середа, 22 квітня 2020 р.

Андрій Бачинський «Детективи з Артеку. Таємниці Кам’яних Могил»



Категорія – реалізм
Вік основної аудиторії – 10-15 років
Жанр – пригодницька проза
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - дуже добре



Андрій Бачинський. Детективи з Артеку. Таємниці Кам’яних Могил. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2017. – 272 с.

Четверо підлітків – Сергій, Антон, Сашко й Оленка познайомилися під час неймовірних канікул в Артеку. Разом вони пережили багато пригод, шукали скарби, боролися з контрабандистами, вивчали історію. Вони дуже сильно здружилися, бо небезпеки і спільна справа об’єднують, і те, що всі діти мешкають у різних куточках України, зовсім не заважає їм спілкуватися. Не заважало, якщо точніше...

Сергій з Луганської області, Антон із Києва, Сашко – вінничанин, а Оленка зі Львова. І за вдачею вони різні, і за соціальним статусом, і за уподобаннями. У когось велика родина і багато молодших братів і сестер, інший один у сім’ї. Хтось грає на скрипці, а хтось займається спортом. У когось батьки – інтелігенти, а в іншого – батько-шахтар.
Коли люди різні, це добре, але, як показує практика, за лихих часів ці відмінності можуть стати перешкодою для подальшої дружби.
Так, мова у творі йде не про якийсь абстрактний час, а про наше сьогодення. Друзі встигли відпочити в Криму до того, як він змінив свій статус. Але ж за анексією Криму, як ми знаємо, почалася війна...
Хоча детективний пошук коштовностей графині де Гаше проходить наскрізною ниткою через текст, але детектив відступає на другий план, поступаючись місцем пригодам. Питання скарбу не таке вже й нагальне, коли у біду потрапляють твої друзі і рідні.
Спочатку друзі зустрічаються у Львові і чудово проводять зимові канікули, бо, наприклад, у музей можна прийти як звичайний відвідувач, а можна і потрапити не дуже законним шляхом. Це, звісно, недобре, але ж як захоплює. Але варто було заглибитися у предмет пошуку, виявилося, що Міледі – помічниця кардинала Ришельє тільки в романі Дюма. Насправді ж історія знає про зовсім інші життєві шляхи всіх цих людей.
Проте без скарбів, які майорять десь удалині, нудно. Тому на зміну скарбу Міледі з’являється таємниця Кам’яних Могил, неймовірного історично-археологічного об’єкту на півдні Запорізької області. Він настільки дивовижний, що може бути пов’язаний із давніми шумерами, а це повністю перевертає наші уявлення про історію. Якщо станеш археологом чи хоча б трохи допоможеш в якійсь експедиції, у тебе є всі шанси знайти бодай маленький історичний артефакт чи зробити якесь відкриття.
І ось тут виникає проблема: цінне – те, що історичне, чи цінне – те, на чому можна заробити. Й щодо цього  думки друзів кардинально розходяться.
Сучасна історія здебільшого подається у фоновому режимі, але як важливий контекст епохи.
Згадує про свою "радянську" молодість дядько Андрій, відповідаючи, в якому клубі був:
"– "Трудові резерви". За радянських часів усіх примушували брати участь у громадському житті: різних там конкурсах, фестивалях, змаганнях. Я після школи з першого разу у інститут не поступив, тому рік пропрацював на заводі. Так от, послали нас якось в неділю на лижні змагання в Карпати. Вже й не пам’ятаю куди. А ми й не проти, бо за змагання відгул давали, а ще профспілка виділяла талони на харчування у заводській їдальні. Люкс, одним словом. Але які там з нас лижники – ні тренувань, ні форми відповідної Поставили на лижі, прив’язали номери на груди і крикнули: "Настартувагамарш!". Крім нас, простих слюсарів-токарів, були там ще й справжні спортсмени, які виступали за справжні клуби, типу "Динамо"" (С.60).
Надалі дядько Андрій своє життя в Радянському Союзі не коментує і в цілому не оцінює. Проте батько Оленки оцінює історичні факти щодо приналежності Криму:
