Всеволод Нестайко «Чорлі»

Категорія – для малечі
Вік основної аудиторії – 5-10 років
Жанр – казка
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту - погано

Всеволод Нестайко. Чорлі. – К.: Час майстрів, 2012. – 64 с.

Ім’я Всеволода Нестайка для мене з дитинства було знаком якості. Як виявилося, цей знак якості спрацьовує не завжди.

Чорлі – чорний кіт, який тривалий час служив чаклуну Бридакусу. Раз чорний, то приносить нещастя. Чорлі спочатку шкодить боязкому хлопчику Айку, а тоді допомагає йому знайти зачарованого лицаря Орландо і влаштувати весілля лицаря із принцесою. Після перетворення образ Чорлі дуже сильно схожий на образ Кота-у-Чоботях.

Але не будемо поспішати. У якійсь далекій від нас країні, що іменується Дивоград, правлять король-чародій Зоресвіт Іванович і королева-чарівниця Веселина Василівна. Ці двоє такі ж дивні, як їхні імена. Чарівники абсолютно позитивні, це такий ідеальний образ мудрих «царів», які люблять своїх підданих, піклуються про них і здійснюють всі їхні мрії. Здебільшого це подружжя сидить на балконі свого палацу і посміхається, дивлячись на своїх «щасливих городян».

Чесно кажучи, у мене було таке відчуття, що бути такими щасливими і так поводитися можна лише під дією наркотичних речовин, або, як у тому анекдоті, де дівчинці на голову впала цеглина, і після того дитина постійно всміхалася.

Далі цікавіше.

«Варто лише подумки попросити, глянувши на балкон, – король і королева одразу прочитають твої думки, і все гаразд. Був тільки один твердий, незламний закон: той, хто забажав собі влади, тобто якоїсь відповідальної керівної посади у місті-королівстві, владу, звичайно, одержував, але більше ніяких бажань за допомогою чарів замовити не мав права. І сам король, і королева, і члени їхньої королівської родини теж за допомогою чарів нічого одержати не могли. Вважалося, що влада – найвище з людських бажань» (С.4).

Спочатку від такої життєвої філософії повіяло радянщиною з її всевладними спецслужбами, яким усе про всіх відомо, а тоді я вжахнулася: це ж треба – влада як «найвище з людських бажань»! Не хотіла б я жити у такому «місті-королівстві»...

Дивний також образ «царя звірів» Леопольдія Першого. Він схожий на старого радянського генсека, у якого замість зубів вставна щелепа, а основна їжа – кефір і манна каша. Водночас, цей Леопольдій – тьмяна копія кота Леопольда з відомого твору.

Постмодерн вторгається у казку, тому той самий «цар звірів» Леопольдій хоче отримати інформацію за допомогою комп’ютера.

Разом із «царським мотивом» до твору прослизає політика.

«І тут раптом знадвору почулися крики, галас, виття, і до печери вбіг захеканий ягуар.

– Скандал, царю! Катастрофа! Заколот! Революція! Банда котів зайняла пошту, телеграф, телестудію! Відключила всі комунікації!» (С.35).

Щоб ви розуміли, це не той пасаж, без якого неможна було б у цьому творі обійтися.

Або, трохи далі щасливі дивоградці поводяться, як зграя футбольних фанатів після програшу улюбленої команди:

«Дивоградці так шаленіли від радості, що поламали всі лави у парках, побили всі вікна в кіосках і поперевертали всі урни для сміття» (С.56).

Не вразив мене й образ головного негідника – чаклуна Бридакуса. Зрозуміло, що народився він у поганій родині від чаклуна Повторибуса і відьми Поганели. Народився бридким і через те зненавидів усе красиве. Але його зовнішнє перетворення на нормальну людину аж ніяк не переконує читача, що це вирішить проблему і змінить внутрішній світ Бридакуса.

І найголовніше: у цій казці мені так і не вдалося знайти ідею, а сподобався тільки добрий сонячний зайчик, який подарував Чорлі чарівний жовтий бант, який кіт постійно носить на шиї.

Можливо, ця казка була б цікавою і захопливою, а гумор сприймався як гумор, а не дивні, не дуже розумні жарти. Але... забагато запитань виникають до цього твору під час читання.

Висновок: Як не шкода таке казати, але це не справжня, мертва казка.

Маргарита Крук

Про цю книгу, на жаль, ми не знайшли відгуків.