понеділок, 6 квітня 2020 р.

Марина Павленко «Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія»



Категорія – реалізм
Вік основної аудиторії – 10-15 років
Жанр – психологічна проза
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - добре



Марина Павленко. Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія. – Вінниця : Теза, 2013. – 256 с.

На обкладинці п’ятої книги з циклу про Софійку, яка полюбляє називати себе "русалонькою", обоє героїв намальовані дуже дорослими. А метелик на тлі дерева, що до нього тягнеться головна героїня, нагадав мені зовсім інший, біблійний сюжет про спокусу Єви яблуком. Ось такий і цей метелик – спокуса юної героїні дорослим життям, останнє випробування. Образ моря також налаштовує на романтичний лад, і цей мотив також буде втілений на сторінках цієї книги. Метелики порхають у неї в голові і в животі, обліплюють фізично, якщо зайти у серце метеликової колонії в кущах. І чомусь одразу розумієш, що хлопець на обкладинці – це не Сашко Фадійчук.

До любовного трикутника "Вадим Кулаківський – Софійка – Сашко" додається четвертий – таємничий "А", якого запросто можна назвати "зайвим".
Здійсненням мрії Софійка має завдячувати своїй вчительці, яка розробила канікулярний маршрут і вмовила батьків на цю екскурсію на море, та русалці, бо навіть кам’яна русалка з Місхору – її "тезка". Позитивними змальовуються образи й інших вчителів, наприклад, коли ті змагаються у різноманітті знань, розповідаючи про таємниці мису Меганом. І згодом вчителі також показані як живі люди:
"Виявляється, тут справжні барди і канат-фізрук, і – їхня ботанка Ліда Василівна (тоді у Крим просто забула взяти гітару)! А як гарно підтягує географічка-історичка! Відчувалось, що це вже давно сформоване коло туристів, і пісні їхні – пов’язані з якимись пережитими історіями, це розмова утаємничених" (С.173).
А в голові у дівчинки панує суцільне кохання:
"Це ж скільки днів тепер Софійка не бачитиме Пустельника? Сумно, але й сум цей – такий же красивий, як її безнадійна любов... Та нещасна любов на тлі  цього блискучого автобуса, на тлі цих безмежних просторів – ще зворушливіша, іще міцніша! "Розлука для кохання – що вітер для кострища: слабке він гасить, а сильне – роздмухує", – пригадується прочитане чи то в мудрих книжках, чи то в дівчачих анкетах" (С.5).
Так само, як і раніше, Софійка сприймає світ виключно через себе, постійно ображається, зверхньо ставиться до інших, соромиться своїх помилок, як то коли переплутала дачника, що кропить картоплю, з чорним археологом, ніяковіє перед чужим сміхом, подумки аж надмірно цитує літературні твори (ніби своїх образів й оригінальних думок не має, а літературоцентричність не завжди на добро) й егоїстично ображається на Сашка, бо той всі гроші "вклав у ремонт" і залишився вдома, щоб підзаробити. І реальність життя Сашка Софійці дуже важко втямити, бо вона постійно збиткується над ним подумки, ставлячи на перше місце цікаву поїздку і розваги. І навіть її щедрий подарунок – сердолік для Вікусі, який вона називає оберегом, це не від щирої дружби, а швидше дар для менш успішної у коханні.
А ще вона боїться, що над нею сміятимуться. Чи не тому постійно дає для того привід, щоб додатково звернути на себе увагу? "...то вона в попелі, то без черевичка, то в заварці!.." (С.68). І в цьому контексті зовсім інакше сприймається її порив до прибирання сміття на узбережжі: з одного боку, байдуже, що вважатимуть дивачкою, а з іншого – погляньте, яка я молодець.
І знову всі найважливіші думки Софійки крутяться навколо любовних тем, розглядаючи через призму "принца" то Сашка, то Пустельника, то Вадима Кулаківського, і робить висновок, що "крути, не крути, а з принцами сутужно" (С.43). Вона навіть вважає, що Альбабарін залицяється до Віку-ку, щоб наблизитися до справжнього об’єкта свого обожнення, тобто, до неї. І Дмитро теж на неї нібито задивляється...
Зараз вона романтична і загадкова, бо думає, що має незвичне поєднання темного волосся і синюватих очей, "синіх як льон", як казав Сашко Фадійчук. Та самого Сашка у цьому творі практично немає, навіть у думках Софійки він зринає лише час від часу. Й особисто мене це засмучувало, бо не вистачало присутності у творі такого повнокровного і цікавого образу, сформованого попередніми книгами.