"За всю історію Криму, Росії він належав не так довго. Але саме за часів російського правління благодатна земля зазнала найбільшого занепаду, перетворившись на глуху занедбану провінцію.
Українським Крим теж був недовго, це правда. Але якраз упродовж цих трохи більше, ніж півстоліття півострів перетворився на квітучий край. І саме Україна дала можливість корінним жителям, кримським татарам, знову відчути себе господарями на рідній землі" (С.128).
На противагу львів’янам на прикладі родини Сергія з Луганської області показано, що зерна ненависті між сходом і заходом України були посіяні дуже давно.
"Кричав навіть: "Та ти знаєш, за кого нас, східняків, мають у тому Львові? Почують твій російський акцент, то ще поб’ють! Та там бандити одні!" Я вже йому і так розповідаю, що ми в Артеку дружили і нікого не зачіпало, хто звідки приїхав і якою мовою говорить. А він – ну ніяк! І теж, поки твій батько не поговорив з ним. Навіть не так батько, як бабуся. Правда, я так і не зрозумів, як вона його вмовила" (С.12).
Причина такого "пом’якшення" в тому, що бабуся Олени була вчителькою російської мови і заговорила з батьком Сергія не українською. Це дипломатично, але за певних умов подібний перехід супротив національних інтересів, бо створює ієрархію між мовами, а це завжди недобре. Уникнути цього можна лише тоді, коли й інша сторона так само легко переходить на незвичну для неї в побуті мову.
Не всі діти з’явилися на спортивні збори в Карпатах.
"– Та там якась ситуація дивна. Деякі батьки з Донецька наслухалися дурної пропаганди, буцім у нас на Прикарпатті активізувалися націоналісти і за російську мову можуть побити. Ну і побоялися своїх дітей відпускати" (С.56).
І так само лякають "східняками" мешканців західних областей. За таких умов майже неможливо доводити, що небезпеки немає, а дружба і спілкування між мешканцями різних країв – абсолютно звичайне явище. І на цьому, застосовуючи принцип "розділяй і владарюй", грають вороги і недоброзичливці.
Яскраво поданий образ Майдану через спогади Антона:
"Біля ялинки Антон зупинився, мимоволі замилувався, а тоді пробурмотів:
– Тут усі такі веселі, безтурботні. А в Києві на Майдані зовсім не святково. Люди в наметах. І ялинка якась штучна, не новорічна. Шибеницю нагадує. Щось там зовсім не так..." (С.54).
І хоча ці думки вголос емоційно дуже заряджені, діти не включені у сучасні історичні події, нині їх більше цікавить спілкування. Окрім того, ці слова сказані ще до Нового року, тому найгірше у Києві буде потім.
Надалі Майдану присвячено ще кілька абзаців, що гарно характеризує героїв:
"Організувати скайп-конференцію того дня не вдалося. І наступного. У Києві розгортався Майдан. Оленка майже щодня дзвонила до хлопців і випитувала, як там у них. Сашко не дуже розумів, що відбувається. За хатніми турботами йому було не до того. Зате Антон переймався подіями у столиці неабияк, казав, що часто буває на Майдані – носить канапки і гарячий чай у термосах тим, хто живе у наметах. Натомість Сергій був налаштований зовсім інакше, звинувачуючи майданівців у тому, що вони нероби, які замість працювати "мутять воду" і хочуть розвалити законну владу. Так щодня говорив Сергіїв батько, коли після зміни повертався з шахти. Хлопець повторював за ним і жодних аргументів слухати не хотів. Навіть посварився з Антоном.
Оленка важко переживала цей період. Її тато щовечора приходив засмучений, вмикав телевізор і до пізньої ночі дивився новини. А на прохання розповісти про шумерів-сарматів-скифів і Кам’яну Могилу лише відмахувався. Мовляв, не до того зараз. Те саме з мамою. А бабуся взагалі від телевізора не відходила і часто пила краплі для серця.
