середа, 12 лютого 2020 р.

Олена Захарченко «Хутір»



Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – 7-12 років
Жанр – фентезі, псевдоісторія
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - жахливо



Олена Захарченко. Хутір. – Л. : Видавництво Старого Лева, 2015. – 240с.

Писати про здобуття Україною Незалежності нині стало дуже модно. Хоча робити це можна по-різному. «Хутір» – ще одна спроба пояснити: як так трапилось, що Радянського Союзу не стало. Але, на відміну від найвідомішої історії цієї тематики «Як я руйнувала імперію» Зірки Мензатюк, у «Хуторі» більшість проблем вирішується магічним шляхом.
І якщо вам при знайомстві з назвою вчулося хуторянство, яке вже стільки лиха накоїло українському народу протягом століть, то вам не здалося. Хуторянство у цій книзі є – у його досить відвертому прояві.

Починається книга так:
«Того літа Христині минуло сім років. Восени вона мала стати школяркою. Дівчинка жила у країні, яка називалася Радянський Союз. Зараз такої вже нема, а тоді була велика країна, до якої входило багато менших, зокрема й Україна. Там, щоб купити хліба, доводилося стояти у довгих чергах. А діти, коли їм виповнювалось сім років, ішли до першого класу. У Радянському Союзі любили, щоб усе було однаковим. Тому дівчатка там носили ситцеві платтячка у квіточку, а до школи – вовняну коричневу форму. А всі хлопчики були коротко пострижені» (С.7).
Оцінили маніпулятивність фрагменту? Спочатку нас знайомлять із героїнею, кажучи, що їй сім років, хоча далі по тексту дівчинка демонструє значно старшу психологію. Щоправда, місцями вік героїні штучно занижується, і тоді виникають ось такі асоціальні незугарності:
«На подвір’ї школи мама поставила Христю серед інших дітей. Десь за тими дітьми щось відбувалося. Хтось виголошував промову, грала музика, потім щось гучно бамкало. Мама сказала, що це перший дзвоник. Коли все закінчилося, усі почали розходитися. Мама взяла Христю за руку й підвела до високої худорлявої жінки:
– Це, доню, твоя вчителька, Ніла Петрівна. Подаруй їй квіти.
Дівчинка тицьнула квіти, хоч і шкода їх віддавати» (С.20).
Навіть малорозвинена, та здорова дитина, у сім років демонструє більше емоцій і розуміння, що відбувається навколо неї.
Але повернемося до аналізованого фрагменту. Далі згадують про черги, тим самим заряджаючи подальший текст негативом. Так, черги були, але ніде не пояснена причина, чому вони з’явилися, і що це був не спосіб знущання над людьми, а наслідки економічних проблем і прорахунків. Потім вже у негативі розповідається про дітей, що у сім років ідуть до школи (а це хіба погано?), про «любов до однаковості» (це вже правда, але без пояснення причин такої «любові» подібна інформація стає маніпулятивною), про «платтячка у квіточку» (у чому тут трагедія? і насправді у той час платтячка були різні – вже обман про епоху), про «форму» (а хіба у нинішніх школах і навіть в омріяному Хогворстсі немає шкільної форми?), про короткі стрижки хлопчиків (і в чому тут проблема?).
Ось таким спекулятивним, обмеженим і фальшивим щодо зображення дійсності є весь текст цієї книги. Створити подібне можна або навмисне, або якщо зовсім не знаєш і не розумієш епоху і полінувався у ній розібратися. Щиро кажучи, я більше схиляюся до останнього.
Щоправда, за чотири роки стало ще гірше, тому людям доводиться висаджувати лянку, щоб у них була олія. «На той час у Радянському Союзі майже нічого не продавали в крамницях, крім хліба і морської капусти» (С.138). Ось такі реалії, й у цьому поодинокому випадку вони правдиві.
Але знову повернемося до початку. Нам розповідають, що батько Христини, це головна героїня, був викладачем в університеті, а мама працювала медсестрою. Дівчинка згадує, як вони жили у гуртожитку, де навіть кухня одна на цілий поверх. Христина була у гуртожитку єдиною дитиною. Та й сам гуртожиток якийсь дивний. Ще було б зрозуміло, якби це був аспіранстсько-викладацький гуртожиток, але це не так. До того ж, на той час, який описується у книзі, викладацькій родині, та ще й з дитиною, дали б квартиру, або хоча б переселили в малосімейку. Описане про побут – це післявоєнні часи, максимум дохрущовська епоха. Наявність же фотографа «з татуйованими руками» робить текст взагалі сюрреалістичним, бо татуюваннями у Радянському Союзі позначалися зеки, а відомого нам нині художнього татуювання не існувало.
