Олександр Гаврош «Розбійник Пинтя у Заклятому місті»

Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – 10-15 років
Жанр – казкове фентезі
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - погано

Олександр Гаврош. Розбійник Пинтя у Заклятому місті. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2013. – 304 с.

Із славним розбійником Пинтею багато хто з читачів знайомий якщо не з історії, то хоча б по тих численних легендах, якими обросла постать легендарного опришка ще за його життя. На перший погляд, це типовий «робін гуд» – захисник слабких та грізний жах багатіїв, що нажили свої статки неправедним шляхом. Дехто надає отаману статусу національного героя.

Але це тільки на перший погляд, бо коли такого опришка та й закинути у казково-фентезійний світ, чи зможе він там прижитися? Ось такий творчий експеримент і робить автор, а чи вдало вийшло, спробуємо зараз розібратися.

Починається твір про славного українського опришка з Керолівської «Аліси». Саме так, ви не помилилися. Бо у першому ж розділі змальовується заєць, який кудись не встигає, – точна копія відомого іноземного персонажа. Єдина відмінність – цей заєць зеленого кольору.

Пинтя бачить зайця, припускає, що «наївся дурних грибів», та вирішує вполювати дивовижне створіння. Подібно до Аліси? Заєць тікає у цій версії відомого сюжету не до нори, а до печери. А вже звідти Пинтя потрапляє у казковий світ із претензією на слов’янський міфологічний простір. Там Пинтю чекає ну дуже багато всяких пригод.

У казковому світі Пинтя одразу зустрічається із місцевим диваком-мисливцем Прунсликом, інколи дещо схожим на юродивого. Він одразу пояснює чи то недалекому отаману, чи то не надто ерудованому читачеві:

«– Балакучий Заєць вам, либонь, нагадує «Алісу»?

– З якого ще лісу? – не втямив розбійник.

– Не лісу, а «Алісу в Дивокраї». Це улюблена книжка моєї тітоньки Пудермантель, – набундючився мисливець. – Але наш Зелений заєць з їхнім Кроликом нічого спільного не має» (С.13).

Дуже добре, що ця згадка про «Алісу» з’являється у першому розділі твору. Завдяки їй читачі, які не в змозі сприймати постмодерний текст, одразу повернуть книгу на полицю. І я з ними цілком погоджуюся, бо для дитини постмодерн може бути вкрай шкідливим.

Без кохання нікуди. І тому Пинтя, мов казковий Джеймс Бонд, знаходить свою «кралечку». Нею стає вродлива повітруля. Тут обіграється відомий сюжет, коли красуні скидають своє пір’я, ідучи купатися, і пташине вбрання найвродливішої опиняється в руках чоловіка. Деякі фрази у цій сцені (та й інших) продубльовані з народних казок.

Бондівська суть Пинті проявляється ще раз, коли на нього починають вішатися жінки з Заклятого міста, та згодом приходять до тями і просять допомогти розчаклувати їхніх перетворених на камінь чоловіків.

Кохання Пинті до повітрулі Церцерушки – надмірне і таке солодке, що від нього просто липко в роті. Люди навіть у вигляді казкових персонажів так солодко-пафосно не думають і не розмовляють.

Одне з місць, куди приводять Пинтю лови на Зеленого зайця, – Мертвий ліс. Типова нечиста місцина, де потерчата, душі нехрещених дітей, заманюють подорожніх у трясовину, а стежками бродить Мертвий Лицар, дуже схожий на Вершника без голови. Коли ж подорожні прийняли до свого гурту й цього лицаря, не зважаючи на те, скількох він буцімто до того порішив, то він попрохав називати його Молибогом. Взагалі-то всі ці постійні звернення до Бога і божественного, особливо це стосується думок героїв, досить швидко набридають і починають дратувати надмірною фальшивою «християнізацією» казки.

У Мертвому лісі Пинтя і Прунслик також зустрічають вовкулаку Яноша Кудлоша, а точніше, вовкодава – великого вівчарського пса, якого на звіра обернула зла дружина. Це теж вкрай знайомий сюжет із народних казок.

