Галина Манів «Пригоди Тараса в далекому космосі»

Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – 7-12 років
Жанр – казкова фантастика
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - дуже добре

Галина Манів. Пригоди Тараса в далекому космосі. – К. : Фонтан казок, 2017. – 112 с.

Фентезі, казки і фантастика відрізняються одне від одного. Казка знайомить із важливими моделями поведінки, навчає пізнавати світ. У фентезі головний акцент робиться на психологію, емоції, часто саме у таких книгах разом із героями читач навчається бути сміливим, боротися зі злом, гуртуватися. У фантастики своя специфіка: фантастика змальовує майбутнє, вирішує соціальні проблеми. Гарної фантастики не буває без світоглядної філософії, і це однаковою мірою стосується і творів для дорослих, і творів для дітей.

Та якщо в сучасній українській літературі вже дуже багато гарних казок, немало захопливого фентезі, то якісної фантастики, особливо для дитячої аудиторії, одиниці. І цей твір саме з таких прикладів.

Тарас – хлопчик розумний, та він потрапив у біду, помилившись у розрахунках з інтегралами. Його космічний корабель заблукав у далекому космосі, хлопчик опинився сам по інший бік "кротової нори". На борту з ним лише троє – Шурик (Штучний Розум зорельота) і роботи Васисуалій і Борис. Вони щирі друзі хлопчика.

Це була перша подорож десятирічного Тараса до далекого космосу разом із батьком-дослідником. Та хлопчик, як це часто буває і в наш час з земними дітлахами, спокусився смачними плодами (у його випадку це тарасерія, відкрита батьком на одній далекій планеті) і відлетів далеко від бази. Хто ж знав, що на цій планеті таки є розумне життя, але дуже відмінне від людського? Довелося тікати від небезпеки...

Як знайти дорогу додому, якщо він не знає, де знаходяться? А навіть якщо шлях знайдеться, скільки часу мине на Землі? Що буде з його рідними? Чи побачить він їх живими? І якщо вже доля закинула його так далеко, хіба не буде розумним дослідити космос, де ще не літали людські кораблі?

Починалася мандрівка з гірких сліз, але хлопчик швидко дорослішає. Тепер він капітан на кораблі, відповідає за себе і за інших, приймає рішення стати дослідником, як батько, щоб його життя не минуло даремно. Це перетворення головного героя природне і достовірне.

Книга невелика за обсягом, та це не заважає показати кілька планет з абсолютно різним соціальним устроєм. Кожна з них – це унікальна спільнота, і ці відвідини сильно впливають на головного героя, навчаючи його життю.

Палітра планет дуже цікава. На першій живуть олеони, які вважають себе вінцем творіння, принижують всіх інших, вважаючи їх тупими, а харчуються ці істоти плодами тарілкохряпами, які з дерев не знімають, чекаючи, доки ті самі якось упадуть. Все їхнє життя зосереджене на "Життєдайному вченні про лінь", даному їм Великим Олеоносом. Їхня наука була втрачена, точніше, власноруч знищена, цивілізація занепала, але олеони зовсім протилежної думки, у них все добре.

"А насамкінець вони знищили все, що могло завадити нам лінуватися: наукові знання, техніку, багатства – все те, що може спонукати до агресії та марних рухів. І тепер на вільній природі ми можемо мирно існувати, насолоджуватися життям, розмірковувати про різні цікаві речі та розвивати мистецтва" (С.24).

Гадаєте, за таких умов можлива творчість? Аж ніяк, бо ліньки.

На орбіті Олеонії є супутник, де теж дехто живе. Олеони, які не схотіли марнувати життя на лінь. Гадаєте, вони варті поваги і захоплення? Сподіваєтеся, ці змогли зберегти свою цивілізацію, науку і культуру? Не будьте наївними: ці алеани, вінець творіння, – жадібні, схиблені на приватній власності і не менш зверхні. Вони самі понищили своїх науковців, вважаючи їх ласими до їхніх багатств. З наукових здобутків останній алеан залишив собі тільки вміння вирощувати власних клонів. Йому не сумно, не потрібні друзі, а весь свій час він витрачає, щоб перелічувати і стерегти свої багатства.

Цей занепад триватиме вічно... Страшна планета, антиутопія.

Живуть на тій планеті ще маленькі пухнасті звірятка, яких називають кродами. Алеан зламав лапку бідолашці і легко міг убити. Й у цій ситуації Тарас навчається рятувати слабших. А ще у хлопчика з’являється істота, про яку він має піклуватися, щоб довести, що "не всі діти безвідповідальні" (С.30), – живий друг із плоті і крові.

Попереду у мандрівника ще дві планети-антиутопії.

