Олександр Есаулов «Антивірус»

Категорія – фантастика
Вік основної аудиторії – 10-15 років
Жанр – комп’ютерне фентезі
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - дуже добре

Олександр Есаулов. Антивірус. – К.: Зелений пес, 2006. – 384 с.

Олександр Есаулов. Антивірус. – К.: Фоліо, 2013. – 208 с.

Для Сергійка на канікулах найбільше щастя – необмежений час комп’ютерних ігор. Особливо, якщо це новорічні канікули, коли не дуже погуляєш на вулиці. Сергійко – геймер із не дуже великим стажем, та й у кожній грі потрібно знайти свою переможну стратегію. Нова іграшка для нього виявляється заскладною. Хлопцю треба розбудувати «Глюкландію» – вигадане королівство. Завдання ускладнюється тим, що невдовзі мають напасти степовики. Гравець не встигає і в черговий раз програє.

Будувати державу непросто, хай і віртуальну. Але ситуація кардинально змінюється, коли виявляється, що королівство справжнє. Так Сергійко знайомиться з Дроником, мешканцем Заекрання, який вміє переходити у «формат чистої цифри». Дроник досить жорстко пояснює хлопчику, який з того поганий правитель, і забирає його «на килим» до Великого Процесора, Хазяїна та Володаря Заекрання, Жорстких Дисків, Чипів і Числень.

Бо зовсім від дій Сергійка життя не стало у Глюкландії – одній із найбагатших частин Заекрання. Хлопчик все віддає на війну, зовсім не піклуючись про народ, не розвиваючи науку, культуру, сільське господарство. За його логікою: нащо сіяти хліб, якщо прийдуть степняки й витопчуть, спочатку треба за будь-яку ціну перемогти.

Це логіка людини, яка знаходиться за межами країни, яка керує тим, що не любить, яка взагалі не любить людей. Хоча зрозуміло, що в декого з читачів одразу починають виникати цілком справедливі паралелі з реальним світом.

Й ось, великий Процесор пропонує побути Сергійку королем Глюкландії направду. Хлопчик погоджується, до кінця не уявляючи, у що вплутується.

А далі події починають розвиватися дуже швидко. Сергійко з перших хвилин відчув усі принади і вади королівської посади, яка зобов’язує та обмежує. Якщо в тебе не має внутрішнього стриженя, то будеш «головою, що говорить», як би про це сказали журналісти, «весільним генералом», а не справжнім королем.

Для того, щоб наказ таки був наказом, а не примхою чергового тимчасового королька, щоб люди любили свого правителя і при тому всьому змогли відбитися від степняків, потрібно проявити характер, завоювати авторитет, але, щонайперше, добром, а не жорстокістю. «Велика балаканина», як офіційно називаються засідання уряду на чолі з монархом, має набути нової якості.

Віддавати ж свої повноваження іншим теж неможна, хоча це дуже легко, бо вони можуть бути повернуті і проти народу, і проти особистих ворогів чи конкурентів, і проти того, хто легковажно поділився владою. Але й не ділитися неможна, бо тоді будеш або тираном, або самозакоханим бовдуром, хоча насправді перше ніколи не відміняло друге.

Так і виявилося, що весь уряд на чолі з прем’єр-міністром і всі міністри – живі, мають свої цілі, слабкості, бажання, з якими треба рахуватися. Спокуси й бажання можуть спонукати до зради найнесподіваніших персонажів. Не завжди ворог – то ворог, а твій союзник насправді тобі друг. Окрім того, розумна людина не завжди добра, інтелект – не гарантія вірності і порядності.

Наскільки ж простіше було будувати і воювати, сидячи перед екраном монітора, коли всі фігурки вояків бездушні та безіменні...

І все було б добре, якби у той самий час на столицю Заекрання не напав чорний вірус Макровір, сильний, жорстокий і розумний супротивник. Макровіру потрібна влада над всім віртуальним світом.

Потрапляє у полон Великий Процесор, гине його дружина Маплата, змушена переховуватися принцеса Інформа, а більшість друзів Великого Процесора теж потрапляють у різноманітні пригоди і не можуть допомогти своєму правителю. Влада Макровіра над столицею майже повна.

Іграшки у протокол, промови й шляхетні манери закінчилися, підстрахувати і застерегти від помилок нікому.

За таких умов – чи зможе Сергійко вчасно розібратися у державному управлінні і виграти війну, залежить доля всього Заекрання. Вірус Макровір набагато небезпечніший суперник, ніж кочова орда степняків. Хоча ті ж степняки не самі цього разу озброїлися надсучасною зброєю, якою можна користуватися без особливої багаторічної підготовки. Розумію, що це дуже нагадує сучасну ситуацію, але книга була написана досить давно. Просто злі сили завжди діють схоже незалежно від того, реальні вони чи вигадані.