А потім біда прийшла у Крим. Здавалося, тільки нещодавно Оленка з друзями відпочивали в Артеку, подорожували, пережили там стільки пригод. Мріяли, що колись повернуться туди, відвідають свого улюбленого шеф-кухаря і рятівника дядька Лева. Але раптом... Крим став інакшим. Замість туристів, курорт заполонили "зелені чоловічки" з автоматами. Артек закрили. Оленка дзвонила до дядька Лева, але його мобільний не відповідав. Що з ним, де він і з ким, на чиєму боці? Чому так сталося? Чий Крим насправді, не по-політичному, а по-чесному? Ці запитання не давали дівчині спокою" (С.125-126).
Ось так лаконічно показується ще й сучасна історична ситуація, яка сприймається набагато краще, коли розставлені емоційні акценти з особистими прив’язками до друзів, рідних людей, улюблених місць. Відповідь же на запитання Оленки насправді не складана, якщо добре знаєш історію: Крим – це особливе місце, де сходяться народи і культури. Крим – самобутній, а не просто територія та об’єкт чийогось впливу.
І згодом Оленку "політичні розколи" мало турбували, а ось розкол у їхній команді – навпаки. Особливо коли "Сергієве рідне шахтарське містечко Ровеньки стало частиною якоїсь незрозумілої Луганської Народної Республіки", а сам він "перестав спілкуватися з друзями" (С.129).
Коли починається війна, друзі не допомагають фронту, у них зовсім інше завдання. Але волонтером є двоюрідний брат Сашка, який вчиться в університеті у Вінниці, а зараз часто їздить на схід до військових, возить їм одяг і їжу. При цьому приховує це від рідних, щоб ті зайвий раз не хвилювалися про його життя і безпеку. Це теж важливий історичний контекст.
А трохи раніше до всього цього, під час зимових канікул, друзі їдуть у Ворохту, де колядують, катаються на лижах, зустрічаються з мольфаром.
У творі мольфар уособлює мудрість, його слова слухаєш з великою довірою і цікавістю.
"На літа нема ліку, кожному своя пора приходить. Аби тільки про те не забували, жили для себе і для людей, а не лиш для наживи. Усіх багатств не спожиєш. Що має бути твоє – буде. А що не має – того й не добивайсі. А ви, бачу, по то й прийшли, щоб за чужі багатства дізнатися?" (С.86). Мольфар довідався про це, бо очі дітей "туманом повиті", так образно показано, як може змінитися людина, коли ганятиметься за скарбами.
Єдиний, хто сумнівається у мольфарі та його силі, – це мешканець Луганщини.
Взагалі-то сам образ Сергія дуже цікавий, а в цій книзі проявляється ще яскравіше. Він стає більш нетерпимим, злим, хоче бути першим, оповідується про його пристрасть до ризику: "Йому подобалося лоскотати собі нерви різними ризикованими розвагами, і катання на вагонетках з вуглем у шахті в рідних Ровеньках було далеко не найекстремальнішою з них" (С.23).
Ця деталь дуже важлива. Бо таким чином ненав’язливо пояснюється, що небезпека, на яку наражаються різноманітні озброєнні угрупування, – це теж різновид наркотичної залежності від ризику.
Його найбільше за всіх з компанії цікавлять гроші, особливо легкі, він схиляє друзів до обману, наприклад, пропонуючи прикинутися лікарем, щоб "відмазати" Антона перед тренером.
Сергій не знає колядок і традицій, на відміну від інших дітей, не любить співати. І на пропозицію Олениної матері поспівати коляди, порівняти, в якому регіоні як співають, лише кривиться. Він рішуче заперечує, що "Снігуронька від Діда Мороза подарунки приносить, а не від Миколая" (С.72), бо це принципова відмінність між дітьми зі сходу і заходу; а також дивується і насміхається з дідуха: "Ого! Що за прикол? Навколо повно ялинок росте, а вони з соломи дерево зв’язали!" (С.92).
Це не протиставлення Сергія всім іншим, просто так сталося, що саме він репрезентує світогляд своєї зненаціональної частини України.
Втрачений культурний зв’язок з усією іншою частиною країни і своїм народом також дасться взнаки, коли ворожа пропаганда почне зомбувати людей. Бо людину, відірвану від національної культури, не складно обманути. І в цьому насправді не лише її провина, а насамперед її батьків і суспільства, якщо мова іде про дитину.
