Олександр Есаулов «Зоряна електричка»

Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – 10-15 років
Жанр – пригодницька фантастика
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - дуже добре

Олександр Есаулов. Зоряна електричка. – Винниця : Теза, 2012. – 282 с.

Хто не любить пригоди? І діти, і дорослі із захватом поринають у складні сюжети, де ледь не на кожній сторінці щось відбувається. Але втримати увагу читача, коли подій настільки багато, напрочуд складно, і в "Зоряній електричці" це вдалося.

Льоха і Петько – звичайні хлопці, які полюбляють гратися у комп’ютерні ігри. Особливо до вподоби Льосі стрілялки, щоправда, це не заважає йому багато читати. Петько теж читає, але здебільшого журнали з коміксами, і дивиться голлівудські бойовики.

Друзі не знають, що вже сьогодні на них чекає величезна небезпечна пригода, і починається вона з того, що в кімнаті Льохи зненацька з’являється великий рудий котисько, а в парку знаходиться дивний порослий мохом камінь, який чомусь реагує на думки Петька. І ще більш непередбачуваним стає життя обох, коли виявляється, що рудий котисько – насправді прибулець-підліток на ім’я Маняма Корпурама. Мешкає він на планеті Голуш, а його дідусь переїхав на планету Менпель, подалі від промислового центру галактики. Таке собі інопланетне село, близьке до природи, де найкраща у всесвіті рибалка. І пересуваються інопланетяни між планетами через міжпросторові коридори, а на кожній точці входу і виходу встановлені зоряні буї, на які і налаштовується зоряна електричка.

Психологічно інопланетяни дуже схожі на землян. Наприклад, дідусь сварить дружину, що їй постійно мало одягу і те ганчір’я вже нікуди подіти; батьки Манями щонайперше просять сина зателефонувати їм, коли прибуде на місце, та готові весь всесвіт на вуха поставити, коли їхній син зникає; а сам Маняма мріє про риболовлю біля дідусевої хати. Майже українці в космосі, тільки зовні не схожі на нас, і з дуже прогресивними технологіями. І не тільки технологіями, бо найвищою похвалою на Голуші є сказати, що хтось "системно мислить", а справедливість "має бути для всіх однаковою, і для поганих, і для добрих" (С.218).

Хоча дещо таки у них зовсім інше. Наприклад, "справжня корова", на яку все життя збирав кошти дідусь Манями, – це робокор, що дає не тільки молоко, але й масло та інші молочні продукти, коли його годувати сіном і травою; а мотокосарки працюють на ядерних мініреакторах. Називають себе ці інопланетяни голушкоїдами, що асоціативно відсилає нас до знаменитих полтавських галушок, і це далеко не єдиний гумористичний елемент у творі.

От тільки буй, який знаходиться на Землі, зламався, і це вчасно не помітила служба підтримки роботи зоряної електрички. Він закинув Петька до часів Київської Русі (ось тобі в дії новітні гіпотези щодо природи часу і простору). Хоча хлопець сам винен, бо надто сильно хотів побачити минуле на власні очі, то й отримав. Як вижити за таких умов нашому сучаснику, який не просто чужий і розмовляє майже іншою мовою, але й запросто може бути сприйнятий як ворожий шпигун і страчений? І навчитися їздити верхи, стріляти з лука і кидати списа – то, як виявляється, не найскладніше завдання. За місяці, проведені в минулому, Петько не тільки скинув кілька зайвих кілограмів, але й став сильнішим і вправнішим.

"Домівка, батьки, Київ з його постійним поквапом, натовпами і вулицями, забитими машинами, в його пам’яті відсувалися усе далі й далі. Все рідше він згадував про хустку, що була прив’язана на верхівці берези, а, згадуючи, щоразу знаходив підставу відкласти повернення зі своєї незвичайної, але надто довгої мандрівки. Петько вже зріднився з новими знайомими, а називаючи свого нового пестуна Іова братом, іноді вкладав у слово "брат" зовсім інший сенс. Кинути своїх нових друзів здавалося йому зрадою" (С.180).

