пʼятницю, 24 січня 2020 р.

Галина Кирпа «Мій тато став зіркою»



Категорія – для малечі
Вік основної аудиторії – 5-10 років
Жанр – психологічна проза
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - дуже добре


Галина Кирпа. Мій тато став зіркою. – Л. : Видавництво Старого Лева, 2015. – 38 с.

Розповідати дитині про Майдан і про війну напрочуд складно. Потрібно дуже тонко відчувати межу, за яку неможна заступити, щоб не травмувати дитину, але не можна перетворювати реальність на казку, бо це теж може бути недобре для психологічного розвитку.

Ми живемо у складний час. В країні йде війна, багато людей гине, і до Небесної Сотні додаються нові імена. Ніхто не знає, коли припиниться кровопролиття. Ростуть діти. І в процесі свого дорослішання вони мають чітко усвідомлювати, що відбувається насправді, бо якщо цьому її не навчать співвітчизники, то ворожа сторона матиме всі можливості підсунути дитині «свою» версію історії.
Але як говорити з дитиною про війну, біль, смерть, втрати?.. Це так непросто... Проте авторці цієї книги вдалося розповісти про все це так, що серце завмирає навіть у дорослих. Інколи і мені самій при читанні цієї книги кортіло заплакати... І, водночас, текст настільки простий та метафоричний, що буде зрозумілий кожній дитині, яка здатна відчувати емоції.
Книга починається з того, що маленька дівчинка-художниця розповідає, як її батько був на Майдані. І важливо, що сам Майдан описується правдиво, без замилування й зайвого героїзму.
«Потім тато дедалі частіше не приходив додому ночувати. Мама потроху почала звикати, що на Майдані він потрібніший. У нього там була своя барикада, казала мама. І море однодумців.
А от я так і не звикла. Мені самій довелося домальовувати високу тополю до самого неба.
Але минула ніч, друга, третя, а тато все не приходив. Я вже збилася з ліку, скільки було тих безтатних ночей» (С.8).
Майдан важливий – це розуміє і сама дівчинка, і її мама. Батько дуже любить свою родину, і тому йде на Майдан, щоб захистити рідних. І він гине, стає зіркою, як каже про нього мама.
Тема смерті складна, особливо для дитини. І в цій книзі настільки важка тема розкривається також не просто: через образ зірки, що властиво давнім уявленням про світ; через християнську символіку і поняття Бога, який опікується померлими; а ще герої твору по-справжньому віруючі, молодшу доньку називають Йорданою, бо вона народилася на зимове релігійне свято; і через творчість дитини, на чиїх малюнках тополі настільки високі, що дістають до самого неба.
Дуже важливо, що смерть не описується відсторонено, як якась випадкова подія. У творі надзвичайно чітко розставлені акценти, бо смерть тата головної героїні – це не випадковість, а вбивство. І дитина чудово розуміє, що вбивство є страшним злочином, який не може вчинити людина.
«Я торопію так, що не можу ворухнути губами. Як це – вбили? На Майдані? За що? Мама каже, що вбивцю розшукають. І неодмінно знайдуть. Не сьогодні – завтра. Але я певна на всі сто: тата вбив той, хто не знав, що його нема за що вбивати. Той, хто не бачив його усмішки й не чув його голосу. Лише той! Бо хіба можна такого тата вбити навмисно?!» (С.14).
Втрата настільки глибока, що дівчинка постійно повертається до неї, згадуючи тата. Вона не мислить стереотипами, ця героїня, як справжня жива людина, має унікальні спогади і порівняння, які також залишаються в серцях читачів.
«І я, недовго думаючи, сховала руки в татовій пазусі. Якби я знала, що то наше останнє Водохреще, я з тої пазухи нізащо не вилізла б» (С.22).
Та смерть не панує над життям, бо невдовзі народжується ще одне маля, і головна героїня отримує сестричку, яку теж надзвичайно сильно любить. Це теж символ перемоги над смертю і продовження життя, виписаний дуже гарно.
Образ батька – сильний і глибокий. Він є тою людиною, завдяки якій донька пізнає світ. Все її буття ніби бачиться крізь призму світогляду батька. Дитина постійно його згадує. В її спогадах, в її серці батько житиме вічно – це беззаперечна істина.
Дівчинка володіє надзвичайним даром емпатії, як би сказали дорослі. Вже на самому початку вона згадує і розмірковує:
«І тато сказав, що то не тополі його скидають. То вітер – бере гребінець і вичісує ним тополям листя. Поки не вичеше останнього листочка. Отак на цілу осінь йому роботи вистачає. Мені одне тільки цікаво: болить тоді дереву чи воно нічого не помічає?» (С.6).
Це глибокі, можна сказати, філософські думки, проявлені через дитячий світогляд, і це надзвичайно чіпляє і запам’ятовується.