Зомбування настільки сильне, що Сергій переконаний, ніби по них стріляє українська армія, бомбить їхні міста, вбиває людей. Він асоціює Оленку та її співвітчизників з фашистами, які хочуть "знищити їх усіх" (С.129).
"– Та тебе задурив той телевізор! І тата твого теж!" (С.129) – кричить Оленка, але безнадійно переконати людину у такій ситуації. Й у відповідь вона отримує, як і багато хто з друзів і рідних того року:
"– Не дзвони мені більше. Ніколи! Я тебе ненавиджу..." (С.130).
Відгомін минулого, коли люди злі, але це не активне зло, проявляється ще один раз. Навпаки, вони байдужі, особливо якщо йдеться про талановитих людей, які живуть поряд:
"Відповідь татового керівника її не заспокоїла. Навпаки, стало ще тривожніше. Відчувалося, що чоловік розраджував її лише для годиться. Насправді ж цьому було байдуже, що там з його підлеглим, оскільки той на час поїздки взяв офіційну відпустку (про це тато сам якось згадував). Тож що б там не трапилося, керівник за нього не відповідає" (С.141).
Агресивно поводиться і міліція, що аж ніяк не збирається шукати зниклого археолога, та ще й принижує її батька, називаючи його "забулдигою", а матір "гастролеркою", бо дівчинка обмовилася, що мама на гастролях в Америці, а в його лексиконі зустрічаються слова типу "не кіпішуй".
"Черговий по райвідділку, до якого потрапила дівчинка, виявився грубим і нетактовним. Цей тридцятилітній вгодований чолов’яга з черевом, на якому по швах тріщала сорочка, одразу ж накинувся на Оленку з криком:
– Що треба, мала?! Чого припхалася? Не бачиш, тут люди працюють?!" (С.141).
Виявилося, що працювати – це дивитися футбольний матч по телевізору (С.143). Як же це нагадує психологію радянських людей, особливо коли навколо них стрімко починає змінюватися життя... Хоча ні, вони і раніше такими тривалий час були, відчуваючи свою владу над іншими. Не все зло десь далеко, часто воно у нас під боком.
Мольфар каже про війну так: "З-під землі темна сила постане, чорний дух вийде на яв і забере одного з вас" (С.87). Трактування цього передбачення буде подвійним. Сергій потрапив під вплив зомбуючої пропаганди і почав говорити клішованими і стереотипними фразами, відколовся від дружньої компанії.
А вже за кілька місяців Оленчиного батька у полон захопили бойовики, коли той поїхав з археологічною експедицією на Кам’яні Могили, прадавнє місце сили, яке і нині шанують рідновіри-язичники (останні у творі – образи цілком позитивні). Оленка боїться, що терористи могли вивезти його кудись у Росію (С.157), бо під час війни безвісти кожного дня зникали десятки людей.
Щоб врятувати дядька Андрія, мало стати дорослими, проїхати через всю країну і розгадати загадки, залишені археологами. Найважливіше – знайти порозуміння і склеїти розбиту дружбу. Бо інакше і в родині Оленки буде велике лихо. Порятунок заручника, за якого бойовики хочуть грошей, досить реалістичний з одного боку, але і фантастичний – з іншого. Причина тому, що подібна афера з обміном заручниками і подальшою гонитвою та переховуваннями у печерах могла б бути успішною тільки на початку війни, коли бойовики ще не були настільки вишколені і згуртовані, чужі військові не знали досконало місцевість, а велика частина місцевих, що з різних причин взяли до рук зброю, ще не звикла до вбивств і катувань. Тому історично подібне могло б статися тільки на початку літа 2014-го року. А вже всередині літа ситуація була зовсім іншою.
І Майдан, і війна у творі змальовуються досить м’яко, що є його стилістичною особливістю: так більше відбувається акцентування уваги на дружбі, ніж на історичних подіях.
Єдині, справді жорсткі описи стосуються бойових дій і тамтешніх реалій:
