понеділок, 18 березня 2019 р.

Степан Процюк «Залюблені в сонце»



Категорія – реалізм
Вік основної аудиторії – 12-15 років
Жанр – любовна історія
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - погано


Степан Процюк. Залюблені в сонце. – К.: Грані-Т, 2008. – 64 с.

Сюжет книги простий: сварка на порожньому місці, перші ревнощі, примирення закоханих, поїздка у Київ. Це все, що відбувається у творі. Навіть поганенький серіал більш насичений подіями, ніж ця повість. Відсутність сюжету могла б компенсувати психологія, але з психологією у цьому творі якось не склалося.

Друга історія про Марійку і Костика починається з поцілунків. Цитата в авторській редакції – перший абзац:
«Напевне, так не можна робити, – сказали б їхні батьки, – але вчора Марійка із Костем знову поцілувалися. Після затяжної сварки. Але чому не можна? Хіба вони зробили щось погане? Хіба не цілувалися юні мама і тато кожного з них? А може, й не лише між собою? Хіба юні поцілунки додають зла космічному безмежжю? А може, навпаки: поцілунки закоханих хоч трішки відігрівають усю оту безпристрасну порожнечу із зірками та місяцем?» (С.3).
І далі в тому ж дусі. Зверніть увагу на помилку, коли спочатку автор хотів сказати, що батьки цілували дітей, а тоді не до кінця виправив на те, що тато і мама цілувалися між собою.
Кохання понад усе, воно може врятувати всесвіт, тим самим образ закоханих підіймається на божественну висоту. У дитячій книзі це небезпечне загравання з читачем, бо не сформованій особистості навіюється, що емоції – це найважливіше у житті.
Емоційна напруга ілюструється вже на другій сторінці:
«Вчора у Костика так калатало серце, що цією енергією можна було би крутити невеличкі вітряки. Він ішов до парку. В очах темніло і троїлося» (С.4).
Тобто, емоції б’ють в голову, від чого і темніє в очах.
Гіперболізація емоцій стає просто нестерпною. Ось, як описує свій стан Костик, коли бачить, що його кохану обіймає інший:
«...приблизно так міг почуватися князь Ярослав Осьмомисл, коли бояри спалили його кохану Настю Чагрівну на вогнищі, щоб не допустити олюднення любов’ю їхнього богопомазаника чи ідола; таке міг би відчувати богослов Абеляр, скалічений із своєю Елоїзою; так могла страждати Мотря, коли зрозуміла, що ніколи не зможе жити зі своїм коханим – гетьманом Мазепою...» (С.7).
Не думаю, що хоча б один читач повірить, що так може мислити школяр. І такої штучності і хизування авторською ерудицією у тексті дуже багато, в кожному розділі.
Так само показує свій «розум» і Марійка. Якщо у першій частині була «Велика Матір», то тут зустрічаємо «символ Великого Батька»:
«Всі хлопці, про котрих вона згадувала через ті чи інші обставини, накладалися на образ Костя, мовби на віртуальний символ Великого Батька» (С.24).
Далі цей «символ Батька» описується в якості гальма для розвитку чоловічого начала у хлопця-підлітка, коли батько знаходиться поряд. А це вже неабияка потенційна проблема для читача, який повірить подібній маячні, бо підліток почне протиставляти себе родині, тим самим лише шкодячи собі і прирікаючи на самотність.
Врешті в автора, схоже, закінчилися слова, і герої почали висловлювати емоції без слів – знаками запитання та оклику (С.39). Чи то чергове намагання підробки під сприйняття підлітків, які так спілкуються в інтернеті? До речі, ода інтернету у виконанні Костика, теж є у цьому тексті.
Любов – мірило всього. Навіть загиблих героїв хлопцю шкода не тому, що вони загинули, а тому, що «відійшли нецілованими».
«Ця літургія, за словами галицького хлопця, викликає урочисте зворушення, хочеться щось робити для Вітчизни, згадувати й оплакувати смерть українських майже ровесників під Крутами, а вони теж були молодими, – Боже, якими юними і нецілованими вони відійшли! – як ви помирали, вам дзвони не грали. ніхто не заплакав над вами, хочеться жити і працювати для своєї, єдиної у світі, України...» (С.11).
Для мене подібний здвиг логіки та емоцій вже перетинає межу здорового глузду.
Взагалі-то гіперболізація, що часом межує з ідіотизмом у своїх порівняннях, – ознака цього тексту. Наприклад:
«Нарешті. Сталося. Позитивна енергія перевершила негативну. Сльоза розтопила мезозойський лід. Води стародавнього царства Урарту були висушені розумом нового алхіміка. Свідоме взяло верх над безсвідомим. Марійка і Костик помирилися» (С.37).
Інколи гіперболізація набуває політичних ознак з натяком на сексуальні ігри:
«...вони приїдуть до Києва, а там, на пероні, уже чекатиме рота вишколеної прислуги. Жінки – у шкіряних фартухах, чоловіки – у смокінгах для офіціантів: «Ми до ваших послуг, пані Маріє і пане Костянтине! Що забажаєте? Може, екскурсії на гелікоптері? Бою гладіаторів у Оперному театрі? Черепашого бігу Хрешатиком на дистанцію 1000 метрів? Безконфліктної роботи українського парламенту? Снігу серед літа? Двадцятиградусного морозу серед нашої, помірно континентальної, зими? Трьохповерхової хатинки за містом? Української мови на вулицях? Для нас нема нічого неможливого! Ми на все здатні! Ми можемо навіть подарувати вашій подрузі живу палаючу зірку, а вам – подорож Всесвітом! Ми – всесильні, бо наш господар є господарем держави!..» (С.51-52).