Знаходиться у книзі і частковий переспів казки про Джека і бобову стеблину. Тільки на відміну від оригіналу, Пинтя нічого не саджає, а залазить на вже існуюче дерево, а на горі, у хмарах, знаходить хатинку. У хатинці живе молода жінка, яка побралася з драконом Шарканем і народила від нього драконеня, «зеленого, як огірочок». А це також відома, але інша казка.

«Новизна» переробленого сюжету щодо парування між драконом і жінкою в тому, що змій перестав їсти людей і перейшов на смачні страви своєї дружини, особливо шануючи пироги. Чому з драконом, а не зі змієм, як було б більш автентичним для української книги, залишається незрозумілим.

Досить неоднозначним є те, що брудна вода, яку виплеснула молодиця після миття рук, вилилася дощиком на інших членів гурту отамана. Вибачте за відвертість, а як мешканці хатинки у хмарах в туалет ходять?

Досить швидко виявляється, що бідолашний дракон Шаркань був потрібний лише для того, щоб закрити крилами інших героїв і героїчно, та абсолютно безглуздо підсмажитися під вогненним дощем. За описом сам дощ дуже сильно нагадує закляття «Метеоритний дощ» (яке так само випалювало на ігровому полі все навколо) з комп’ютерної іграшки, популярної серед молоді трохи більше десяти років тому. Неначе з тої самої гри у твір про Пинтю прийшли і самі дракони, які живуть на Скляній горі, яка невідомо звідки взялася.

Коли тематика й персонажі національних казок вичерпуються, у казковому світі починають обіграватися казки європейські. Наприклад, поки що начхавши на Зеленого зайця, герої ідуть до Заклятого міста, де мешкає принцеса Геремія, «яка, коли усміхається, то з її вуст злітає ружа, а там, де ступає, виростає срібний сад» (С.59).

За традицією вже не казки, а гумористичного фентезі, у дракона в гостях усі сильно перепили й отримали страшне похмілля. Навіть Мертвий Лицар добряче набрався, щоб не вибиватися з товариства.

За казковим законом, до Заклятого міста так просто не пройдеш, треба минути Мідну хащу, яку охороняють брамники, один з яких має руки, та не має ніг, а інший навпаки. Це теж знайомий читачеві образ з європейських казок.

Саме місто – це, як на мене, справжній казковий покруч, в існуванні якого немає ані логіки, ані естетики. Дивний Перший міністр Його Величності; дурнуватий король із постійною нежиттю, який називається «шляхетним»; привид матері нещасної принцеси, яку чоловік просить бути ввічливою і не голосити, коли приходять гості...

«Вона нас ніколи не турбувала. Приходила тільки вночі на іменини Гермії. Та ще на мертвецький Великдень іноді. Однак після смерті принцеси вона наче сказилася. Ходить до мене щоночі і не дає спати» (С.128) – скаржиться на померлу дружину король.

Більше нікого в порожньому місті начебто немає. Але то ви ще не зазирали під землю, де багато хто поховався в... ледь не сказала: гномських печерах.

У короля, як потім дізнаємося, нині нова пасія – кухарка, вдвічі більша за правителя, що він до неї навіть для поцілунку в губи стоячи дотягнутися не може.

Ночувати Пинтю і компанію запросили у самих покоях мертвої королеви: оце так пощастило розбійнику! Є тут навіть гендерний стереотип, коли кольорова гамма покоїв королеви – рожева, а в короля такі самі покої, тільки блакитні та з іншим гобеленом. Судячи з описів, як на мене, покої обох коронованих осіб – це цілковитий несмак.

І чомусь від заснування мешканці назвали своє місто Заклятим, а це взагалі нонсенс...