Та найдивовижніше, як органічно продовжується життя у цьому творі. Оповідь не закінчується Майданом, бо життя триває, і в ньому дитині зустрінеться ще багато недоброго. Як і в реальному житті, у творі одразу після Майдану починається війна. Люди тікають з місця бойових дій, серед утікачів і переселенців є діти.
І в цей момент емоційно доросла героїня, яка не стала жорсткою і злою та не побудувала між собою і світом непереборну стіну, починає висловлювати такі глибокі думки, що не до снаги і деяким дорослим. І, найголовніше, що вона не одна така.
Ці дорослі діти вражають своєю мудрістю, а їхні слова хочеться повторювати вже у дорослому колі, щоб довести, як сильно спотворена у деяких дорослих свідомість.
«– А як по-голубиному війна? – помітивши на піску сліди від лапок голубів, питаю я.
Павлусь довго-предовго мовчить. Мабуть, згадує, аж поки й каже:
– Я думаю, такого слова голуби не знають» (С.29).
Чи майже як висновок про неможливість забути і відкинути навіть пережите лихо:
«Війна – то не просто написане на піску слово, яке можна стерти прутиком. А потім розгладити пісок, де з часом буде видно лише сліди голубиних лапок» (С.35).
Або далі:
«Цілі вечори ми просиджуємо з ним на заскленій веранді, і спати нам геть не хочеться. Бо з Павлусем цікаво. Він дуже багато знає. Особливо про танки, гради й гармати.
– І хто додумався називати танки «Тюльпанами», «Акаціями», «Гвоздиками»?! – обурюється Павлусь.
Я обурююся разом із ним, якщо не більше. Такі назви можна давати хіба що цукеркам, а не танкам» (С.30).
Війна страшна, неоднозначна і в суті своїй неправильна. У цій дитячій книзі ця істина передана одною яскравою сценою, де Павлусь розповідає про дівчинку-переселенку:
«– Знаєш, що вона біженка? – питає мене Павлусь. – Її мама торік померла від раку. А тато, на свою біду, подався в ополченці. І там мов крізь землю провалився. Більше його ніхто не бачив.
Звичайно, я знаю. Бо чула про біженців від мами. Але це перша біженка, яку я побачила так близько. Павлусь каже, що вона приїхала зі Сходу.
– З самого Щастя, – уточнює він. – Утекли від війни. Ти була коли-небудь у Щасті?
– Ні, – відповідаю я. – Ніколи.
– Мабуть, нам обом пощастило, – зітхає Павлусь.
Потім Павлусь каже, що Юля одного разу бачила, як з неба падав літак. Він увесь палав. Відтоді вона боїться дивитися в небо. Їй здається, що всі літаки будуть горіти і падати. Бо ніхто в світі не може врятуватися від градів» (С.31).
І та дівчинка досі плаче за своїм котом, який загубився під час обстрілів, боїться, що кіт загинув. Коли приходить біда, втрачають усі, і ті втрати і біль тільки множаться.
Одна сцена, в якій показана всі війна... Та чи може бути протиставлення між вічністю того, хто став зіркою, і страхом смерті, який демонструє інша дитина? Це складне запитання, на яке неможливо відповісти однозначно.
Діти, які знають, що таке біль, підтримують один одного, і це теж дуже важливий досвід. І не важливо, звідки походять їхні втрати, – з Майдану чи з війні.
Упевнена, що ця книга така глибока ще й завдяки тому, що її історія пережита, а не вигадана. Імовірно, в ній втілився виплеснутий біль, а не бажання навчити малечу, і тому вона настільки жива і непідробна. Я б навіть сказала, що в ній є багато живих архетипів, але це тема для окремої серйозної розмови. І при всьому тому історія проста, зрозуміла, читається на одному подиху.
У книзі неймовірні малюнки. Останнім часом примітивізм в ілюстраціях мене неабияк дратує, але у цій історії малюнки не є ілюстраціями. Вони доповнюють текст, є його невід’ємною частиною, бо це малюнки головної героїні, в яких вона проявляє себе. Окрім того, ці «дитячі» ілюстрації, створені простими різнокольоровими олівцями, мають дуже цікаву стилістику.

Висновок: Як на мене, на сьогодні це найкраща книга для дітей, яка пояснює, що відбувається в Україні. Вона може стати гарним приводом для початку розповіді про Майдан і про сьогоднішню війну.

Наталія Дев'ятко

Інші думки про книгу:
Катерина Міщук "Світ, у якому живе світло" - http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2015/11/17/073212.html
Анастасія Позичайло "«Мій тато став зіркою»: для дорослих з дитячих уст" - http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2015/11/25/072651.html
Марія Литвин "“Мій тато став зіркою”: психологічна повість про Майдан" - http://kazkarka.com/books/miy-tato-stav-zirkoyu-psihologichna-povist-pro-maydan.html
Роксолана Жаркова "Про дитячу пам’ять пам’ятей" - http://www.barabooka.com.ua/pro-dityachu-pam-yat-pam-yatej/
Костянтин Родик "Мій тато – це я" - http://www.umoloda.kiev.ua/number/2779/164/96993/

 

Немає коментарів:

Дописати коментар