середа, 12 лютого 2020 р.

Степан Процюк «Вітроломи»



Категорія – реалізм
Вік основної аудиторії – 10-15 років
Жанр – шкільна проза
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - жахливо



Степан Процюк. Вітроломи. – К. : Грані-Т, 2014. – 136 с.

Коли читаєш назву книги «Вітроломи» і водночас бачиш на обкладинці повітряного змія, виникає смисловий дисонанс. За назвою стоїть сила, прагнення змінювати світ, іти проти правил, ризикувати та ін., що, в принципі, властиве підлітковому бунтарству. Але ж змій – зовсім інший образ. Змій не має своєї волі, він летить туди, куди скерує його вітер. Тому змій аж ніяк не може бути вітроломом, це проти його природи.

Випадково так вийшло, чи було задумане від самого початку надто розумним дизайнером, але в цьому протиріччі повністю втілилась оманлива суть цієї книжки.
Анотація обіцяє багато: стосунки з батьками, першу дорослу закоханість, відповідь на питання, коли настає час для першого сексу, протиставлення грошей і знехтуваного таланту, спокуси і пастки – тобто весь набор, на який клюнуть більшість підлітків.
Що ж всередині?
Свого часу я ознайомилась із циклом повістей цього автора «Марічка і Костик», і неприємний присмак від того читання не полишає мене й досі. Тому до цієї книги я підходила вкрай обережно. Тим паче, що знову мова мала піти про закоханих підлітків.
Отже, починаємо.
Якщо повість називається «Вітроломи», то логічно, що, окрім людей, у ній одним із героїв має бути вітер. Він з’являється на першій же сторінці книги й асоціюється з життям, не має минулого, не турбується про майбутнє. Автор ще й закликає жити таким життям без минулого і майбутнього, аргументуючи це тим, що рослини спокійні, а тварини не знають депресій.
Вибачте, це тоді як виходить? Життя не визнає цінним минуле і майбутнє? Але ж так не буває (якщо з людиною все гаразд, звісно). І вітроломи у такій системі координат виступають проти самого життя? За що ж тоді вони борються? Чи їм подобається сам процес боротьби без результату?
А потім ще виявляється, що вітер владарює над людьми і природою. Але навіщо влада тому, хто не має минулого та майбутнього?
І таких невідповідностей та алогічностей у тексті хоч греблю гати.
До речі, вітер так і не стає наскрізним образом, як це мало бути відповідно до назви. Образ губиться у першій третині тексту.
Більшість сторінок заповнені інформацією, яку сміливо можна назвати «ні про що». Це псевдорозумні розмірковування про сенс буття, які абсолютно ніяким чином врешті-решт не впливають ані на героїв та їхні вчинки, ані на розвиток сюжету. Якщо у цьому тексті було прагнення відобразити життєву філософію, то ця спроба зазнала невдачі.
Текст асоціативний, але не системний. Інколи таке враження, що на папір виливалася авторська підсвідомість, яка приписувалася героям.
Книга – це набір типових підліткових ситуацій, з більшості яких взагалі не знаходиться бодай поганенького виходу. Наприклад, проблема нерозуміння батьків і дітей, коли батьки сприймають дітей як свою власність, а діти вважають, що батьки не розуміють сучасне життя, – через те безкінечні і беззмістовні сварки.
Особливо гостро ця тема описана у стосунках Сергія, який зневажає свого батька, бо той відмовився від свого покликання заради грошей, проміняв музику на маленький бізнес із продажу рибопродуктів. Сергій не розуміє, що ця жертва була принесена, щоб прогодувати родину. Не пояснює цього й автор. Тому погане ставлення до батьків, котрі зробили помилку, якої він сам ніколи не припуститься, сприймається як нормальна і навіть бажана поведінка. Знущатися над батьком, нагадуючи йому про жертву, та ще й припускати, що тато тихцем «кайфує від наркотика» (С.46), також є нормальним для цього тексту.