А, ще згадала про принцесу. Щоб врятувати її, чоловіку треба просидіти ніч біля скляної труни. Нічого не нагадує? А те, що всі, хто на це зважився, розпрощалися з життям теж? Принцеса виявляється упиркою, і після її укусу, через який вона висмоктує всю кров, нещасні обертаються на кам’яні статуї. Мертві теж, якщо хтось про це хотів запитати.

У короля роздвоєння особистості, коли «половини» розмовляють між собою, як ми вже бачили у відомому фільмі. Тільки там на роздвоєння особистості страждав Горлум.

Інколи починаєш сумніватися, а чи не втратив король залишки здорового глузду. Ось як він каже про свою доньку-упирку:

«– Давайте перенесемо його поближче до... – шукав потрібного слова перший міністр. – До голодної.

Не чекаючи згоди Пинті, король і радник вхопили бідолашного Прунслика за руки-ноги і потягли до скляної труни.

– Дитині треба їсти, – мурмотів король. – Нічого не вдієш, вона росте» (С.159).

Коли історія з принцесою добігла кінця, бо закляття зняв поцілунок у гробі, і шлях повернув до весілля (бути нареченим пощастило не героїчному отаману, а за законами жанру дурню-мисливцю), згадується і Зелений заєць, і кохана повітруля. А для того, щоб до них наблизитися і потрапити на край світу, потрібен транспорт. Ним стає відьомський кінь Татош, який вміє літати. Персонаж також із казок, яким керуєш завдяки батогу, витягнутому з вуха коня.

Єдине прикро, що цим таємним конем виявляється найближчий кінь до Пинті – кінь Мертвого лицаря. Ось і бонус за звільнення принцеси.

Є у казковому світі велетні, що молотять один одного, дуже схожі на персонажів з екранізації «Володаря Перснів» – тут вони охороняють Кришталевий міст...

У творі присутній злий чаклун на ймення Кам’яний піп, який прагне повернути собі забрані очі. Ой, десь я щось таке точно читала... Та й не все однозначно з його очима, зважаючи на те, що у книзі ще є злісні орки-песиголовці, створені Кам’яним попом. У Саурона також акцент робився на очах, щоправда, на одному «всевидючому».

Зустрічаємо тут погонича хмар, який знущається над хмарами, що ті від щастя плачуть, коли тікають (С.268); балакучого сліпого щура з дивним ім’ям Фаралампас, який живе у бібліотеці і їсть розумні книги (особливо до вподоби йому антична література), мріє бути славетнішим за Геркулеса та на чому світ кляне жінок, від яких усі біди. Після «Аліси» антична література у казковому тексті, щоправда, не вражає читацьку уяву. До абсурду звикаєш, як показує практика. А ось до постійних «наїздів» на жінок звикати не варто, бо це закладає у підсвідомість читачів відповідну програму. Інколи думає про потребу уникати жіночого товариства, від якого бувають проблеми, і сам Пинтя.

Наприкінці навіть згадується «всепоглинаюче Ніщо», яке знаходиться за «Жорнами часу», куди за своїм присудом приходять померлі, а це, вибачайте, вже зовсім інша, не казкова, традиція...

У творі присутній аналог Баби Яги – це Ганджі-баба, яка є найголовнішим ворогом головного героя і постійно тероризує весь казковий світ. Щоправда, на вигляд вона більше схожа одночасно на Снігову Королеву і Владарку Лісу, бо не потворна, а дуже вродлива і в її землях багато ручних тварин. А ще Ганджі-баба палить, і попільничка у неї ексклюзивна – срібна, у вигляді заячої щелепи (С.229). Їй виповнилося сімсот сімдесят сім років, і тому її сьогоднішня краса – виключно робота щоденного чарівного макіяжу.

Зрозуміло, що не обійшлося і без традиційних випробувань-загадок і чарівних помічників, як це узвичаєно в казках, де присутні чаклуни. І, звісно, Пинтя-супергерой переміг, та йому довелося тікати у наш світ і розлучитися зі своєю коханою повітрулею, лише раз із нею поцілувавшись.