Їхати на відпочинок зі своїм класом – ще той екстрим, бо в незвичних умовах вже нібито відомі і зрозумілі однокласники можуть проявити себе абсолютно несподівано. А ще разом із ними їде ледь не в повному складі ще один клас з їхньої паралелі, що робить ситуацію ще більш непередбачуваною. До Кулаківського серце Софійки майже охололо, а ось до того, хто підписується "А" у підкинутих записках, якось неприродно горнеться. Хоча тут немає таємниці, бо Софійка отримала багато уваги, про яку завжди мріяла. Андрій Туз, він же Туз Козирний, він же "А", який має дуже гарний голос, грає на гітарі, сміливий, відповідальний, коли мова йде про інших, емоційно дорослий, якого до свого кола неформального спілкування пускають вчителі. Він живий образ, хоч і не однозначний. Андрій теж може переоцінити свої сили і кинути виклик самому собі, коли ледь не тоне в озері. Його теж можуть опанувати емоції... Сильні, шалені, як він сам.
Софійка продовжує грати роль рятівниці світу, поводиться як навіжена. Цього разу вона до глибини серця зворушена пожежею в полі, яку кидається гасити. Бідкається. що там же ж може бути якесь гніздечко: "А в траві, може, теж чиєсь гніздечко!.. І якась пташина, може, теж зараз розпростерла крила над маленькими жовторотиками, закриваючи діток від вогню!.." (С.24-25). Поетизація та надмірна емоційність у цьому та інших фрагментах, як на мене, може заважати психологічній частині твору.
Або у випадку з гадюкою:
"– Не вбивайте! – отямилась Софійка. Вона мало не вигукнула читане в якійсь п’єсі: "Я її прощаю!", але хватило розуму обмежитися прозаїчнішим: – Віднесіть далеко-далеко й відпустіть, вона не винна, що вона... змія!.." (С.109).
Іноді видається, що кохання і поетика застять головній героїні розум. Наприклад, коли Віку-ку каже, що рапс шкідливий, бо виснажує землю, то для Софійки він "гарний", бо в поєднанні з синім небом схожий на український прапор. І дарма, що це не її асоціація, а позичена в Сашка, коли той побачив золоту пшеницю.
Або, коли уявляє себе Роксоланою:
"А за турків місто звалося Кафа, тут побувало чимало козаків, а також перепродувано багато українських красунь, навіть сама Роксолана! Ет, якби отако вивели на той ринок Софійку – перехитрила, подряпала, покусала б усіх, але не дозволила б себе продати! Хіба якби султаном виявився... Альбабарин, бо недарма ж у нього таке східне прізвище! Альбабарин і Русалка – здається, вималювалася би непогана казка!.." (С.44-45).
Не знаю, чи було так замислено від початку, але для мене, чим більше Софійка переймається любовними справами, тим менш глибокою стає. Навіть сувенірний кораблик їй аби "з пурпуровими вітрилами", які "на жаль, бувають лиш у романтичних історіях" (С.42). А побачивши в Криму пару орлів, коли необачно поперлася в гори і була порятована своїм новим залицяльником, теж подумала про кохання і трошки засмутилася, бо лелеки або голуби – то було б більш романтично. Не дивно, бо орел – його птах, а не її.
І далі тема продовжується у монолозі про кохання-зітхання:
"Ех, вона б чекала тут на свого Грея (не того, звісно, що оце пішов шукати ігрових автоматів)! Вона виглядала б у вікна його пурпурових вітрил! Пурпурових вітрил – у своїх лазурових черевичках! Пурпурових вітрил – своїми лазуровими очима! Пурпурових вітрил – на тлі лазурового моря! Де, о, де ти, справжнє кохання?.." (С.54).
Хоча кохання Софійки виключно казково-платонічне. Інакше, чому б її настільки вражали новини про те, що її знайома Лізка давно спить із хлопцями "по-любові", а якось напилася до нестями і цим скористалися кілька хлопців, що й не пам’ятає, що з нею було. Якби не якась болячка чи вагітність (про те достеменно Ірка Завадійчук не знає), то й ніяких розмов би не було. Сама ж Ірка на тому святі присутня не була, бо мала "передоз". Страшна реальність вривається в казково-вимріяний світ "русалоньки", але не стає противагою до її мрій. Цей момент епізодичний і з точки зору "ідеальної русалоньки" вартий більше засудження, ніж співчуття.