Окрім того, Сергій відверто бреше самому собі: мудрує про музику душі, без якої неможливо прожити, але піти послухати гру відомого скрипаля, на концерт якого порадив йому піти батько, хлопцю «не цікаво» (С.46).
А далі ось яка вбивча логіка виправдання відсутності емпатії та доброти:
«Сергій не був винятком. Якщо він почне міркувати над татовими печалями про скрипку, то... Тато сам в усьому винен! Треба було стати скрипалем – і тепер би не парився, після концертів скрипалів-віртуозів крадькома оплакуючи свій занедбаний талант! Якщо той Луческу... тьху! Попеску зміг стати тим, ким хотів, то що заважало батькові? Хіба це не логічно? Чим батько від нього гірший? Хіба що – і тут Сергій розпливався у зловтішній посмішці – батько не мав стільки таланту. І його таланти є лише недолугим сімейним міфом, яким, як милицями, батько іноді виправдовує свої невдачі!
Судіть самі: і бізнесмен з нього вийшов так собі... він не олігарх... ті ж якось змогли стати олігархами... а батько – ні віртуоз-скрипаль, ні олігарх, а щось середньостатистичне, ні риба, ні м’ясо, а щось, наче гриб... ха-ха!» (С.48).
Насправді так властиво думати сірості, але у цьому тексті Сергій – один з «обраних», вітролом.
І ви б хотіли, щоб молодь росла саме такою? Я – ні. А ця книга такому типу «дорослішання» може неабияк посприяти.
Дивно, але у творі немає жодної щасливої родини, чим нав’язується стереотип, що всі підлітки, якщо вони особливі, мають бути нещасні зі своїми батьками. А це дуже небезпечна маніпуляція.
Виняток хіба що мама Каті, яка постає не як образ, а в інтерпретації дівчини та ще й з додатковими авторськими коментарями:
«Стосунки Каті і мами були, на щастя, теплими, без крайнощів. Мама жила своїм життям і життям дочки. Катя теж. Не було ні відчуженості, ні байдужості, ні гидкого невротичного симбіозу, коли мама намагається свою травматичну жіночу долю поліпшити енергетикою життя дочки. Іноді навіть матері несвідомо чи напівсвідомо помщаються своїм дочкам, тримаючи їх біля себе й ганьблячи кожного чоловіка, що з’являється у житті вже дорослої дочки» (С.105).
Так справді буває, але подумайте: чи захоче дівчинка після такого яскравого пасажу ділитися з мамою своїм життям, ризикують нарватися на таку підсвідому помсту?..
Один із трьох головних героїв – Максим. Він захопився археологією, і здавалося б, що далі буде хоч якийсь розвиток цієї теми, наприклад, у вигляді усвідомлення майбутньої професії. Аж ні: розкопки – це лише місце, де він зустріне свою кохану Катю. Фальшиве почуття перекреслить його захоплення, але, оскільки у тексті не розставлені акценти, це буде сприйняте як абсолютна норма, а історична тема покинута і забута.
Максим також демонструє повну відсутність нормальної комунікації з дорослими і висловлює патетичні ідеї з хибними смислами, що також може отруїти молодь. Ось типовий приклад такого викривленого світосприйняття:
«Максим віддав би Каті усі гроші світу... Це ж така дрібниця... Гроші – лише допоміжний інструмент, що дає п’янке відчуття свободи, лише один із щаблів до неба радості...
Крім того, треба це якось пояснити моїм батькам і Катиній мамі, бо дорослі завжди до безглуздя підозрілі, коли йдеться про особисте життя їхніх дітей. Їм завжди примарюються якісь підступи і непристойності, поколоті вени наркомана, алкоголь у підворіттях, крадіжки чи оргії... Вони, напевне, не довіряють своїм дітям тому, що не довіряють собі і своїм таємним бажанням – але нізащо не зізнаються в цьому» (С.62).
