Анна Малігон «Чарівний альбом Кароліни»

Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – 7-12 років
Жанр – психологічна казка
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - добре

Анна Малігон. Чарівний альбом Кароліни. – Х. : Клуб сімейного дозвілля, 2015. – 72 с.

Малюнок на обкладинці причаровує: дівчина у зеленому капелюшку, з гітарою і нещодавно відімкненою кліткою – дивовижна. Вона чи то сама пташка, яка звільнилася з полону, чи то чарівниця. І коли так, то поки не зрозуміло, добра вона чи ні.

На жаль, обкладинка з текстом має дуже відносний зв’язок, а головні героїні цієї історії значно молодші. Хоча все не так просто...

Ліні сім років і цієї осені вона піде до школи, у неї є молодший братик Марко, а сама дівчинка не уявляє, як проживе три тижні у "глухому селі" без "галасливих подружок, комп’ютерних ігор, мультиків і улюблених роликів" (С.5).

Ця історія стилістично нагадала мені іншу, вирішену в аніме-стилі, де також є двоє дівчат, магія і таємниці минулого сусіднього будинку. На це відчуття працюють й ілюстрації, які подібні до аніме. А ще твір схожий на фільм "Лабіринт", де старшу сестру теж обтяжує обов’язок бавити братика, а ще на "Безкінечну історію" й на останню частину кіно-казки "Печера Золотої Троянди"...

Проте головна проблема тексту в іншому – Ліні не сім років, а щонайменше десять. Якби мова не йшла про літні канікули, то це б відчувалося значно сильніше.

Ліна бачить у сусідньому будинку вродливу чорняву дівчинку, про яку кажуть, що вона "живе у своєму світі", "трохи хворенька", і тому на неї краще не звертати уваги. Імовірно, так хочуть навчити дітей розуміти, що таке аутизм.

А далі починається казка. Кароліна, саме так звуть чорняву дівчинку, живе мов принцеса. Щоправда, рожевий колір, яким її оточили, дівчинка не любить. Її батьки багаті, але постійно зайняті, тому дитину виховує нянька.

Це причина, чому Кароліна вважає, що Ліна щаслива, бо у неї є братик, тому вона ніколи не буде сама. Можливо, вплив Кароліни на Ліну справді настільки сильний, що та одразу, коли повертається додому, бере братика, який "пахне молоком", на руки і цілує його світле волоссячко.

Дуже поетично розповідаються, як в родинах з’являються діти. І розказують це дорослі, які не мають дітей:

"– Діти. Вони приходять у світ із малесенької іскорки в небі, із дзвінкої росинки у траві, із ніжного промінця на склі. Приходять і просяться нам під серце. А потім ми, матері, їх народжуємо..." (С.37).

Тут і надалі мова твору часто дуже метафорична.

Проте одна з головних тем твору – самотність.

"– А хіба тебе ніхто не питав, як тобі подобається?

– Мене? Я давно ні з ким не розмовляю. А коли ще розмовляла, то все одно ніхто не питав. Мої батьки можуть купити все, що я захочу. Та вони так рідко бувають удома. І самі вирішують, що гарно, а що ні" (С.15).

Але не це є найбільшою таємницею Кароліни. Щоб порятуватися від самотності, вона намалювала величезний чарівний світ із казковими істотами, крилатими чудовиськами і сумними принцесами. Вночі малюнки оживають, чарівний альбом шурхотить сторінками, а живі зображення можуть тебе забрати.

Емоції – основа чарівництва, як і творчості. Але кожен дає життя тому, що є у ньому самому. Невже у серці Кароліни стільки мороку і суперечностей? Чи це такою зробила її самотність?

Зважаючи на цю обставину, твір перестає сприйматися як казка і переходить у площину психології, проявленої через видіння. І за законами психологічного випробування головна героїня має втратити те, що найбільше цінує. Саме тому до омріяного чарівного альбому першим потрапляє маленький Марко.