"Сергій писав, що у їхній будинок влучив снаряд. Повилітали шибки, потріскали стіни, уламками потрощило меблі, люстри, телевізор. Хоча останнім часом його й так не вмикали – телевежу теж зруйнувало вибухом. Але у порівнянні з іншими, це ще не так страшно. От у його сусіда справжня біда – біля магазину підірвалася на міні мама. Стояла у черзі за продуктами. Черга довга, бо продукти тепер рідко завозять. Хотіла від спеки сховатися, відійшла до дерева, щось клацнуло під ногою і пролунав вибух... Так розповідали ті, хто поруч був. Її тільки зачепило, а жінка – на смерть. Залишилося двоє дітей і чоловік-інвалід. Працював на шахті, але після аварії, коли стався обвал і йому придушило ноги, скалічів. Ноги ампутували. Сидів цілими днями вдома й пив. Навіть не поїхав жінку ховати, бо й візка інвалідного не має. Сусіди ховали. Вони й дітей тих забрали, щоб з голоду не повмирали..." (С.200).
Шахта, де працював батько Сергія, зупинилася, у напівзруйнованому будинку не проживеш. Сергій втратив усе, їм вдалося переїхати до родичів у Волноваху, а батько пристав до ополчення. І завершується це послання таким месенджем:
"А писав це все Сергій для того, аби вкотре довести Антонові, що той живе серед фашистів, які захопили у столиці владу. І що скоро визвольне військо прийде у Київ і очистить його від хунти. І якщо Антон не підтримує владу, яка бомбить мирних людей, то повинен утікати звідти" (С.201).
А якщо підтримує, то що? На думку Сергія, має загинути під уламками Києва?.. Лячна логіка... Як її здолати? Тільки спілкуванням, щирістю, людяністю.
Гарні слова, та реальність інакша. І навіть коли у цих підлітках є щось таке "безрозсудно-авантюрне й романтично-шляхетне водночас" (С.230), це не гарантує їм життя і перемоги. "Війна – штука цинічна й брутальна. Вона не визнає романтики й шляхетства" (С.230) – це думки дорослого, але ця реальність і паралізує.
Щоб здолати злі сили, людина має віднайти у серці сміливість і побачити себе в реальному історичному процесі. Як це відбувається, показується на прикладі екскурсовода Василя:
"– Набоявся вже. Козак я чи хто? Тридцять років розповідаю туристам, які наші предки – прадавні українці – були сміливі, сильні й вільні, а сам ховаюся за їхніми могилами. Досить" (С.234).
Близьке лихо війни бачилося й у видінні мольфару: "Тєжка година йде, осліпнут всі, і кожен стоятиме лиш за себе. І поміж двох огнів погинут люди, тратячи пам’ять і розум. Не дай пам’яті покинути тебе..." ... "Усе гине, лиш-но пам’ять годна втримати над прірвою, не дати пропасти..." (С.89).
Початок війни і все це божевілля пояснюється тим, що люди торкнулися капища бога війни Ареса і збудили його, відкривши вхід до святині. Від Ареса йде це лихо: "Та інколи дух Ареса прокидається у гарячій голові якогось правителя, і на землі знову прочинаються кровопролитні війни" (С187). Якщо вхід завалити, війна припиниться. Хотілося б, аби так було, та війна триває вже п’ятий рік.... Не у божестві справа, а в людях, а духи війни живуть у телевізорах.
Тому психологічно-міфологічне трактування ситуації у творі сильніше.
"До зустрічі у Майбутньому", де колись "ми всі, можливо, зрозуміємо одне одного і простимо" (С.270), як пишуть в електронних листах одне одному Оленка і Сергій. А ми всі можемо поки наближати це майбуття, кожен як може.
Тільки історична і національна пам’ять, культурні взаємозв’язки, взаєморозуміння, підтримка і щира дружба, яка черпає силу у спілкуванні, можуть допомогти нам перемогти як підступних загарбників, так і все лихе, що може оселятися в людських серцях.

Висновок: В Україні поки мало книг для дітей, які зрозумілою мовою можуть пояснити, що насправді відбувається в нашій країні, розставити чіткі акценти і навчити спілкуванню за будь-яких умов. Тому цю книгу особисто я рекомендую і дітям, і їх батькам, бо вона може стати основою для серйозної розмови про сучасність.

Наталія Дев'ятко

Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.

Немає коментарів:

Дописати коментар