Наявність подібних порівняльно-асоціативних рядів може бути шкідливою для психіки та виконувати роль інформаційних вірусів.
Зустрічаються у книзі соціальний стереотип про «бідну звичайну українську людину», але особливо мене обурила «антиросійська» лінія. Ось лише кілька цитат:
«Хлопця неприємно вразило, – наче він раніше про це не знав або не хотів допускати до своєї свідомості, – як часто на вулицях звучить нерідна йому російська. Кажуть, що це навіть не російська, а лише її особливий київський діалект» (С.11).
Або:
«Навколо переважно лунав «южний» діалект російської. Українська проривалася іноді, наче репліки бідного родича на бенкеті для заможних» (С.21).
І ще одна:
«Кость ще мав окрему гордість. Адже на цей раз він ніде, незважаючи на будь-які несприятливі нюанси, навіть не пробував заговорити чужою мовою. Достатньо вже того, що він чує російську із так званого голубого екрану, повсюдно чує нездарну і поверхову російську попсу (якщо вже без попси не обійтися, то вистачає і українських нездар) і на кожному кроці натикається на продаж книг цією мовою. Він не почуває до неї ворожості, але більше ніколи не користуватиметься нею – без крайньої необхідності – у столиці рідної держави» (С.58).
Змальовуються намагання товариша принизити Костика ламаною російською, а сам Костик розмовляє російською, коли хоче підлеститися, і така поведінка для нього самого бридка.
Зрозуміло, що мовна ідентифікація дуже важлива, але так, як це подано у творі, мовна ідентифікація працює на розпалювання ворожнечі.
Підсилюються негативні впливи твору і постійним зверхнім ставленням закоханих до інших людей. Вони насправді не закохані, а самозакохані, бо ділять людей на сорти, автор же їм усіляко підіграє.
Наприклад, у випадку «складної» ситуації для Костика:
«Дещо спантеличений Микола не чекав від свого, переважно завжди поступливого, друга такої холодної, навіть льодової реакції. Було важливим навіть не те, що сказав Кость, а як він це сказав. Міміка видавала його стриману зневагу.
...Наче він був нащадком старовинного аристократичного роду, де всім предкам іноді доводилося вимушено вступати до бесіди з людьми, що мають підлі та лакейські душі й часто під маскою відданості ховають свою вовчу суть. Наче зараз за ним стояв весь його рід, що прославився своєю вірністю прихильникам їхнього знаменитого родового герба, але його пращури навчилися знищувально зневажати всіляких вискочок і моральних швейцарів, які також часто траплялися на славному шляху його роду. Наче заговорила хлопцевими жестами та мімікою колективна родова пам’ять...» (С.33-34).
І весь цей пафосний авторський монолог присвячений простій розмові двох колишніх приятелів на досить побутові теми.
Або думки Марійки:
«...у зорян нема свого особистого життя – як ви розумієте, зовсім не через особливу скромність чи чемність, – і цю порожнечу вони намагаються заповнити пліткуванням про особисте життя інших» (С.30).
Те, що особисте життя не обмежується поцілунками, дівчинка, не розвинена психологічно та інтелектуально, навіть припустити не може.
Натомість в її образі починає культивуватися стереотип «справжньої жінки». Марійка поводить себе не на свій вік.
«Марійка після того, як бачила Костя, ходила плакати у шкільний садок. Але їй було важливо, щоб цього ніхто не помітив, особливо Зоряна і вчителька геометрії. Тихо поплакавши, вона знову ставала маленькою жінкою – і, підфарбовуючи губи і вії, сумно вглядалась у дзеркало» (С.43).
Тобто, для школярки не просто нормально, але конче необхідно приходити в школу у при повному параді, розфарбованою, як дорослі жінки. Або ще гірше:
«– Логічно, – згоджувалася Марійка, інстинктивно проявляючи пластичну жіночу сутність. Вона хотіла, щоб Кость почувався організатором і натхненником цієї подорожі. Хоча щодо натхненника все було навпаки. Чи майже навпаки» (С.49).
Не треба говорити, наскільки шкідливими є соціальні стереотипи, отримані у юному віці.
Марійка докоряє мамі, що та хвилюється, зауважує, що не винна, бо зустріла коханого у п’ятнадцять років, а не у дев’ятнадцять, і запевняє, що між ними немає сексу. Ну, це поки немає, бо цілуються ці двоє постійно, а природа своє бере.
Окремо хочу сказати про ілюстрації, які відрізняються від стилістики першої частини. Якщо хлопець на них ще більш-менш нормально зображений, хоча й в анімешному стилі, то дівчина явно не відповідає своєму віку.

Висновок: Друга частина розчаровує ще більше, ніж перша. Текстові вади стали системними і вже помітні неозброєним оком. Моделі поведінки, які демонструють закохані підлітки, часто нездорові і зверхні.

Дарина Пилипенко

Інші думки про книгу:
Валер’ян Їжакевич "Сонце першого кохання" - http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/review/603/
Дмитро Княжич "Я довіку залишуся teen’ом…" (фрагмент) - http://litakcent.com/2009/05/29/ja-doviku-zalyshusja-teenom%E2%80%A6/

 

Немає коментарів:

Дописати коментар