Оскільки чарівний світ створила Кароліна, вона продовжує там чаклувати завдяки своєму хисту художниці. А ще у дівчат є охоронець – велика кицька Багіра, яка у чарівному світі розмовляє з людьми. Багіра кинулася в альбом слідом за Марком, не зважаючи на те, що той постійно тягав її за хвоста й ображав: "...серце дитини не може бути жорстоким" (С.22) – вважає мудра кицька.

Перша сторінка живого альбому – острів Сумних Принцес, де пісок – це солодка пудра. Принцеси живуть у Плетеному Замку, сплетеному з нудьги принцес і їхнього шовкового, нікому не потрібного волосся, балюстради прикрашають кришталеві краплини сліз, а нитки там "насмикані з даремної безкінечності днів" (С.23).

Погодьтеся, у Кароліни неймовірна фантазія! Не дивно, що все це оживає і може навіть обернутися проти свого творця. І це розумієш одразу, коли бачиш правительку острова: "Королева Сумних принцес мала тіло змії, хвіст ящірки й обличчя дракона. Її довгі тонкі руки з гострими пазурами навівали на Ліну жах. Якщо вхопить – то живою не випустить..." (С.24).

Це вона джерело страждань, страху і нудьги. А за непослух легко може віддати наказ про страту. Але і в такому місці можна захотіти залишитися. Хіба ми не думали про щось подібне?

"Нудьга значно краща за будь-яку роботу. Сльози через нудьгу солодші за сльози через біль і горе. Зате яка розкіш!" (С.27).

Як стає зрозуміло після пригоди в замку, кожне нове місце буде для дівчат випробуванням.

Наступна локація-малюнок – це дивовижний синій ліс із кольоровими грибами-будиночками. Тут живуть брехуни, і вони дуже небезпечні, як пояснює Кароліна:

"– Брехуни не такі безпомічні, як це здається на перший погляд. Найбільше вони бояться правди. Випадкових блукачів брехуни заманюють і роблять своїми слугами. Якщо ми не виберемося звідси, то вони перетворять нас на безвольних істот із порожніми очима. І тоді – прощавай життя" (С.28).

Далі гірше – країна Самотніх Батьків: "Їхні серця переповнені такою великою любов’ю, що можуть розірватися. Та біда в тому, що вони не мають дітей" (С.35). Від брехні рятуються правдою, але чим рятуватися від любові?..

Чи не від любові, а від нерозуміння і байдужості, бо родина, що прихистила дівчаток, поводиться типово для нашого світу – чоловік ховається за газетою, упевнений, що найголовніше – нагодувати дітей, жінка готова загодувати гостей смаколиками, аби вони не йшли далі. А ще тут немає школи і дозволено постійно дивитися мультики – справжній рай. Чи таки омана?..

По інший же бік зачарованого паркану живуть самотні діти...

"Ця країна чимось нагадувала кімнату Кароліни – безліч іграшок та усіляких заманливих речей, перед якими дитяче серденько не може встояти. Дітей теж тут було чимало: вони сиділи на траві, звисали, мов мавпенята, з дерев, бавилися у піску біля ставка... Та якщо уважно придивитися, можна було помітити одну дивину – діти не гралися іграшками. Навіть одне з одним вони не гралися. Кожна дитина перебувала ніби в невидимому коконі, який відмежовував її від інших.

– Що з ними? – запитала Ліна. Чому вони не товаришують між собою?

– Вони інакші, – посміхнулася Кароліна. – Вони роками чекають на батьків. Їм бракує любові. Без батьківської любові їхні серця поступово черствішають, і ці діти відходять ген отуди – за горизонт. Більше їх ніхто ніколи не бачить.

– Як сумно... А зовсім поряд мучаться самотні батьки. Хіба не було би прекрасно, якби з’єдналися їхні землі? Хіба це не зробило б усіх щасливими?

– Це не реально, – сумно мовила Кароліна. – Паркан між ними надто високий. Дорослим немає шляху в країну дітей – їхні душі далеко, і уява вже не рятує. А діти не можуть достукатися до них, бо дорослі втратили добрий слух і зазвичай чують лише себе" (С.45).

А далі на дівчат чекає зустріч із собою, і це одне з найважчих випробувань, бо тут тобі друзі не допоможуть. Найслабшого Агатова печера може забрати, і той залишиться в ній на віки... Кожен із них побачить себе там у найгірших ситуаціях.