Сказати про героїв насправді можливо небагато. Подібних мудрованих персонажів я вже бачила у «Марічці і Костику». Іноді видавалося, що ці – їхні близькі родичі. Тут навіть така сама структура переплетення снів, видінь, реальності, внутрішніх діалогів і суперечок з «Вищим Розумом», й інколи губишся, де закінчується одне, а де починається інше. Так само до псевдофілософії приплітається Юнг, чим знецінюються його справді важливі для суспільства думки. Далі всі провідні психологи і філософи, яким не пощастило бути згаданими у цьому тексті, описуються як душевнохворі. І звісно, ці психічні проблеми видаються за бажану норму, бо вона вказує, що «обрана» для великих звершень людина – на правильному шляху. Сергій собі навіть дозволяє влаштувати діалог із Сенекою і дописувати його відомі вислови (С.81).
А чого варте прагнення пізнавати і змінювати світ через алхімію... (С.22). Та ще й не у її класичному варіанті, а експериментуючи з... вітром. І як це герой собі уявляє?
Але те, що заважає герою займатися алхімією, у думаючих людей не може не викликати сміху. І найбридкіше, що ці «розумні думки» вкладаються у вуста «Вищого Розуму», який чомусь розмовляє молодіжним сленгом з елементами суржику.
«– А що, це тобі не книжечки з алхімії, друже! Нічого не вийде, бо ти – хлюпик, комп’ютерний лінюх і лох-відмінник. Твоя доля – читати, хаха. Читай, читай, може, щось вичитаєш... Спорт – для реальних пацанів, друже бобер. А ти і без мене знаєш, хто ти... І ніякого відкриття ти не зробиш, кстаті. Закінчиш школу, може, рік-два пометаєшся – це у найкращому випадку! – а потім батяня тебе влаштує у якийсь престижний виш. І настане дебелий гаплик твоїм алхіміям, друже бобер. Нє, все складніше, каню панятно» (С.69) і далі в тому ж дусі про коханок і всі нещастя дорослого життя.
Оцінили, як гарно відваджуються читачі і від читання, і від навчання?
Так само, як у вже згаданому циклі, молодь страждає, думаючи про героїв Крут і бідкається, що в українських містах майже немає української мови (С.25). Навіть Львів перестає бути для Максима ідеальним містом, коли він дізнається, що на його вулицях можна почути російську мову, а коли люба Катя розмовляє українською з русизмами, то це для хлопця взагалі суцільна трагедія (С.95).
Ще раз по Львову вдарять трохи пізніше, вже через образ головного героя, та ще й через авторський текст:
«...Колись, Максиме, ти проживеш у Львові трохи довше, будеш уже студентом і побачиш темний бік Місяця – міщанську обмеженість та дволикість, таку ж, як і скрізь, різні лики Львова – і романтичний, і офіційний, і кримінальний, і навіть бездушний та безкінечно байдужий, і часту відсутність гарячої води, і галицькі хитрощі та кумедну пихатість – але ніщо не похитне твоєї закоханості, хіба що вона трохи витверезіє і позбудеться пафосних надмірностей» (С.132).
На мовному ґрунті принижуються і вчителі вищих навчальних закладів, що передається через думки Сергія:
«Мама викладає українською. Вона би з таким успіхом викладала російською, але не можна. Викладачі вишів переважно слухняні до занудства. Накажуть їм викладати китайською – швидко вивчать, щоб не втратити місця роботи, яким вони всі чомусь гіпертрофовано перейняті» (С.96).
І, звісно, коли настає момент мовної ідентифікації, «правильний» герой Максим, якому судилося кохання, відстоює права української мови, а «третій зайвий» Сергій – російської.
Головним же аргументом Максима є зневажливе ставлення оточуючих, а не внутрішня потреба:
«Одного разу якийсь дядько сказав, щоб я не вдавав з себе блазня, якщо я не галичанин...» (С.100).
Текст сповнений зайвою патетикою, яка просто в’язне на зубах і взагалі може сприяти відторгненню у молоді всього національного і значимого. Наприклад:
«Ті хлопці гинули за свою батьківщину, а ти заради неї не можеш бодай говорити рідною мовою всюди, а не лише на деяких уроках?! І Василь, і Микола, і Максим [герої Крут за версією автора] дивляться на тебе звідти... із небесної брами... окутані лицарськими німбами... твої ровесники-герої... вони теж любили дівчат... і холодну воду після якоїсь руханки...» (С.25-26).
У цілому нібито й правильні слова, але проблема в тому, що герой не є національно свідомою особистістю і не приходить до цих ідей. Це декорація, ілюзія, обман.
Другий раз цей мотив невинно вбитих проявляється у сні Каті:
«Ліс був просякнутий атмосферою тривоги. Можливо, це не ліс, а доісторичний праліс. Може, це не квіти, а люди-мученики, які не знайшли у житті своєї дороги, хоча постійно шукали. Може, це не вужі, а заблудлі непогребені душі. Певно, то не дерева, а цнотливі дівчата і неціловані юнаки, що передчасно померли, або були вбиті» (С.123).
Це смисловий повтор, який був і в історії про «Марічку і Костика», але там подібне напряму пов’язувалося з Крутами.
Тому зовсім не дивуєшся, коли у тексті з’являється згадка про Майстра у вигляді ідеалу. Ну, зрозуміло, де мрії про надлюдей, там і Майстер. А якщо ще й кохання присутнє, то дівчина просто має бути в ролі безтямно жертовної Маргарити.
Жертва тут є. Це Катя (чомусь не Катерина і не Катря, а саме так, за російською традицією). Спочатку Катя влипає в секту, що ледь не закінчується сексом із сексуально схибленим головним проповідником Великої Спільноти Молокарів (невдалий натяк на Біле Братство?). Але ж Катя – справжня Маргарита і не може зрадити своєму Майстру. І разом вони виплутуються з секти, хоча в реальному світі так, як це описане в книзі, просто не могло бути.
Ця Катя взагалі надто самостійна та демонстративно мудра для свого юного віку. Тут наче прочитується, що саме таким стаєш, коли закохуєшся (знову ідея кохання понад усе, включаючи і здоровий глузд, бо за рахунок почуття отримуєш владу над Всесвітом), але дорослі читачі чітко побачать фальшивість описаних емоцій.
Особливо гарно це видно у внутрішньому монолозі про те, як заздрять юним закоханим старші за них, коли молодь цілується у публічних місцях, і наскільки непривітним та агресивним до закоханих є світ:
«...у їхній агресії, за великим рахунком, немає нічого особистого... щасливі лише нагадують їм про можливості щастя... і у тих, які не зуміли побудувати гармонійне особисте життя, сам факт існування поруч тих, у кого все ще попереду, викликає безсилий агресивний відчай...» (С.84).
Ось так додатково утворюються конфлікти між поколіннями, бо старші зазіхають на кохання молодших. А ми ж пам’ятаємо, що у цьому тексті кохання понад усе.
У книзі міг би утворитися любовний трикутник, коли алхімік Сергій захотів дівчину Максима, але конфлікт уже традиційно закінчується нічим.
Точніше, він закінчується сексом між двома неповнолітніми. Статевий акт описаний дуже поетично:
«Нарешті Катя каже, що мами сьогодні немає вдома, бо вона працює у другу зміну. Макс перепитує кволим від напруги голосом, чи не може її мама повернутися швидше. Катя шепоче йому на вухо, що це виключено... і що вони сьогодні можуть це спробувати...
Вони заходять до Катиної квартири.
Вибач, Максе, ми живемо, як бачиш небагато.
Але Макс майже не звертає уваги на інтер’єр...
Вони встигають зачинитися зсередини.
Кімната рухається, наче це шторм на морі.
Речі в кімнаті зливаються із хлопцем і дівчиною.
Світло Катиного тіла пропікає Макса наскрізь.
Він не знав, що на світі є така краса...
Пестощі і стогін, біль і ласка стають одним цілим.
Катині сльози стають її щастям.
Сьогодні вони стали найближчими людьми.
Незчулися – а за вікном уже темно.
Максові треба йти додому, бо може прийти Катина мама.
Дорогою додому йому світили зорі і її тіло.