Але для виграшу мало розбудувати державу, потрібно розумітися на людях, стосунках між ними, соціальних ролях, народній психології, звернутися до історії і докопатися до причин ворожнечі. Інколи треба ризикнути собою і переступити через власні бажання, заради загального блага. знайти слова, які якщо не припинять, то хоча б притуплять кровну ворожнечу. За таких умов гри потрібно знаходити абсолютно нові рішення, частина з яких не має ніякого відношення до військових дій.

Хоча як можна знайти спільну мову з тими, в кого рабство – норма, а життя навіть своїх людей нічого не вартує?.. Чи таким має бути вільний народ, який поважає тільки себе?.. В орди свій жорстокий закон. І це теж нелегке запитання, яке терміново потрібно вирішити.

Найбільша ж сила в людях, у народі, які і є насправді творцями держави.

«Тільки тепер він почав розуміти слова Чипсета, сказані при прощанні: думай про глюків, і тоді вони думатимуть про тебе. Звичайно! Кому стало краще від того, що він відправив у армію понад чверть працездатних чоловіків? Чи будуть глюки воювати за країну, в якій їм не подобається жити? Але ж не подобається, інакше чого б вони бунтували? За Сергійка, який їм упав на голову з милості великого Процесора, вони підуть у бій проти степовиків? Які гасла вони напишуть на своїх прапорах, під якими підуть умирати?» (С.42).

Чи до снаги усвідомити такі речі школяру Сергійку? А про це ніхто не питає. Хлопчику доводиться стрімко дорослішати. І я не впевнена, що будь-хто, опинившись на його місці, зробив би менше помилок.

Не лише Сергійкові доводиться дізнатися про себе багато нового і проявити себе у небезпечних ситуаціях, коли від твоїх дій залежить не тільки власне життя, а й життя інших. Це та відповідальність, яку не кожному до снаги на себе взяти.

Книга складна, поліфонічна, у ній багато різноманітних героїв. Кожен образ, навіть якщо мова йде про другорядних персонажів, глибокий, пророблений, розкритий. Навіть вірус Макрвір не показується як одномірний негідник. (хоча мені було б додатково цікаво дізнатися, звідки він сам узявся). А психологічна глибина його розмов із Великим Процесором зачаровує і має рівень, властивий для дорослої літератури, а не для дещо спрощеної дитячої і підліткової.

Емоції героїв сильні й справжні, і коли їм боляче, мимоволі ділиш як їхній біль, так і їхню радість. Загалом світ Заекрання великий та різноманітний, ним цікаво мандрувати разом із персонажами.

Твір пригодницький, захоплюючий. І, не зважаючи на героїчність і трагічність подій, у книзі доволі гумору, що врівноважує найскладніші події та ситуації вибору.

Особисто я прочитала цю книгу на одному подиху.

У перевиданні до роману додано ще кілька психологічних оповідань, де головними героями є підлітки. Усі оповідання психологічно-реалістичні, лише два мають відносний зв’язок із фантастикою.

В одному з них змальована ситуація, коли хлопчик іде на день народження дитини, яку зовсім не знає, бо так треба для іміджу тата на роботі. Оскільки головний герой чужий на цьому святі, то в результаті, сам того не бажаючи, тільки шкодить своєму нерозумному батькові.

В іншому оповіданні хлопчик приїздить в село до дідуся й бабусі та бачить, як народжується телятко. Хлопчик щиро полюбив Борька, і коли теля здали на м’ясо, для дитини це була непоправна втрата, зовсім незрозуміла для дорослих.

«– Це котлети, – твердо сказав дід, – у них багато чого намішано. Їж давай...» (С.194).

І як тепер із цим жити?

У передостанньому оповіданні хлопчик дізнається, про що думають речі, особливо поламані, і як ставляться до людей. Вигадка батьків оживає у сні їхньої дитини, і це гарний виховний твір.

В останньому оповіданні охоплено великий проміжок часу. Оповідь іде від імені старого дискового телефону, який є значимою частиною життя мешканців квартири, а інколи і трошечки втручається у перебіг подій. А коли маленький хазяїн виростає, створює родину, в якій з’являється нова дитина, коло замикається. Вже новий хлопчик так само тягає телефон за шнур, й апарат розбивається. Та хіба можна позбутися від хай і старого, але такого сильного оберегу родинного затишку? Інколи старі речі зовсім не старі, якщо потрібні людям.

Висновок: Роман – сильний пригодницький твір, який має дуже добре прописану психологію всіх персонажів і навіть свою світоглядну філософію. А ті поведінкові моделі, яким він може навчити юного читача, на мій погляд, конче необхідні саме цій аудиторії. Цікаві й оповідання, додані до перевидання.

Наталія Дев'ятко

Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.