Після того, що відбулося з дівчатами, починаєш замислюватися: а чи справді все це створене Кароліною? Бо ми насамперед творимо те, чого нам не вистачає, тікаємо у такі вигадки. А тут зовсім інша ситуація, як бачимо... Чи надто самотні і зранені люди підсвідомо тиранять інших хоча б у вигадці?.. А можливо, Кароліна має інший хист – відчиняти двері у чарівні світи і дивитися за їх життям? Хоча багато її власних страхів там теж ожили. Складна тут магія.

Кароліна, яка багато знає про свій світ, значно менше піддається спокусам, аніж Ліна, але дорослі читачі розуміють, що це лише до пори. Місце на її аркуші, де вона малює, постійно рятуючи себе і подругу, колись закінчиться.

Марка вкрала потвора, яка називається Червоним Чепуром. Це потойбічна істота, яка краде чисті душі: "Обличчя у нього людське, але сам рогатий, мов цап, на ногах – ратиці, а за спиною – червоні крила" (С.24).

Чепур є головним ворогом насамперед Кароліни, чи таки одним з її підсвідомих втілень? Бо сперечається з ним здебільшого Ліна...

У його дивовижно гарній країні чари художниці не діють, а птахи там – це перетворені діти: "Щоранку вони співають йому, щовечора заколисують, а щоночі – стережуть його сон" (С.55). Тільки ця краса може бути смертельно небезпечною, як яблучко, що може з’їсти тебе зсередини, якщо проковтнеш шматочок.

Царство Червоного Чепура найбільш міфологічне. Тому не дивуєшся, дізнаючись про таке:

"– Та не переймайся. Марка Чепур точно не перетворить на птаха. Йому потрібна чиста душа в людському тілі.

– Навіщо?

– Для того, щоб зробити охоронцем вулкану. Що прозоріша душа – то краще для царства. То ясніше небо, більше квітів, живіші дерева. То міцніше спатиме вулкан, якого так боїться Червоний Чепур.

– Який іще вулкан?

– Сама побачиш. Він у самому центрі цих володінь. На його вершечку живе Чепур і задобрює його, щоб він не розгнівався. Для цього щоразу шукає собі намісників. Та не простих, а чистих душею. Тоді вулкан, відчуваючи биття невинного серця, засинає на довгі роки. Ніколи сам Чепур не зможе його приспати!" (С.55).

Ось таке місце сили...

Пригоди Ліни і Кароліни (їхні імена такі подібні, що цьому дивуєшся, справжнє задзеркалля) складні психологічно. Дівчата змінюються, часто поводячись не як школярки молодшого шкільного віку, а як значно старші. Та й випробування, які випадають на їхню долю, теж для дітей середнього шкільного віку, тому твір можна легко назвати психологічною казкою з багатьма архетипічними мотивами.

Міфологічний світогляд пояснює і нашу реальність:

"– Мамо, а коли лелеки відлітають у теплі краї? – питає Ліна.

– Та скоро вже полетять.

– А потім повернуться?

– Вони завжди повертаються. Є такі маленькі прозорі ниточки, які міцно прив’язані до їхніх сердець. Один кінець ниточки прив’язаний до гнізда, а інший – до серця. Тому, коли минають холоди, ці птахи знову заселяють свої житла.

– А люди? У людей бувають такі ниточки?

– Бувають, та не в усіх. У декого ниточки рвуться, тоді вони не повертаються. А в декого навіть серця немає..." (С.70).

І дуже добре, що все пережите героїнями твору не виявилося казковим сном, та шкода, що у просторі твору дівчатка не зустрілися наживо після повернення з чарівної подорожі. Це створює певну недомовленість, що може бути витлумачена дуже по-різному, або стати основою для продовження.

Було б цікаво, якби з цього твору зробили сучасну анімацію.

Висновок: Це досить дивна історія, схожа на притчу. На мою думку, вона може захопити насамперед дорослих читачів, а от в анімованому варіанті матиме велику різновікову аудиторію.

Дарина Пилипенко

Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.