Далі ще цікавіше. Батько Христі був затятим націоналістом, вболівав за незалежну Україну, і тому його звільнили з роботи і змусили примусово працювати на станції біля малого населеного пункту, ремонтувати вагони. До речі, хутір, де у рідних поселилися Христина з мамою, настільки архаїчний, що у ньому ледь не в повному обсязі збереглися обрядові язичницькі традиції. Хоча подібне для Радянського Союзу , з його дуже сильною ідеологією, межує з фантастикою.
Так само неправдоподібним є те, що бабуся одної з героїнь вільно слухає польське радію (С.86), бо, по-перше, за таке нещадно карали, а, по-друге, «ворожі голоси» досить добре глушили. Ще одна неправдоподібність у тому, що бабусю Христини, дружину репресованого, запрошують знову викладати у школі, що відбувається ще до розпаду Радянського Союзу, бо нібито «часи змінюються» (С.109). Такого ніде бути не могло, зважаючи на гарну пам’ять про 1937 рік і всі подальші репресії.
Якби епоха була змальована правдиво, то описане в книзі про батька Христини просто не могло б існувати. За викладачами, особливо університетів, за радянських часів слідкували дуже пильно. Ніякий викладач не міг би проводити таку антирадянську агітацію, як дозволяв собі батько Христини. А якби наважився на таку дурість, то його б або розстріляли, або відправили на Соловки. Але покарання було б значно жорсткішим. І аж ніяк «неблагонадійного націоналіста» не підпустили б до стратегічно важливої залізниці.
І це після того, як дід Христі відсидів у тюрмі за «Незалежну Україну», і настільки боявся знову туди потрапити, що попрохав жінку спороти частину ниток з вишитого Тараса Шевченка, щоб не було жовто-блакитного поєднання на «Кобзарі». Тобто, ця родина вже була «на прикметі» в кадебе. За таких умов ні про яку викладацьку діяльність у цій родині не могло бути й мови. Та й взагалі, син націоналіста не зміг би отримати вищу освіту!
А подальші деталі й зовсім безглузді з точки зору історичної дійсності. «Радянський Союз почав потроху ламатись, і вже навіть ніхто не бив людей за жовто-синій прапор. А батька запросили на роботу у Просвіту» (С.144).
По-перше, переслідування не припинилися, просто у системи не вистачало ресурсів карати всіх ідеологічних ворогів. По-друге, ніхто б так просто вже «порахованого» ідеологічного ворога з примусових робіт не відпустив би, та ще й на роботу в Просвіту.
Наїзди на Радянський Союз зустрічаються у книзі систематично. Таке враження, що авторка намагається запевнити всіх на світі, що у той час не існувало нічого хорошого. Як вам такий приклад?
«Якось одну з тих фотографій опублікували у міській газеті під заголовком: «Щасливе дитинство радянських дітей». У тій країні, де жила Христя, дітям постійно повторювали, що у них – щасливе дитинство. Що таке дитинство подарував їм «дідусь Ленін», якому потрібно за це дякувати. Христі дуже подобалась картинка зі стіни у садочку. На ній діти несли букети до пам’ятника «Дідусю Леніну». І діти, і квіти були такі гарні, аж сумно було, що їх не водять до такого пам’ятника.
Якось вдома дівчинка продекламувала слова, яких їх навчала вихователька: «Ленін – наш вождь і учитель». Однак тато наказав більше таких дурниць не говорити. Сказав, що це брехня і не всьому, чого їх навчають, можна вірити. Насправді, розповів татусь, жити у їхній країні страшно і бідно. Тому треба боротися проти цієї країни, боротися, щоб Україна стала незалежною. Шкода, що Христя того не розуміє. Ще татко розповів про страшних дядьків, які називаються кагебе. Їхні шпигуни за всіма стежать, підслуховують, а тоді ловлять людей і тягнуть кудись до темних будинків, звідки рідко хто повертається» (С.9).
Так, справді, пропаганда у Радянському Союзі була дуже сильною, але вона діяла не так, як описано у книзі. І ви не забули, з ким проводить антирадянську агітацію викладач університету? З дитиною дошкільного віку! І після того хіба можна назвати його розумним. Тим більше дивує, що його досі не загребло «страшне кагебе».