Вдома її зігрівало світло його сили і тепла» (С.116).
У коханні нічого поганого немає. Але кому не захочеться пережити описане прямо зараз? Особливо, якщо сексу у юного читача або читачки ще не було... А паралельно з тим, як Максим і Катя кохаються, на Сергія нападає страшна депресія – він безнадійно програв, хоча про статевий акт своїх колишніх друзів нічого знати не може.
Зустрічаються у тексті й пасажі антидержавного характеру:
«Катя говорила довго. Про те, як її, ще маленьку, і її маму покинув батько, як бідно вони жили. Про те, що мама два роки тому захворіла – лікуватися було нічим у нашій найгуманнішій державі» (С.38).
Як можна легко зрозуміти, це не думки підлітка, а висловлювання ображеного на розпад Радянського Союзу дорослого, але у цьому контексті хибна думка приписується саме дитині, чим деформує свідомість читачів.
Знову підкреслюється соціально-фінансова нерівність із розпалюванням ненависті до заможних, закладається протистояння столиці і провінції, насаджується комплекс другосортності, антирадянська агітація, і все це на тлі зневаги до Української держави.
«Хлопець часто замислювався, чому їхня сім’я не була достатньо заможною.
Тато допомагав своїм стареньким батькам у селі. Мама була вчителькою молодших класів – і Макс точно знав, що ніколи не піде працювати до школи, бо держава зневажає цю працю, тицяючи вчителям копійчану зарплатню. Чому в Києві є прекрасні підземні міста, де продають розкішні речі, є багатії, які можуть купити все, навіть його обласний центр, а його батько, із золотою душею і такими ж руками, повинен надриватися, щоб їхня сім’я ледве зводила кінці з кінцями? Макс читав, що колись у радянських газетах була рубрика «Два світи – два способи життя», в якій ганьбили тих, хто отримував пакунки від родичів з-за «границі», і розповідали про переваги радянського способу життя. Макс знав, які це були «переваги» – із чергами за маслом і двома буханцями хліба в одні руки, із так званим дефіцитами і базами – але нинішній недорозвинутий український капіталізм навіть ще не спромігся на глянцеву білозубу посмішку. Замість неї стирчать гострезні клеваки, якими можна лякати дітей...» (С.63-64).
Перше питання, яке хочеться задати після прочитання цього фрагменту: звідки така розумно і політично обізнана дитинка взялася? А друге: скільки років цьому хлопцю, якщо він пам’ятає радянський дефіцит? На момент виходу книги має бути не менше тридцяти. Або читачам просто підсунули текст, написаний у 90-ті, тому в ньому стільки психологічних недоречностей.

Як не намагалася знайти логіку у цьому тексті, мені так і не вдалося. Це розрізнені фрагменти навіть не історій, а потоків свідомості, що не мають ані початку, ані завершення. Через це книга дуже погано читається, не викликає емоцій, окрім нудьги і роздратування, й абсолютно не запам’ятовується.
Найбільше дратує псевдофілософія, що може стати гарною пасткою для самозакоханих підлітків, які протиставляють себе реальному світу і зневажають його. У такому разі, читання цієї книги може ще більше погіршити їхні психологічний стан.

Висновок: Враження від читання цієї книги у мене залишилися неприємні. Це розхристана, нелогічна історія, переповнена зайвими метафорами і псевдорозумними висловлюваннями. На жаль, це один із найгірших прикладів шкільної прози, які зустрічалися мені останнім часом.

Дарина Пилипенко

Інші думки про книгу:
"Степан Процюк написав про «недитяче кохання»" - http://www.barabooka.com.ua/stepan-protsyuk-napisav-pro-nedityache-kohannya/
Володимир Чернишенко "«Добрий бог» Степан Процюк" - http://m.day.kyiv.ua/uk/article/ukrayinci-chytayte/dobryy-bog-stepan-procyuk

Немає коментарів:

Дописати коментар