понеділок, 21 жовтня 2019 р.

Андрій Кокотюха «Таємниця підводного човна»



Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – 10-15 років
Жанр – пригодницький детектив
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - погано


Андрій Кокотюха. Таємниця підводного човна. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2013. – 272 с.

У фінальній частині трилогії троє друзів – Данило, Богдан і Галка – та страус Футбол їдуть на море. Це, як на мене, вже звичний прийом для сучасної української літератури для дітей, коли спочатку дія відбувається на материковій частині України, часто в Карпатах, а одна з наступних частин – морська.
Тут для читачів не буде несподіванок. І мене, чесно кажучи, третя книга відверто розчарувала.

Сюжет типовий: є досить старий скарб, є надзвичайно розумні діти, які той скарб здобувають. І є такі-собі недолугі вороги, хай і підступні, та вони поступаються дітям в ерудиції, тому користуються розумом дітлахів, щоб той скарб загарбати. Безуспішно, звісно.
Типовість сюжету можна було б пробачити, попри це у книзі досить багато пригод. Але далі починається якийсь «Голівуд», у його найгіршому прояві.
Чоловік, який називає себе Капітаном, – «свій», та у нього явні проблеми з головою, якщо не сказати більше. «Новий капітан Немо» збудував мініатюрний підводний човен, завдяки якому шукає затоплений човен часів Першої світової війни – доказ, що у молодої української держави був свій підводний флот.
І тому дивакові хлопці довіряють своє життя.
У цьому випадку скарбом є історичний артефакт, а не золото чи коштовний камінь. «Злі сили» хочуть нашкодити Україні, спотворивши її історію, а для цього треба знищити артефакти.
До злих сил відноситься ще один дивак. На цей раз – Адмірал, що теж має серйозні психологічні проблеми. Цей Адмірал з російської імперії? Саме тому його прізвище «Союзов»? Тому він неадекватно реагує на звернення «пан, пані», вважаючи їх «польськими», використовує зневажливу форму «дєточка» і шанує слово «товариш»?
Адмірал хоче не лише знищити потоплений сторічний човен, але і має релігійний здвиг, прагне стати «новим Ноєм». Збирає на своєму ковчегу кожній «тварі по парі».
Щоправда, страус у нього поки один, що створює додатковий конфлікт.
Знаходиться у тексті «наїзд» на Крим:
«...репутація кримського узбережжя була не найкраща: сервіс поганий, ціни – високі, настрої населення – песимістичні, місцеві жителі жадібні та злі, обстановка в цілому несприятлива. Ліпше вже показувати людям старовинні замки і водити їх горами» (С.52).
Якийсь хворобливий «патріотизм», не вважаєте? І це 2013-й рік, зауважте. Не дивно, що місцевий «голомозий» хлопчина виявляється дурнуватим зрадником.
А ось яку характеристику дає Капітан революції:
«Малограмотний натовп, який називав себе комуністами, захопив, хлопчики мої дорогі, у Росії владу зі зброєю в руках. І перше, що вони зробили, – вирішили створити нову імперію. Тільки вже свою, комуняцько-червону» (С.145).
Ця тема є наскрізною, як ви зрозуміли.
Із розмов про «дивакуватих» поетів і художників почалося (для Галки це актуально, бо дівчина крадькома пописує вірші), а реальними диваками закінчилося. Сумно, що ані миролюбність головної героїні, ані її творчі потуги ніяк не впливають на сюжет, а згодом взагалі не згадуються.
Гірше стає і з гендерним питанням.
«Дівчині з кісками далі було нудно слухати це все – вона мала всі підстави вважати подібні розмови суто хлопчачими. Принципово ніколи не цікавилася нічим, хоч трохи пов’язаним із війною, армією та флотом, не дуже любила історії про амазонок та жінок-воїнів: коли вже на те пішло, подобалися Галці життєписи княгинь, королев, інших видатних жінок, що володіли світом, не беручи для цього зброю до рук» (С.17-18).
Уподобання у всіх різні, і Галка запросто могла чимось «не цікавитися». Але навіщо авторові знадобилося вішати ярлики і приписувати якусь тематику «хлопцям» чи «дівчатам»?
У творі дуже багато умовностей і цілком кіношних ходів, не підкріплених логікою чи психологією. Наприклад, викрадення страуса та його порятунок «морським чудовиськом», загадка поеми мічмана Волоха тощо. Місцями книга просто фантастична (у поганому значенні цього слова). Дуже шкода.
Через це навіть трагічна кульмінація, описана просто з неймовірним пафосом (у ній зовсім не потрібним), особисто мені не дала взагалі ніяких сильних емоцій, окрім смаку пластику, який спробував їсти замість нормальної їжі.
Імовірно, що й написана книга була на замовлення видавництва завдяки популярності попередніх «таємниць». А що пишеться на замовлення, дуже рідко буває по-справжньому смачним.

Висновок: Остання книга викликала у мене відчуття штучності, вигаданості, навіть вимученості, і дуже сильно розчарувала.

Олена Кравець

Інші думки про книгу:
Володимир Чернишенко "Підводні камені" - http://www.barabooka.com.ua/pidvodni-kameni/

 

Немає коментарів:

Дописати коментар