Трохи далі зустрічається ще один показовий фрагмент, де проявляється не тільки погана соціалізація Христини, але і є ще дещо цікаве.
«Баба Степанида жила сама у маленькій однокімнатній квартирці на третьому поверсі чотириповерхової хрущовки. Перед під’їздом будинку стояли лавки. Там завжди сиділи тітоньки, з якими треба було чемно вітатися.
На стінах бабусиної квартири висіли фото людей у дивному старовинному одязі. То були пра-бабусі й пра-дідусі, імена яких Христя постійно забувала. Поруч красувалися нові кольорові світлини – маминої сестри. Тітка Наталка жила далеко в Росії, у місті зі смішною назвою Угліч, де у багатоповерхових будинках не було туалетів» (С.51).
Ось так по-сучасному дісталося у книзі і Росії... І ще одна невідповідність часу. Тоді у широкому вжитку кольорові плівки для фотографій не були. Їх могли мати тільки дуже заможні. Але тоді Росія (це хіба на той час не частина Радянського Союзу?) – багатша за Українську РСР? Чому ж тоді там живуть без туалетів? Або чому заможні люди живуть у такому поганому місці? Ось така відсутність логіки через незнання епохи і бажання когось принизити.
Штучне осучаснення бачимо й в іншому фрагменті.
«Бабця читала їй книжки, дозволяла бавитися старими іграшками, що належали ще мамі й тітці. Вечорами вони сиділи на балконі, поки стемніє, або переглядали діафільми – такі довгі плівки у роликах. Якщо їх запхати у спеціальний пристрій з лампою, на стіні з’являється картинка. Схоже на комікс: на кожній картинці було написано, що відбувається або репліки героїв. Натиснеш кнопку – наступний кадр» (С.55).
Тільки авторка забуває, що у Радянському Союзі не було коміксів, тому дівчинка, яка жила у той час, просто не могла порівняти з ними діафільми. Вона могла б порівняти діафільми з журналом "Веселі картинки", але чомусь цього не відбувається. І "натиснеш кнопку – наступний кадр" більше описує пізніші "закордонні" автоматичні проектори, а не ручні діаскопи широкого вжитку.
Дівчинка також досить неадекватно реагує на інформацію про керівників Радянського Союзу, поводиться, ніби наша сучасниця.
«Христя знала, що Сталін – то такий кривавий керівник Радянського Союзу. Правив він колись давно, одразу після Леніна. Його посіпаки заморили і розстріляли мільйони невинних. Людей засуджували без причини, просто за те, що вони не подобалися Сталіну чи його посіпакам, і засилали в сибірські концтабори» (С.175-16).
Зрозуміло, що дитина того часу зовсім інакше б реагувала на історію і більше б знала б про минуле країни, в якій живе.
І щось я сумніваюся, що коли під час заколоту ГКЧП під танками загинули люди, «на те місце тисячі людей почали нести квіти і запалені свічки» (С.179). Ця традиція як масове вшанування загиблих прийшла до нас з Європи набагато років пізніше. Квіти були, але не від тисяч людей.
На хуторі Христина швидко знаходить собі нових друзів-однолітків – Миколу та Оленку, й згодом до них приєднуються інші діти. А оскільки радянська школа Христині зовсім не цікава, це не те місце, де вона хотіла б перебувати, то про школу мова у книзі майже не піде. Дівчинка навіть часом поводиться неадекватно: може вийти посеред уроку і піти гуляти на подвір’я. І тут ще один ляп у нерозумінні епохи. Це нині деякі діти можуть утнути щось подібне, а тоді – ніхто. Якщо у дитини все з головою гаразд, звісно.
До речі, одною з «цікавих» пригод стають пошуки трусів Оленки, які дівчинка повісила в лісі сушитися на ліщині. Ну, просто ніяк без цієї сцени у книзі не можна було обійтися...
Радянський Союз – не єдине, чим живе головна героїня. Невдовзі у житті Христини починаються дива: оживають ляльки, дівчинка зустрічається з Княгинею – чарівною істотою, яка опікується тваринами, птахами, рослинами і різними міфологічними істотами.
Христя ще й дізнається, що вона Князівна, і саме їй судилося отримати чарівну владу і стати наступною Княгинею. Після цього дивного в її житті стає ще більше. Вона навчається розуміти інші мови (які саме, не пояснюється, але відбувається це навчання через потиск рук якихось людей чи істот, що прийшли до Княгині і вміють перетворюватися на звірів), а ще мову чарівних істот, тварин та рослин.
