Марія і Микола Дмитрієви «Катамаран "Хі-Хі"»

Категорія – реалізм
Вік основної аудиторії – 10-15 років
Жанр – шкільна проза
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - жахливо

Марія і Микола Дмитрієви. Катамаран "Хі-Хі". – К.: Зелений пес, 2007. – 384 с.

Ця книга – чергова невідповідність обкладинки і змісту, що особисто для мене є вже традиційною проблемою оформлення книжкових серій цього видавництва. На плоту троє усміхнених підлітків, один з яких тримає скриньку «зі скарбом», вони подорожують річкою разом із кумедним собакою. З-за дерев виглядає якийсь насуплений дядько зі зброєю – це традиційний негативний персонаж. Таким не співчувають, бо вони просто виконують свою функцію і не викликають особливих емоцій у читачів.

Твір називається «Катамаран «Хі-Хі», що вже саме собою налаштовує читача на розвагу. Але й в оформленні, й у назві криється обман. Катамарану в тексті приділяється не так вже й багато уваги, він не є наскрізним образом чи символом, а в другій половині книги не згадується взагалі.

Так, у тексті є ці троє хлопчаків і собака, але у творі їхні образи разюче відрізняються від змальованих безтурботних підлітків. На цей ґандж ще можна заплющити очі, а ось щодо дядька зі зброєю все значно складніше. Насправді він є представником руху опору, можливо, навіть належить до партизанського антирадянського руху чи до ОУН УПА. Все, що стосується історії, у реалістичному творі, особливо якщо це твір для дітей та юнацтва, має особливе значення для виховання, і тут треба бути дуже обережним у змалюванні подібних образів.

Але про це дещо згодом. Повернемося до центральних персонажів, епохи і сюжету твору, тоді проблемність книги буде зрозумілішою.

Після буревію троє друзів – Сашко, Ярко і Мірек – знаходять принесені річкою дерева та дошки, які вирішують подарувати одному гарному родичу, що мешкає нижче річкою. Хлопці самотужки роблять із стовбурів дерев і дошок конструкцію, схожу на катамаран, і кілька днів подорожують. Це основа першої частини книги, яка могла б бути окремою повістю.

Важливо, що не друзі назвали свій «корабель», а приїжджі (чи не з Тамбова або з Москви?) нахабні російськомовні солдати, які насміхалися з малих.

Не треба казати, що є найбільшою дурістю – дозволяти ворогу або насмішнику називати щось цінне і важливе для тебе. Таким чином ти віддаєш іншому владу над долею речі, людини або розвитком подій. Але, на превеликий жаль, цей світовий закон не бентежить ані героїв, ані авторів.

З легкістю і радістю віддати свою долю іншому – ось, як би я могла визначити основну ідею цього твору. Підступна ідея, надзвичайно шкідлива для дитини. І саме, по суті, це стається ледь не з усіма героями книги, а можливі опозиції чи боротьба з чужинцями – не ті конфлікти, на які спромоглися автори цієї книги.

Місце дії – Луцьк, Волинська область, час дії, як виявляється по ходу читання, – десь років десять по закінченню Другої світової війни. Західна Україна окупована радянськими військами, місцевий опір майже зламано, хоча він ще є, але серед українських націоналістів багато засланих працівників спецслужб і перебіжчиків. Проте, свідомість хлопців взагалі позбавлена конфлікту радянського і національного, що може викликати подив у людини думаючої.

Ці троє хлопчаків – класичний приклад покоління з промитими мізками, але змальовуються вони завжди позитивно.

І справді, талановиті, працьовиті, розуміються на радіоелектроніці, техніці, фотографії, вміють працювати руками, мають глибокі практичні знання з фізики, хімії – у кожного з хлопців є якісь таланти. Кожен із персонажів має свої особливі риси характеру, переживання, пов’язані з друзями, батьками, школою, протилежною статтю. Всі ці емоції, думки і проблеми описані дуже грамотно і, безумовно, приваблять юну аудиторію, бо саме про описане у книзі думають читачі у цьому віці. Так само вони шукають себе, свій шлях у житті, сумніваються, помиляються, радіють...

Шкільна проза – це добре і корисно для дитини, але саме у такій обгортці можна згодувати читачеві щось отруйне, майже непомітне, завуальоване, за що згодом зможе зачепитися, наприклад, антиукраїнська пропаганда. Бо цей україномовний твір насправді виховує байдужу до національного (у кращому випадку) і войовничу (у гіршому – при додаткових впливах) особистість.

Чесно кажучи, не часто зустрінеш настільки професійну антиукраїнську пропаганду в сучасній літературі.