Тільки коли Андрій полізе до неї обніматися-цілуватися, це стане для неї по-справжньому актуальним, бо стосуватиметься її безпосередньо. Дуже сумно, що цей чоловічий образ зганьблений і принижений. Хай би скільки не казали про нього, що Андрій прикидався, грав, розгадуючи Софійчині "фішки", як то любов до історії, екології, русалок, а насправді він покидьок і бабій, якому тільки й треба, що секс. Але, на мою думку, саме ці "зізнання" та перехід на молодіжно-блатну мову і є грою. Забагато вказує на психологічну глибину і неоднозначність цього хлопця. Це не просто звабник, він набагато багатогранніший. Був би він "половою", як про хлопця думає Софійка, не став би рятувати дітей із застряглого на озері катамарана. А коли Софійка дозволяє собі принижувати цього хлопця, це не робить їй честі. Не приручила вона цю стихію, а зробила цей вітер злим і безжальним. От про Андрія я б почитала окрему повість.
Не дарма ж на Андрія теж звернула увагу справжня Білокрилівська русалка, а вона на порожніх людей не розмінювалася. Та й сама Софійка підсвідомо асоціює його з вельми неоднозначним козаком Мамаєм. Хоча їй і Вадим у Мамаєві ввижається.
"Невже – і Мамай той самий? Наче відповідаючи, намальований козак (чи це тільки їй бачиться?) – підморгнув. Золота сережка-півмісяць у його вусі зблиснула (так он звідки пішла Вадова мода носити кульчика в одному вусі!), за нею чорною змійкою вився оселедець. І в очах (чогось аж Андрій згадався!) серйозність і лукавинка, янгол і біс, чернецтво і чаклунство, гультяйство (такий точно у гречці сидітиме!) і готовність до боротьби... Шукай-вітра-в-полі й у-ступі-товкачем-не-влучиш однією персоною!" (С.215).
Емоції ж, відчуті Софійкою завдяки Андрію, написані дуже цікаво і захоплюють, а обійми і поцілунки справжні.
Сашко і Вікуся також набагато глибші, розумніші, цікавіші образи, ніж головна героїня, і слідкувати за ними мені було значно цікавіше, ніж за нею. А між Вікусею і Софійкою (в голові Софійки, звісно) відбувається жорстке суперництво за право пояснювати явища світу і чужі вчинки. З подруги Вікуся несподівано стає конкуренткою, і не лише на чужу увагу. Часом ця неприродна конкуренція межує зі зверхністю:
"Софійці, хоч як глибоко образилась на подругу, довелося стати поруч з нічийною Віку-кусею. Адже, як написано в "Маленькому принцові" (його Софійці ще в першому класі мама читала), ми відповідаємо за тих, кого приручили..." (С.41).
Цей приклад та всі подальші можуть спонукати до думок, наскільки куцим та обмеженим є життя Софійки на противагу іншим героям, хоча того вона помітити не здатна. А її прагнення до прізвиськ та бажання називати інших не їхніми іменами, як то "Віку-ку" замість "Віка" і "Вікторія" – це підсвідомий захист від інших людей, яскравіших за неї саму.
Демонстративність, нетерпимість до людей, самоїдство, самозакоханість, "претензії до власної вроди" Софійки постійно мене втомлювали. Вона особлива, "екзотика", "рідкісний екземпляр", і це її лякає і водночас неабияк подобається. Їй необхідно почуватися переможницею, домінувати хоча б у власних думках над чоловіками, відчувати себе спритною, вільною, хитрою, і дарма, що реальність часто зовсім інакша. І ця віра в "особливість", як і захоплення ручалчиною темою в усіх попередніх книгах, підтримується іншими героями. Наприклад, Пустельником:
"– Бо це ти в нас революціонерка, якій під силу братися до найнеймовірніших проектів і втілювати в життя! Це ти умієш всупереч усьому вірити в диво, ні, не просто вірити – добиватися здійснення дива! Тож хто, як не ти, випадок із Чхонгечхон зрозуміє найкраще?!" (С.151-152).
Або характеристика від Андрія:
"– Спочатку дивитись на тебе мені було просто по приколу, а тоді раптом аж пробрало: яка ж ця семикласниця справжня кралечка-лялечка! І це ще не все: яка ти... Не така, як усі! І холодна, як вода, і дика, як вогонь, і розсудливо-правильна, як земля, і невловима, як повітря!
– ...І кам’яна, як камінь! – промовили разом, зиркнувши на камінець на її шиї, і розсміялись" (С.221).
І як після такого не вірити у свою незвичайність?..