На планеті Лід мешкають дивовижні крижані люди, у яких дуже складна соціальна ситуація – протистояння прозорих, які постійно наголошують на своїй чесності і прозорості (якщо хтось настільки часто говорить, що він "хороший", чи варто йому вірити?), і непрозорих льодогенів, яких прозорі льоди вважають ущербними мутантами і мають за терористів. Та чи настільки все так просто? Можливо, саме завдяки домішкам, які роблять цих істот непрозорими, і народжуються таланти, індивідуальності, особистості? Навіть серед нас однаковість і стандартність, якої так прагнуть на планеті Лід "прозорі", – ознака сірості, а таланти всі різні. Не все золото, що блищить, і не все прозоре насправді зрозуміле, порядне і чесне. Зазирнути за лаштунки тиранії... не кожний витримає побачене.

Ця планета навчає Тараса триматися зі старими і новими друзями разом, не піддаватися на вмовляння розлучитися, не довіряти словам, а особливо лестощам, дивитися на соціальні протистояння критично, думати, співпереживати, цінувати життя і свободу. Ніхто на планеті Лід не робить знижку, що він дитина. Для мешканців цієї планети – він володар вогненної зброї, яка може повністю змінити їхнє буття. Та коли така потужна зброя потрапить до рук не доброчесних істот, чи не буде це початком кінця для їхньої цивілізації? І на це запитання Тарасу теж треба буде дати відповідь.

Друга планета-антиутопія – світ, де йдуть безкінечні війни. Там надзвичайно розвинені технології, та всі вони скеровані на вбивство живих істот. Мешканцям планети не цікаві інші форми життя, вони прагнуть лише чужих технологій і знищення. Це жахлива пастка, з якої практично неможливо вирватися. Безнадія, відчай, нудьга, біль втрати друзів, коли можеш тільки у відчаї кликати батьків, бо ні на що більше сил не залишилося, – ця страшна планета випробовує Тараса найсильніше і найбільше у нього забирає.

Є у цій книзі і версія, чому вимерли динозаври. Щоправда, не на нашій планеті, а у далекому космосі.

Ось один із малюнків динозаврячого життя. Нічого не нагадує?

"– На твоєму лузі трава вища, ніж на моєму! Ти мене знову надурив! – ревів один брахіозавр.

– Ні, це ти мене надурив: у тебе трава соковитіша! Нумо мінятися назад! – ревів другий.

Вони помінялися місцями, повернулися спинами один до одного й замовкли, нахиливши голови та скубаючи траву.

...

Тим часом один брахіозавр боком-боком підібрався до межі, яка розділяла дві частини лугу, й нишком скубнув трави в сусіда. Але й другий брахіозавр вчинив так само. Вони деякий час тихцем крали траву один в одного. А потім знову зійшлися в ревищі.

– Ні, таки твоя трава вища!

– Ні, таки твоя трава соковитіша!

– Я поскаржуся на тебе інспектору!

– Ні, я перший поскаржуся на тебе інспектору!" (С.59).

Зрештою, цей луг забрала собі держава в особі інспектора, щоб не розкрадали "державне майно", а нещасних брахіозаврів, у яких усе конфіскували, ще й звинуватили в непокорі і заколоті.

Ну, суто наші пострадянські реалії...

У цілому ситуація на планеті така:

"Проте скрізь, де їм довелося побувати, мандрівники бачили одну й ту саму картину: сварки, бійки, грабунки. Стегозаври заздрили птеродактилям, що ті літають, і намагалися за найменшої нагоди покалічити їм крила. Іхтіозаври заздрили стегозаврам, що тим не треба ганятися за поживою, а можуть собі вільно пастися й знаходити їжу де завгодно. Вони так і шукали нагоди, щоб хапнути травоїдного за ногу, коли той наближався до води. А птеродактилі заздрили іхтіозаврам, бо вважали, що їм легше з води ловити рибу, й атакували морських хижаків з висоти. І так скрізь: у того паша була соковитіша, а в іншого море глибше, ще в іншого ліс вищий. Одні в одних щось тягли, хапали, цупили, скубли, дзьобали, крали, грабували, відбирали, видирали – як не силою, то хитрощами. А над усім стояла така сама заздрісна до чужого влада. Надивившись на цю божевільню, Тарас сказав:

– Тепер я розумію, чому динозаври вимерли. Летимо звідси, на цій планеті справді немає розумного життя!" (С.63).

На поверхню спускатися не було сенсу. І це неабиякий урок для всіх нас, як не треба жити. Корупція, ненависть, агресія і ще багато негативного виростають у будь-яких живих істотах через заздрість. Поки люди не починають змінюватися самі, вони живуть у страху, бідності і несправедливості, на що самі ж і заслужили.