Лісова Царівна, Сторож, Блуд, лісовики, мавки, русалки – про кого тільки не дізнається мала Князівна. Є й чарівні артефакти, як то магічні речі Княгині Мильської, які прагнуть відібрати самозвані спадкоємці, що розмовляють ламаною російською мовою з елементами суржика. А жінка, що претендує на статус Княгині, змальована як повія найнижчого ґатунку.
Ще російською у творі розмовляє відьма, яка приїхала з території нинішньої Росії разом зі своїм чоловіком-українцем, який був опальним поетом, тому і втік у провінцію. Нині вони живуть серед лісу. Мови вона так і не вивчила. Щоправда, відьма згодом допомагає Князівні. А замолоду вміла літати і свого майбутнього чоловіка врятувала від розстрілу, натомість вимагаючи, окрім одруження, перестати писати. Якась дивна відьма, щиро кажучи.
Цікаво, що поет називає Петербургом місто, у якому жив, а себе «російським поетом» (С.79), хоча насправді все його свідоме життя це місто називалося Ленінградом, а творчі люди того часу називали себе або «радянськими» або «русскими» (це не перекладається), але аж ніяк не «російськими».
У цій історії навіть є лячна містика – поїзд-привид, який забрав в останню путь Сторожа; німецькі діти, чиї неспокійні душі влаштовують собі свято на Різдво та чекають на Різдвяного Діда; пан Пепловський, привид, що зі своєю псячою зграєю з’являється людям (мотив вічного гону, до речі, не властивий українській міфології).
Тривалий час значна частина читачів взагалі буде упевнена, що всі ці казкові пригоди Христина собі придумала, підсвідомо витісняючи реальність з її негараздами. І якби це справді було так, то книга б значно виросла у своїй мистецькій цінності. Але вже на середині читачі переконуються, що магія таки існує, а головна героїня – варіант обраниці, типовий для поганого фентезі.
До речі, у багатьох випадках, де можна було б застосувати магію, Христина про свої здібності Князівни чомусь забуває.
Та на все це, можливо, і можна було б заплющити очі, якби у тексті не з’явилися партизани. Старі більшу частину свого життя провели у криївці в лісі. Вже перед розпадом Радянського Союзу їх знайшли діти і почали допомагати партизанам, які радо приймають цю допомогу. І це абсолютно неправдоподібно.
По-перше, наприкінці вісімдесятих років минулого століття криївок вже не було. Стільки прожити відлюдкувато без сторонньої підтримки неможливо. А якщо про тебе хтось знає, то є великий ризик зради. Яка б за стільки років точно сталася.
По-друге, якби така зустріч і відбулася, люди, які стільки ховалися від світу, не прийняли б у себе дітей, бо це чужі, які можуть їх видати. До речі, у Радянському Союзі дітей часто залучали до спеціальних операцій. І партизани не могли про це не знати. Та й сама зустріч з партизанами описана так, що спершу я щиро подумала, що у творі з’явилися гноми, які живуть під землею.
Або й взагалі мертві, зважаючи на всі попередні зустрічі головної героїні із мерцями і те, як батько дівчинки поправляв хрест на місці іншої зруйнованої криївки, де загинули борці за незалежність (С.119-120). Момент із хрестом також неправдоподібний, бо у Радянському Союзі просто не допустили б появи такого пам’ятного знаку або на нього «ловили» б усіх неблагонадійних. Натомість пам’ятник Радянському Партизану давно стоїть без голови (С.133), його ніхто не ремонтує, і це вважається нормальним.
По-третє, навіть якби така криївка існувала, люди, що в ній ховаються, фізично не мали б можливості впливати на історичні процеси у державі. А у цій книзі партизани – ледь не провідні діячі у звільненні України від радянського ярма.
І врешті-решт Незалежність здобувається ледь не завдяки магічній допомозі і якомусь не дуже зрозумілому таємничому листу, а це вже антиісторично. Завдяки допомозі дітей Верховною Радою був проголосований Акт Незалежності.
У цілому, текст розпадається на частини, оскільки неможливо написати одночасно і захопливе фентезі, і правдиву історичну повість. Принаймні, не так, як це було зроблено у цьому творі.
На додачу до всіх смислових і сюжетних ляпів у книзі ще дуже багато помилок, особливо серед пунктуаційних знаків.