Хотілося подивитися на світ книги не лише її очима, а такої змоги читачі так і не мали.
А поряд цілком реальні проблеми, тому Ірка і бігає до Софійчиної мами, а однокласниця відкладає розгадку цієї загадки на далеке "потім". Виявляється, що Ірка хоче відвідати Лізу, яка лікується в лікарні від якоїсь венеричної хвороби, і просить Софійчину маму піти з нею. От тобі й "погана" Ірка, якій, за словами Софійчиної мами, "бракує любові".
А Софійка на новину реагує жорстко:
"– В неї що, своєї мами нема для компанії? – ревниво спалахнула Софійка.
– Вона своєї боїться... Боїться бути такою ж побитою, як Лізка... Та й узагалі, на такі теми вони не спілкуються... Ні на які теми не спілкуються: кожен своїм зайнятий, батьки дбають лиш про те, щоб удягнена й нагодована..." (С.155).
І далі:
"– Ви й завтра підете?
– Так, домовились... Треба її підтримати, зрозумій!
– За що підтримати? Що розум пропила, догулялася? Хто їй винен?
– Ти просто як її батько говориш, Софійко! Мовляв, сама винна, чого тобі бракувало, ми ж тобі, падлюці, і пити, і їсти, і вдягнутись, ти ж, гадюко, тільки пташиного молока не мала! Значить, не все!.." (С.156).
Дуже цікава і важлива психологічна тема, яка, на жаль, повноцінного розкриття у творі не отримує.
Окремо хочу звернути увагу на мовне питання. Вадим і раніше не відзначався гарно розвиненим інтелектом і часто потрапляв у різноманітні залежності, але потрапивши в умовно російськомовний Крим, майже одразу перейшов на суржик з перевагою російських слів, щоб показати свою крутість перед однокласниками.
"А чо? Здесь все па-рускі, вот і я фасон держу!" (С.47).
З одного боку, так, мовне питання дуже важливе в нашій країні, а з іншого – навіщо ж так грубо прив’язувати російську до обмеженості і ворожості?
Приклад, де дівчата розмірковують, якою мовою відповідати співрозмовникові і зауважують, що на українську не переходять, на відміну від російської, вже значно тонший. Але головні думки у цьому діалозі висловлює не Софійка, а Леся.
Поетично-демонстративно засуджуються і дії радянської влади, як, наприклад, коли мова заходить про долю міста, де правив Мамай, який і козак з бандурою, і намісник ханів.
"– Місто Орда тепер на дні штучного моря – Каховського водосховища.
– Як це на дні? Як це – штучного моря? Хіба моря не створені Богом і природою і не дані людині готовими? – Софійка й зама не зогледілась, що запитує про це вголос.
І ошелешено вислухала розповідь про те, що, мовляв, після другої світової війни в Союзі почалась якась там індустріалізація, людина сама проголосила себе Богом і родючі українські чорноземи затопила цілою купою морів. Такі моря зовсім не радували Софійку, радше лякали, хоч людей перед тим і було виселено! Це ж під воду пішли якісь тваринки – згадала покинуту у Вишнополі кицю Чорнобілку: та удома десь спить наїжена, і то шкода, а то – під водою! Птахи якісь, прикриваючи крилами своїх невисиджених пташат!... Чиїсь улюблені іграшки там лишилися, чиясь віковічна праця!.. Красиві і старовинні будівлі! Картини, статуї, парки! Могили, врешті-решт!.. Недавня історія з тенетами лабіринту досі тисла на серце: вже й так стільки бід випало її, Софійчиній, Україні, пережити – на тобі штучні моря на голову! От вам і орда: справжня орда людського безголов’я! Це ж якісь науковці розробляли проекти, якісь державці – благословляли це безумство на виконання! "Благословіть, мамо, шукати зілля на людське божевілля!" Як правильно сказав, здається, Павло Тичина!.. Чи ж дивно тепер, що вода мститься (згадала Русалку з Білокрилівського лісу)? Чи ж дивно, що міліють річки, що в Карпатах – повінь за повінню, а на Херсонщині посухи-пожежі?.. Світ навиворіт!" (С.49-50).
Сама правильність і справедливість – ця героїня... І начебто цілком логічні роздуми Софійки, і з багато чим одразу погоджуєшся і сам давно думаєш так само, але як же багато гіпертрофованих емоцій, інфантилізму і знаків оклику. Не так думають сучасні прагматичні восьмикласники, хоча і на ті самі теми, і роблять ті самі висновки.
І на противагу цій надмірній емоційності – деталізований і лаконічний спогад від Вікторії:
"-Ох!.. Колись наша вчи’ української мови прочитала нам на уроці з газети... Як робили те штучне море, то хати розвалили, дерева позріза’. Остання хата лишилась і яблуня коло неї. То всі сільські солов’ї на неї злеті’ й так співали!.. Так співали! Ніби прощалися. А коли люди вже зовсім ішли, то солов’ї услід не співали вже – кричали не своїм голосом...." (С.50).
Як то кажуть, відчуйте різницю... Тільки шкода, що мовні особливості Віки заважають адекватному сприйняттю того, що вона каже.
Емоційні реакції Софійки та її незнання історії дивують. Так не буває. Начитана, стільки загадок розплутала, але її реакція на інформацію про виселення кримських татар і перейменування їхніх поселень вражає. Бо не обійшлося без цієї теми у творі про кримську подорож.
"Дорога міняється, більшає зелені, вищають гори. Гм, чудернацькі тут і в усьому Криму назви поселень! Точніше, не так чудернацькі, як, навпаки, на один копил. Леніне, Фрунзе, Дачне, Октябрське, Южне, Правдине, Гвардійське, Геройське, Виноградне, Передове, Нове, Щасливе...
– Колись більшість цих назв були татарськими, – ніби вгадала Софійчині думки Олена Гаврилівна. – Але в радянські часи татарів повиселяли...
– Як повиселяли? І татарів також? – не втрималась від здивування Софія" (С.113).
Деякі речі у творі відверто дивують. Наприклад, мрія побачити Ялту – насправді типово радянський стереотип. Хоча місто гарне, тут не посперечаєшся. Але побачити Ялту заради галькового пляжу? Вибачте, у Криму майже всі пляжі з галькою. Або нічний "порятунок" дітей з військовими і вертольотами... Ну, це взагалі якась фантастика. І ще один радянський маркер: чомусь серед усіх казок світу братику Софійки полюбилася саме "Курочка Ряба". Хоча казка і стара, та вона була однією з не багатьох "дозволених" для читання радянським дітям.
Зачіпається у творі й екологія: дівчата збирають сміття на пляжі, Дмитрик розповідає, що в Карпатах багато сміття, "де президенти не ходять", що й на "ще одну Говерлу набереться" (С.102), а Віка згадує, що іноземні країни обурюються, бо до них по карпатських річках сміття пливе. Згодом тато згадує, що бачив у Запоріжжі червону від сполук заліза річку, яка стікає з заводу прямо в Дніпро, і річку Либідь закатали під землю.
Думала Софійка, що квіточка біля каменя синіє, а це синій пакет.
"– Чому?! – нарешті спромоглась на слово й собі. – Чому кругом така краса, а люди такі свині?!" (С.102) – не риторичне запитання.
І знову Софійка спонукає друзів до прибирання, хай і Зелена неділя і "усього півострова не прибереш" (С.103).
Одним з центральних образів твору є камінь, подарований Софійці Сашком як оберіг, як міцна скеля, на якій тримається їхнє кохання. "Курячий бог" як звично для нас і пробитий "Перуновою стрілою" як за фольклорною традицією. З одного боку – справді магічний артефакт, з іншого – річ, на яку скеровані сильні емоції, і, можливо, другий варіант по впливу на героїв навіть сильніший за перший. Загалом, ця книга вже за відомою традицією найменш магічна з усіх частин циклу. Іноді здається, що камінчик – це позичений Сашком шматочок здорового глузду і дорослості, щоб захистити кохану.
Він дорослий, і це захоплює. Інакше б не написав записку, даруючи коханій кактус:
"Справжні почуття можна роками ни поливати. Вони здатні пройти пустелю. Але ними не можна крутити туди сюди, бо квітка не розпустиця або вітпаде. Справжні почуття це боляче" (С.172).
І байдуже, що в записці багато помилок, на які звертає увагу Софійка. Слова глибокі і щирі. А Софійка закохана і вірна йому поки тільки у сновидіннях. Чи буде Сашко щасливий з такою егоїсткою, хай і коханою з дитинства? Відповідь на це може дати тільки їхнє довге життя, якщо воно стане спільним.

Висновок: Щиро кажучи, я очікувала від заключної частини циклу значно більше, бо попередні книги мені сподобалися. Вона може бути цікавою підліткам, які давно слідкують за життям Софійки, а може і розчарувати.

Дарина Пилипенко

Інші думки про книгу:
Христя Нечитайко "Секс в українській літературі для підлітків Є!" - http://nechytaiko.blogspot.com/2013/12/blog-post_14.html

Немає коментарів:

Дописати коментар