Можна було б ще довго писати про запозичення, які знаходяться у цій історії, та на те, щиро кажучи, шкода слів. Хочу сказати ще про іншу важливу проблему з цією книгою.

Спочатку твір видавався мені коміксом через його рвану структуру, але для коміксу тут таки забагато тексту. Та за третину прочитаної книги ситуація зі структурою прояснилася, бо це виявився аналог комп’ютерного квесту. Якщо уважно придивитися, то можна побачити, що твір розбивається на кілька локацій, кожна з яких являє собою ігровий рівень. Після проходження локації герой отримує ігрові бонуси, так званий «апгрейд» вмінь за рахунок здобутого досвіду, а частина персонажів, пов’язаних із локацією, різними способами усувається з сюжету, як це притаманне саме комп’ютерним квестам.

На користь версії щодо комп’ютерних квестів працює також і те, що локації завершуються «перемогою над босами». Наприклад, у Мідній хащі живе зачаклований Мідний бик, який убиває всіх, хто туди поткнеться. Коли ж Мідний бик гине, на його місці знаходиться потворна сестра Ганджи-баби із залізними зубами, що відсилає читачів до відомого сюжету про сестер-відьом.

Ця аналогія книги з комп’ютерною грою мене неабияк засмутила, бо подібна структура дуже сильно збіднює літературний текст і шаблонізує свідомість читачів.

Коли ж у шаблон заганяється відомий історичний персонаж, то шкода подвійна, бо стереотип одразу накладається на історичний образ.

У творі багато невиправданої жорстокості, там постійно когось убивають. Деякі вбивства і смерті, особливо коли це стосується драконів, описуються дуже яскраво, що також не може сприяти нормальному розвитку читачів, для яких смерть перетворюється на яскраву комп’ютерну забаву з фальшивими криками та сльозами. А чого варте ні про що випалена вогненною хмарою разом із мешканцями Шовкова держава, коли над нею летів Пинтя... Від реакції розбійника на всі смерті в книзі читача може справді знудити, бо він ні за ким по справжньому не шкодує і, здається, навіть не розуміє, що відбулося.

Також особисто мені надзвичайно не сподобалася мова твору через надмірну гіперболізацію та не завжди доречне використання метафор. Під час читання у мене постійно виникало відчуття, що на таку малу кількість подій у творі просто забагато слів.

Від такого мовного марнотратства читачі взагалі можуть перестати сприймати метафори. Наведу лише один приклад:

«Пинтя сів на вибілений сонцем і розколотий вітрами камінь і, пригнічений горем, уперше відтоді, як став розбійником, заплакав. Точніше, це були не сльози, а перли, які виступили на його втомлених, почервонілих очах. Їх було небагато, всього кілька, але вони були найвищої проби, бо йшли з самого серця – чесного і мужського. Наскільки чесними й мужніми бувають найславніші розбійники» (С.296).

Мовна ситуація у книзі дуже гарно ілюструється авторським коментарем щодо інтелектуальних здібностей головного героя:

«Проте інколи й тричі славний отаман давав маху. Адже в його голові було стільки думок, і часом таких різних, що між ними було легко заблукати» (С.70).

От тільки пішовши слідом за Зеленим зайцем, я швидко пошкодувала часу на ці мандри з блуканнями по переписаних чужих казках.

Висновок: Особисто мені ця книга не сподобалася, бо я не сприймаю стьоб і запозичення чужих сюжетів у будь-яких варіантах. Коли ж читачі згодні на подібні «переосмислення», то ця книга може бути їм до смаку, бо стилістично вона дуже непогано зроблена, хоча й штампована сюжетно. Але дітям я її читати не раджу.

Яна Стогова

Інші думки про книгу:

Наталія Каралкіна "Подвиги закарпатського Робін Гуда в Закрайсвітті" - http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2013/11/21/071131.html

Аліна Штефан "До найсолодших дитячих страхів" - http://www.barabooka.com.ua/do-najsolodshih-dityachih-strahiv/

i_am_dashka "Відгук" - https://www.livelib.ru/book/1000759844