Цій пропаганді слугує велике різноманіття прийомів. Наприклад, абсолютно нераціональне використання російської мови всіма персонажами, яка постійно цілими діалогами, фразами або окремими словами вклинюється у канву тексту. Дитина підліткового віку ще не здатна зрозуміти подібне як літературну гру чи прийом, а потрібного пояснення, чому у таких контекстах в україномовному творі, чия дія відбувається у Волинській області, з’являється «основна» мова Радянського Союзу, немає взагалі.

Подібно до традиційних технологій впливу у цій книзі використовується прийом застосування «інформаційного шуму», коли в тексті дуже багато неважливих деталей, які ніяким чином не впливають на розвиток сюжету і персонажів, не викликають емоції і думки. Маючи високий відсоток «інформаційного шуму» у повідомленні, можливо закинути людині в голову будь-які ідеї, які не сприймуться критично й одразу потраплять у підсвідомість.

Наприклад, нащо читачеві знати, що магазин, де скуплялися двоє персонажів, був довгим і мав два виходи?.. І такої «непотрібної» читачеві інформації у цьому творі близько сорока відсотків від загального обсягу.

Твір реалістичний, але епоха змальовується нечітко, штрихами: гасові лампи, старі газети ще «за польських часів»; зірвані вибухами мости, деякі з яких нещодавно відбудували, та сліди війни видно усюди; заглушений «Голос Америки»; пропускні системи, військові рейди, облави, бронекатер із кулеметом; «трофеї» з Германії, «знайдені» червоноармійцями; дитячі марші з гвинтівками на травневі свята; перейменовані вулиці міста, одна з яких – на честь Сталіна; вибори без вибору, але з шикарним частуванням для виборців у вигляді дорогої ковбаси, сиру, червоної ікри, горілки тощо, агітаторами у цьому фарсі працюють старшокласники; за «неправильну поведінку» дитину можуть рішенням «педагогічної ради» виключити зі школи; солдати, чиї службові собаки навчені полювати на людей (остання інформація подається непрямо і не кожний читач її розкодує). Проте, голоду немає, а в родині Сашка запросто їдять ту ж червону ікру, бо саме такими бутербродами пригощає мандрівників Сашкова мама.

До речі, того милого песика, що на обкладинці, хлопці тренують завдяки нашийнику з електричним струмом. І не відчувають ніяких докорів сумління чи жалощів. Так треба, так роблять солдати, тому так правильно. Цей неусвідомлений ідеал у вигляді радянського солдата і спецслужбовця насторожує (брудна російська лайка і прохання виставити пляшку з випивкою в іншій сцені за подароване цуценя ідеалізації не заважає). Але подальше розгортання подій вразило мене сильніше від цієї жорстокої сцени.

Повністю перерваний зв’язок поколінь. Інколи здається, що період між світовими війнами взагалі втрачено для пам’яті, бо молодше покоління більше цікавить, що було «до революції». Все національне – таємне, приховане, задушене і навіть не пробує прорватися назовні. Батьки всіх головних героїв намагаються закрити для своїх нащадків минуле, перекреслюють його, ніхто з дорослих не вчить дітей аналізу, всі живуть сьогоднішнім. І таке життя подається як норма. А переконання Сашка, що Різдво і Новий рік збігаються в часі, викликає величезний подив – це ж як треба було відсторонитися від минулого взагалі! У Західній Україні! Не повірю!

Хлопці живуть у парадигмі побудови «світлого майбутнього» і війни з усім світом. Сашко радіє перемозі «революції в Ірландії»... Не дивно, що історія майбутніми випускниками за професію не вважається. Іноземні мови, хоча й вивчаються в школі, але це фікція, бо реально зрозуміти чужу живу мову навіть відміннику практично неможливо.

Натомість радянські солдати і спецслужби є привабливими, уособлюють собою порядок і добро. Їхня жорстокість не просто дозволена і виправдана, а бажана. Коли вони з’являються, головні герої відчувають неабияке полегшення і почуваються у безпеці у будь-яких ситуаціях.

Випадково хлопці бачать сховок партизанів, а згодом вплутуються у не дуже приємну історію. На їхніх очах убивають втікача, а кількох людей, з якими зустрілися діти, арештовують і допитують. Хлопців теж викликають на допит, та для них це проста і нічим не визначна розмова.

Звісно, що дорослі розуміють: арештованих катуватимуть, а тоді розстріляють чи зашлють без права повернення. Але я ніколи не повірю, що людина, якого б віку вона не була, не розуміла б того самого. Це просто не реально.

Особливо дивує подібне в контексті такої важливої функції літератури як виховання. У цьому ж творі взагалі немає чіткої системи та акцентів, історичні процеси не пояснюються, не переживаються. Всі найбільш «проблемні» сцени обриваються самими авторами.

Герої не думають, не відчувають жалю, співчуття до чужої смерті чи болю. З емоцій їм доступні тільки неспокій і здивування, що поряд із ними відбувається щось «незрозуміле» і «небезпечне». Так звана «мандатна комісія», яка перевіряє «благонадійність» та походження випускників, непокоїть їх значно більше за долі інших людей. Минуле, яке «міцно тримає сьогодення кожного» (С.122), викликає тільки гіркоту і роздратування.