Висновок: Ця книга – обман, оскільки викривлює історію, дає хибні уявлення про епоху. І тому я б не радила читати її дітям.

Яна Стогова

Інші думки про книгу:
Ганна Улюра "Не слід розпещувати зайців" - http://www.barabooka.com.ua/ne-slid-rozpeshhuvati-zajtsiv/
Міра Київська "А у нас на хуторі: патріотична фантастика від Олени Захарченко" - http://bokmal.com.ua/books/hutir-zaharchenko/
Валентина Вздульська "Мавки, відьми, КГБ: «Хутір» Олени Захарченко" - http://kazkarka.com/books/mavki-vidmi-kgb-hutir-oleni-zaharchenko.html
Дмитро Дроздовський "«Хутір» Олени Захарченко: пригодницька повість про дівчинку, яка розуміла мову лісовиків і мавок" - http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/46125/
Тетяна Савченко ""Хутір" Олени Захарченко. Чого я не знала про 24 серпня 1991 року" - http://vysnovky.com/blogs/2203-hutir-oleni-zaharchenko-chogo-ya-ne-znala-pro-24-serpnya-1991-roku
Ірина Троскот "Дві хороші новини про літературу для підлітків" (фрагмент) - http://tyzhden.ua/Culture/156861
Ілля Стронґовський "Що читала редакція Читомо цього тижня: 27 листопада – 4 грудня" (фрагмент) - http://www.chytomo.com/books-for-summer/shho-chitala-redakciya-chitomo-cogo-tizhnya-27-listopada-4-grudnya
"“Хутір” Олени Захарченко. Рецензія на книгу" - http://www.spas.rivne.ua/proekty/yutub/hutir-retsenziya/

Немає коментарів:

Дописати коментар