Щастю потрібне життя. Життя без щастя, як порожня нікчемна посудина.

– Кожен і є та посудина, яка наповнюється щастям або нещастям. Кожен сам вибирає, чим себе заповнити, – закінчив розповідати казку Місяць" (С.77).

Загалом у творі багато стереотипних сюжетних ходів і подій, які нічому не навчають. Часто деякі абзаци взагалі хотілося пропускати, бо в них немає сенсу, тільки якісь незрозумілі відносини між героями. І наприкінці, після всіх казок, коли кіт "вирішив змінити життя і більше ніколи не сумувати" (С.77), – це просто декларація, чого не має бути у гарній книзі.

Краще б все-таки ми прочитали про подорож Хомута... Це було б значно цікавіше.

Висновок: Я була дуже розчарована цією книгою. Вона не така глибока, як "Привид старої башти", і метушлива. Якби не було "Привида...", вона б ще мала якісь шанси сподобатися, а так, коли є, з чим порівнювати, – навряд.

Маргарита Крук

Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.