Коли ж виявляється, що одна з їхніх знайомих дівчат допомагала боротися з «совєтами», вони просто викреслюють її зі свого життя, щоб не підставитися самим. І це теж норма для цього твору.

«Ворогом» може виявитися і давній знайомий, і навіть дівчинка, якій симпатизуєш. Стережися всіх – вчить ця книга, подібно до радянської пропаганди про ворогів народу і шпигунів.

«І водночас, ніби в калейдоскопі, окремі, відомі йому частки тих чи інших подій нарешті склалися в суцільну картину, й Сашко з цілковитою ясністю дав собі звіт, що десь тут поруч існує інша, досить потужна, сила. Суті цієї ворожої сили Сашко не розумів, але принаймні одного разу її крижаний подих відчув добре.

І зовсім не для забавки його товариші стріляли в тирі, а на Першотравень він сам ішов у першій шерензі, тримаючи на плечі важкувату гвинтівку. Згадка про демонстрацію чомусь на мить викликала те саме відчуття єдності й власної сили, спрямованої на відсіч тим закордонним, що й справді мають надпотужну зброю, і не дарма на це натякали або говорили цілком відверто такі різні люди...» (С.370).

А це вже страшно... І таке знайоме... Згадується маленький хлопчик із ДНР, який «вбиватиме укропів». Ці ж думки автори подають як піднесення героя на новий щабель свідомості й ознаку дорослішання...

Суто за радянським каноном хлопці обурюються, коли їх порівнюють із паничами, бо ті виділяються поміж людьми. Мова йде про освіту, бо «совєти» зацікавлені у навчанні саме робітничого класу. Показовим є фрагмент діалогу хлопців із одним з «ворогів», коли друзі ще мають його просто за знайомого:

«– Та ж пани погані, – нарешті висловився Сашко.

– Чому це? – відверто здивувався Петрович. – У кожній справі попереду має бути свій пан. Пан інженер, пан учитель, пан офіцер, а ось із хама, як не крути, пана не вийде...» (С.76).

Відчуваєте, яка глибока думка? Але світоглядного і філософського протистояння у цій книзі не передбачено. Цей твір написаний не для того, щоб читач учився аналізувати і співставляти різні думки.

До самого кінця я не могла зрозуміти й істинного ставлення авторів до України та українців. Але одна розмова між героями різних поколінь поставила все на свої місця:

«– То до чого ж ті лісовики досі по схронах ховаються? Вони що – Радянський Союз збираються перемогти?

– Да нет, – Євген Петрович лагідно посміхнувся, – у них свой расчет. Разве вам в школе про поджигателей войны не говорили? (С.321).

Усе зрозуміло? Такий образ національного українського опору. І хіба не нагадує основну установку, таку актуальну для деяких верств населення: аби не стріляли, аби було тихо, а яка влада – байдуже?.. Минуле таки дуже сильно впливає на сучасне і на майбутнє.

Радянський Союз – не ворог, а об’єктивна реальність і норма. Сучасність не осмислюється, минуле не аналізується, майбутнє молодим поколінням сприймається виключно у контексті власного обивательського добробуту. Якщо замислитися, одразу розумієш, наскільки це страшна позачасова установка.

Саме вона перетворює працьовитих, талановитих і розумних хлопців на порожні образи, не бажані для наслідування сучасними підлітками.

Образи дівчат теж деформовані. Дівчата поводяться як юні жінки, а не як дівчата. Їхня привабливість – насамперед усвідомлена сексуальність, а розум обмежується житейською мудрістю традиційної радянської жінки.

Особливо ласа до поцілунків полячка, яка міняє хлопців як рукавички. Навіть Нонна – ідеалізований образ коханої Сашка – поводиться не на свій вік. Нині вона вчиться у спеціальній школі у Києві і вже працює. Зрозуміло, що далеко від дому дорослішають швидко, але я не здивуюся, якщо для цієї героїні вже є нормою близькі стосунки. Палким поцілунком – своєрідною перемогою одного з хлопців – закінчується і сама книга.

Дивно... хіба це все, що потрібно в житті? Хіба до того все йшло? До особистого задоволення та інстинкту панування? Прикро.

Чим більше я думала про цей твір, тим менше він мені подобався. Врешті я зрозуміла, що це високоякісна підробка й радянська агітка, перевидана (чи таки видана вперше?) за часів незалежної України.

От тільки нащо популяризувати такі тексти українському видавництву? Запитання залишається відкритим.

Висновок: Особисто я не рекомендую цей твір дітям і підліткам. Подібні тексти, на мою думку, можуть негативно відбитися на національній і світоглядній самоідентифікації молодого покоління.

Наталія Дев'ятко

Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.