Це одна правда, а інша – сумувати за рідними і домом Петько ніколи не припиняв.

Тринадцяте століття: до атаки на Київ татаро-монгольських військ, коли завалиться Десятинна церква, залишаються лічені дні. Цю битву маєш всі шанси побачити на власні очі, і ця круговерть крові і смертей тебе невідворотно змінить... ("Переможе той, хто вб’є більше, перемога – це життя. Тому і вбивали" (С.254)). На кому кров? На кожному, хто забирає чуже життя? Чи насамперед на тих, хто як завойовник прийшов на чужу землю? Дорослішаєш від таких думок швидко... І хоча людям з минулого неможна розповідати про майбутнє, бо воно зміниться, але пращури можуть залишати для нащадків підказки і таємні послання, зрозумілі тільки тим, кому призначаються, і їх треба неодмінно знайти.

Льосі ж ця ситуація подарувала спілкування з новим інопланетним товаришем, який випав із потоку переміщення з планети на планету. І на кота він перетворився лише тому, що перша жива істота, яка зустрілася йому на Землі, – це був саме рудий дворовий кіт, чию подобу і було скопійовано. На додачу Маняма ще й загубив комунікатор, без якого не може повернути собі звичний вигляд. Двом підліткам доведеться вирішувати багато проблем, цілком звичних для нас. Наприклад, розгадати загадку підпалу салону ігрових автоматів, перемогти (а чи то порятувати) хуліганів, що звикли чіплятися до слабших, або й глобальних – як повернути додому і Маняму, і Петька.

Зрозуміло, що дорослі інопланетяни майже одразу почали шукати Маняму, і подорож від планети до планети – це дві окремі цікаві сюжетні лінії. Головними героями однієї стають спеціальні агенти Флоквел Обламо та Мозя Тсе, які обшукують кожну планету, де потенційно може перебувати зниклий. Не залишається осторонь і дідусь Манями – Блостер Корпурама, який починає пошук з іншого боку ділянки, де стався збій у системі зоряних буїв. Планети, які вони відвідують, справді дивовижні, населені різноманітними живими істотами, і кожна варта окремої розмови. Міста, що живляться енергією живих ядерних реакторів-драконів, машини пересуваються завдяки лапам, а не колесам; морська цивілізація, що не знає металу; сіра планета пофігістів Фіга; і ще багато інших світів.

Ніде космічних мандрівників насправді не чекають, і хоча міжзоряні закони забороняють втручатися у справи інших світів, чиї мешканці поки "умовно-розумні", іноді просто неможливо залишатися осторонь, коли бачиш чужу біду. Тільки лихо часто приходить через недолугі вчинки самих мешканців. Наприклад, той же дракон прокидається через те, що хтось поцупив його їжу і продав, аби отримати власний зиск. А те, що коли дракон прокинеться, спалить усе, і місто приречене на загибель, бо надалі тим, хто залишиться, нізвідки буде брати енергію, про це хапуга не подумав. У цьому ж світі панує бюрократія, а бути ініціативними і рішучими хоча б у критичних ситуаціях мешканців просто не навчають. Натомість ділити владу, зраджувати, бути підлабузником і приймати лестощі як даність кожен має можливість навчитися самостійно. І велике суспільне нещастя – то річ відносна і тільки імовірна, а ось якщо щось може бути потенційно використане політичними опонентами, то це справжня трагедія. В іншому світі так само бачимо засилля дурних правил, постійно зростають податки, існує ціла система штрафів і покарань, кожен прагне "викаблучуватися", а головним є той, у кого найбільша голова, тобто, паща. Дуже нагадує деякі наші реалії, чи не так?

"...все мистецтво політики – першим виваляти свого суперника у багнюці. головне – першим, бо відмиватися завжди значно складніше" (С.174) – такий підсумок робить один із героїв.

Таким чином, маємо у творі чотири повноцінних сюжетних лінії, які постійно перетинаються і таким чином іще більше затягують читача у текст.