Всі ці світи настільки деталізовано описані, що мимоволі віриш: десь у дуже далекому космосі можливі такі форми життя. А їхні соціальні та політичні проблеми для нас зрозумілі і дуже актуальні.

Тарас мудрішає не по роках. Ось лише кілька його думок:

"– Підступність людей зробила мене підозріливим, – сказав він і скрушно похитав головою. – Але тяжко жити, нікому не довіряючи. Краще довіряти й помилитися, ніж у кожному підозрювати лиходія. Неможливо весь час жити за захисним екраном" (С.50).

Або після великої кількості пережитих непростих пригод, долаючи відчай і недовіру:

"– Волію ліпше знову повірити й помилилися, ніж підозрювати весь Всесвіт у підступності!" (С.87).

І дорослому є, над чим замислитися.

Чи можливо все ж зустріти у космосі когось по справжньому доброго, щирого, не підступного? Тарасу щастить, бо його курс лежить повз планету саме таких високорозвинених істот тетійців. Точніше, він знайомиться з їхніми дітьми, веселими, балакучими, радісними і творчими. Їхній космодром – гігантська пісочниця, одяг усіх барв веселки, а здібності надзвичайні – тетійці можуть подорожувати у космосі без космічних кораблів. Вони дуже багато грають і навчаються, а їхня Всевеселкова Квітчанська школа під відкритим небом дивовижна. І дуже важливо, що дорослі поважають дітей і ставляться до них відповідно, без повчань.

"Ми, педагоги, вважаємо, що стіни не повинні обмежувати дітей, політ їхньої фантазії та почуттів" (С.91) – от би і нам таку систему освіти!

Тут навіть навчають розмальовувати прозорі квіти спеціальними фарбами, аби діти з художніми здібностями навчалися гармонії. І найголовніше не лише проявити себе, а вловити характер квітки. Цікаво, як навчаються діти з іншими талантами? У них же ще є школи "парфумерна, гравітаційна, звіромовна, птахорозмальовна, загальнотваринна, купотримальна" (С.92)... На цій планеті я б зупинилася надовго.

Якби тетійці були злими, то вже володіли б усім Всесвітом. Але добро загарбницьким і нав'язливим не буває. Їхній світ схожий на рай, де всі істоти живуть у цілковитій гармонії і мирі, хижаків немає, і всі харчуються травою, фруктами, овочами і медом (С.96). А перша думка, яка виникає, коли бачиш дорослих тетійців, які ще й до того вміють літати, що це одна з іпостасей янголів. Керує ними Цар, якого вони славлять, і він справді наймудріший серед тетійців, а сам зітканий з полум'я, – по-нашому божественна сутність.

Їхні ж дивовижні міста збудовані з кришталю, дорогоцінного каміння і приємно сяють у сонячному промінні. А от всередині кожен будинок унікальний і може бути з будь-якого матеріалу. Головне – не створювати незручностей для інших. А їхній дивовижний Сад неймовірної краси, де і мешкає їхній Цар...

Усі дорослі тетійці займаються тим, що їм до вподоби. Вони не знають, що таке "робота" у нашому розумінні, "купувати", і взагалі не розуміють, що таке "гроші". Тому у них немає багатих і бідних, не створюються соціальні ієрархії. Кожен бере стільки, скільки йому потрібно, ніхто не візьме зайвого, і всі прагнуть бути корисними для суспільства. Та ж робота, яку не хочеться робити чи яку не можуть зробити біонічні істоти (різновид прогресивних роботів), виконується у форматі свят, як, наприклад, фестиваль прибирання сміття. У поєднанні цієї життєвої філософії з максимальним розвитком творчих та інтелектуальних здібностей усіх мешканців планети справді можливо досягти утопії.

Шлях, який проходить головний герой твору, зовсім непростий. Він набуває багато найрізноманітнішого досвіду. Вчиться бути сміливим, рішучим, відповідальним. Тарас може бути щирим другом і капітаном. З відвідин кожної планети він виносить дуже багато для себе, а його світогляд неодноразово перевіряється досить жорстоко – болем втрати, недовірою, відчаєм. Але все це хлопчик долає, показуючи, наскільки він сильний духом.

Це не весела подорож з пригодами і космічними байками. Я дуже тішуся, що в сучасній українській літературі почали з’являтися глибокі філософські фантастичні твори для дітей.

На основі цієї книги можна було б створити дуже гарний мультфільм або ще краще – короткий анімаційний серіал.

Висновок: Ця книга глибока і філософська, написана так, що може бути сприйнята дітьми і багато чого навчити юних читачів і дорослих.

Наталія Дев'ятко

Інші думки про книгу:

Леся Ясинецька-Єгорова "Фантастична мандрівка безмежним космосом для маленьких читачів" - http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/12/26/090324.html