Хочу відмітити реалістичність кожної з цих ліній, що важливо для фантастики в цілому, але, на жаль, зустрічається не так часто у сучасних творах, як цього хочеться. Ця реалістичність проявляється у логічному розгортанні сюжетів, психології персонажів, змалюванні соціального устрою на кожній з планет.

Цікаво подивитися на наше індустріальне місто очима прибульця, для цивілізації якого наш спосіб життя залишився у далекому минулому. Так у книзі порушено й екологічні проблеми. Особливо вразили Маняму наші забруднені, захаращені автівками вулиці, смердючий асфальт, засилля реклами і стихійної торгівлі сувенірами, тиснява в метро, бізнес на ігроманії, люди, що живуть дуже близько одне від одного й утворюють натовп. І це ті проблеми, які нашій цивілізації потрібно терміново вирішувати, щоб остаточно не зіпсувати екологію і самих себе, що призведе до катастрофічних наслідків. Так само вражає Маняму і паління, яке він сприймає як шкідливий для здоров’я сморід. Не дивно, що ми для всесвіту також "умовно-розумні". Хоча часом стає соромно і за самого себе, наприклад, коли Льоха пропонує інопланетному другу піти до історичного музею, цілком усвідомлюючи, що сам там ніколи не був.

Окремої уваги вартують описи реалій Київської Русі. Звичаї, побут, психологія і світогляд, навіть те, що людина, яка вміє читати, що для нас зовсім не дивина, одразу отримує дуже високий соціальний статус, бо грамоті у той час міг навчитися далеко не кожен. А перша думка Петька, коли він опиняється в минулому, про те, що він дурень, бо заздалегідь нічого не прочитав про епоху, куди так хотів потрапити, і його ставлення до книжок буде після всіх цих пригод зовсім іншим. Щоправда, начитаний Льоха теж далеко не завжди може відповісти на запитання Манями, чим доводиться цінність знань в усі віки. А наскільки реалістична психологія мешканців міста, яке чекає ворожого нападу із розумінням, що за цих умов навряд чи вистоїть... До речі, цікаво, що Петько теж дивується побаченій у минулому чистоті, такі невластивій нашому часу.

Проте атмосфера не нагнітається в жодній сюжетній лінії. Поєднання гумору і серйозності у цьому тексті є неабиякою його чеснотою, оскільки між гумором і серйозністю встановився природний і стійкий баланс.

Не зважаючи на головний акцент на динаміці твору, доволі часто зустрічаються деталізовані цікаві описи. Наприклад: "Під ранок дощ припинився. Темні серпневі ночі... Темні й зоряні. Якщо небо не вкрите хмарами, то всипане зорями, наче якийсь велетень з розмаху жбурнув повну жменю світляків на чорний оксамит, і вони застигли, утворивши неймовірні візерунки. Зрідка чорну безодню перекреслював миттєвий розчерк падаючої зорі, а потім знову все ставало прозорим, нерухомим та нескінченним. Нарешті на сході з’явилася ледь помітна світла смужка. Наближався світанок" (С.20).

Ще однією чеснотою книги є те, що під час читання чітко усвідомлюєш: якими б різними істоти не були зовні, а спільного, і доброго, і поганого, у нас дуже багато.

Ця багатогранна і складна історія захоплює з перших сторінок сюжетом, психологією, соціальною проблематикою, гумором, мовою і просто увагою до деталей, бо у гарному тексті немає нічого зайвого.

Висновок: Можу рекомендувати цю книгу як підліткам, так і дорослим, які люблять пригодницькі фантастичні історії.

Наталія Дев'ятко

Інші думки про книгу:

Дмитро Княжич "Станція пересадки – Земля" - http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2013/06/06/084832.html

Володимир Чернишенко "Обвал пригод" - http://www.barabooka.com.ua/obval-prigod/

Ткаченко О.М. "Любителям пригодницької літератури" - http://biblioteka-nech.blogspot.com/p/blog-page_27.html